МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Кафедра трудових ресурсів
Контрольна робота
з дисципліни
“Основи підприємницької діяльності”
студента 1-ї групи, 5-го курсу
спец. “Економіка підприємства” ЗФ
Брижицького Олександра Володимировича
Викладач: Савіна
Наталія Борисівна
РІВНЕ — 2004
З М І С Т
сторінка
1. Питання №2. Історія виникнення і розвитку підприємництва
на Україні
…………………………………………………………….
….3
2. Питання №27. Створення товариства з обмеженою
відповідальністю та порядок його
реєстрації ………..7
3. Питання №52. Основна умова розвитку та рушійні сили бізнесу ….12
Література
……………………………………………………………..
……………………………. 15
Номер залікової книжки – 984002.
2. Історія виникнення й розвитку підприємництва на Україні.
Актуальність наукового дослідження історії підприємництва в Україні,
сфер і напрямків його діяльності, комерційних традицій зумовлюється цілим
рядом причин. Не зважаючи на ряд публікацій, що вийшли останнім часом,
історія українського купецтва та його історична доля залишаються
недостатньо висвітленими. У той же час минуле є не лише вчителем, а й
дороговказом для майбутнього. Досвід світової цивілізації наочно свідчить,
що без вільної ринкової економіки, без самодіяльного виробника і
підприємницької ініціативи ніяке процвітання держави неможливе.
Значущість вивчення історії купецтва зумовлюється й необхідністю
зняти давнє тавро, що тяжіє над вітчизняними підприємцями ще з дорадянських
часів. Не зважаючи на сучасні публікації, що змальовують більш правдивий і
привабливий образ українського підприємця як патріота й мецената, у масовій
свідомості все ще зберігається упередженість до власника, панують навіяні
класичною літературою, образи хижих, обмежених, деспотичних людей.
Комуністична пропаганда чимало зробила, щоб закріпити стереотип капіталіста-
визискувача, а деякі непривабливі сторони сучасного бізнесу ще більше
обтяжують це не зовсім правильне уявлення про купців і підприємництво. Тому
одним із важливих завдань сучасної історичної науки є висвітлення справжніх
рис українського підприємницького класу, кращі представники якого, такі, як
Терещенки, Ханенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки, мали і гострий розум,
і відчуття ринкової кон’юнктури, і, що головне, чудово усвідомлювали
зв’язок між особистим добробутом і громадськими інтересами.
Поняття “підприємець”, “капіталіст”, “буржуа” є соціальними
синонімами, але в історико-онтологічному розумінні цю тотожність можна
застосовувати лише умовно. В. Даль так визначив ці поняття: підприємець —
це той, хто організовує, здійснює щось; капіталіст — багач, що має багато
грошей, а буржуазія — середній стан, торговельно-ремісничий люд взагалі.
Отже, історія українського підприємництва майже протягом двох століть
була нерозривно пов’язана зі станово-корпоративними товариствами —
купецькими гільдіями. Становлення і розвиток ділової ініціативи в Україні
здійснювались у межах і правовому полі Російської імперії, де головні
важелі управління перебували в руках дворянства чи генетично пов’язаної з
ним бюрократії. Підґрунтя станово-корпоративної організації українського
купецтва у новий період історії було закладено саме у XVIII столітті, коли
разом з обмеженням політичної автономії України на неї поширився станово-
ієрархічний устрій російської абсолютистської держави.
В історико-економічній літературі, як правило, підкреслюється той
факт, що реформи царя Петра І забезпечили якісний стрибок у розвитку
продуктивних сил Російської імперії, рівний за своїм значенням
індустріалізації радянського періоду. Тоді ж російська держава вперше у
великих масштабах виявила попит на підприємницьку діяльність. Але при цьому
у XVIII столітті роль держави в економіці надзвичайно зросла. Володіючи
величезними матеріальними і фінансовими ресурсами, а також правом
необмеженого користування землею та її надрами, держава взяла на себе
регулювання всього, що було пов’язане з процесом виробництва і обміну,
починаючи з місць розташування підприємств і визначення номенклатури
виробів до розробки правил її реалізації. Власне, саме тоді було здійснено
спробу створення державної, так званої “регулярної” економіки, яку через
два століття назвуть державно-монополістичною або адміністративно-
командною. Для розвитку господарства України, щойно примусово інтегрованої
у всеросійський ринок, це мало вкрай негативні наслідки.
Наступну спробу організаційного оформлення купецького стану було
здійснено лише у 40-х рр. XVIII століття. Згідно з указом Єлизавети у 1742
р. було засновано три купецькі гільдії. Формально корпоративний поділ
купецького стану здійснювався за комбінованим — функціонально-майновим
принципом. Але фактично брався до уваги лише функціональний — за видом
торгівлі. Російська держава, як і раніше, керувалася суто фіскальними
міркуваннями, оскільки різні види торгівлі приносили різні за розмірами
прибутки. Гільдійська система помітно пожвавила підприємницьку діяльність,
залучивши до цієї сфери представників різних соціальних верств, зокрема
чимало осіб “підлого звання”. Одночасно вона підвищила соціальний статус
купецтва, його роль в очах суспільства. Проте гільдії не дали очікуваного
державою ефекту, не забезпечили збільшення надходжень до державної
скарбниці. Створені з єдиною метою — впорядкувати надходження податків з
середнього стану, вони залишили в недоторканості принизливий для купецького
стану “сорокаалтинний” подушний податок.
У середині XVIII ст. купецтво, зокрема Лівобережної України, починає
активно клопотатися перед державою про закріплення власної монополії на
ведення торговельних операцій і згідно з Торговим статутом 1755 р. селянам
було заборонено торгувати у “близькій від міст відстані”. Купецтво, таким
чином, поступово ставало привілейованою категорією населення з досить
сильними рисами станової відособленості.
Новий етап у розвитку вітчизняного торговельного підприємництва і
корпоративної організації купецтва почався в останній чверті XVIII
століття. “Освічена самодержиця” Катерина ІІ, під явним впливом вчення
французького просвітництва, виявила себе переконаною прибічницею вільної
торгівлі, звільнення її з-під жорсткого контролю держави. За часів її
правління було скасовано чимало указів і регламентів петрівських часів, що
обмежували торгівлю і ділову ініціативу купецтва. Розширивши особисті й
індивідуальні права купецького стану, Катерина ІІ одночасно звільнила його
і від сплати подушного податку, тобто вивільнила від “большого
невольничества”, як писали у клопотаннях до цариці самі купці. У її
знаменитому “Наказі” містилася досить чітка вказівка на те, що “торговля
оттуда удаляется, где ей делают притеснения, и водворяется там, где ее
спокойствие не нарушают”.
Торговельна діяльність, таким чином, була детально регламентована,
причому найбільш численне третьогільдійське купецтво було значно обмежене у
підприємницьких правах за рахунок привілейованого становища купців першої і
другої гільдій. Такого роду заходи важко оцінити однозначно. З одного боку,
в умовах панування самодержавно-станового режиму виділення купецтва в
окрему корпорацію, наділену певними правами і привілеями, захищало
“торгових людей” від свавілля чиновників і дворянської еліти. Проте, як і
будь-який економічний регламент, гільдійська система створювала обмеження,
що потенційно стримували розвиток торгівлі та підприємницької ініціативи.
“Грамотою” 1785 р. купецтво отримало фактичне звільнення від
рекрутської повинності, яку воно могло тепер сплачувати. Крім того,
представники великого торговельного капіталу — купці 1 і 2 гільдій — були
звільнені від тілесних покарань і солдатських постоїв; їм надавалося право
вільного пересування і проживання на всій території країни, а також право
бути нагородженими орденами і чинами “за оказанные Отечеству особо важные
заслуги”. Купцям першої гільдії надавались навіть суто дворянські привілеї
— з’являтися при імператорському дворі при шпазі (у вітчизняному вбранні —
при шаблі), право носити губернські мундири тощо.
Державна політика морального заохочення торгівлі і ділової активності
купців знайшла вияв і в інших законодавчих актах. У 1800 р. купцям першої
гільдії та іменитим громадянам після дванадцятирічного безперервного
перебування у складі купецької корпорації було надано можливість здобути
почесне звання Комерції-радника, у 1824 р. — Негоціанта (для купців, що
вели велику заморську торгівлю) і Банкіра. Привілейоване становище купецтва
знаходило вияв і в даруванні визначним представникам підприємницького класу
особистого і спадкового дворянства. На початку ХІХ століття замість
скасованого інституту іменитих громадян було засновано “першостатейне
купецтво”. Володарі цього почесного звання заносились до так званої
Оксамитової книги “з метою увічнення пам’яті шляхетних купецьких родин”. У
1832 р. для представників третього стану було встановлено звання “почесний
громадянин”, а купці першої гільдії, що перебували у її складі не менше 12
років, здобули право на звання Мануфактур-радників.
Заснування станово-корпоративних торговельних товариств — купецьких
гільдій — створило реальні економічні, соціальні і правові умови для
оформлення купецтва у самостійний стан, на ґрунті якого в Україні пустив
коріння і почав швидко розвиватися клас вітчизняних підприємців.
Характерною рисою нового купецтва, що не лише відрізняло його від
попередніх торговців, а й від інституту гільдій Західної Європи, було те,
що воно становило “відкриту корпорацію”. Належність до купецького стану не
лише не була спадковою, а навіть не пожиттєвою і підлягала щорічній
“атестації” шляхом сплати гільдійського збору (1 % від оголошеного
капіталу). Комерційні невдачі, погіршення економічної кон’юнктури і,
відповідно, неможливість вчасно сплатити гільдійський збір часто-густо
змушували купців залишати гільдії і приєднуватися до стану міщан.
Іншою особливістю, притаманною українському купецтву кінця XVIII —
ХІХ століть, була дискретність соціальної еволюції, відсутність історичної
спадкоємності у розвитку. Вітчизняні купецькі гільдії, на відміну від
західноєвропейських, не мали ніяких атрибутів кастової, замкненої
корпорації — традиційного статутного документу, поручительства під час
прийому до гільдії і обов’язкового випробувального терміну, корпоративних
церемоній тощо. Стан був повністю відкритий для прийому до нього нових
членів, процедуру вступу було вкрай спрощено — необхідною передумовою була
лише сплата державного податку — гільдійського збору.
Триступенева гільдійська система проіснувала до 1863 р., коли було
скасовано надто чисельну для корпоративного товариства третю гільдію. Перша
і друга гільдії формально проіснували до 1917 р., але вже задовго до цього
втратили своє колишнє практичне значення. Зокрема, рубіжним у визначенні
соціальних переваг купецького стану став 1874 р., коли було скасовано
рекрутський набір і запроваджено загальну військову повинність.
Розвиток українського купецтва у межах економічного і правового поля
російської феодально-абсолютистської держави негативно позначився на його
історичній долі і наклав суттєвий відбиток на подальшу еволюцію вітчизняної
економіки. Оскільки підприємництво в усі часи існувало у двох економічних
режимах (авторитарно-регулюючому і вільноринковому), то для розвитку
господарства України наприкінці ХVIII — у ХІХ століттях був характерним
саме авторитарно-регулюючий режим. Це означало, що український купець-
підприємець постійно перебував під жорстким контролем абсолютистської
держави, яка через систему державних монополій і прямих податків не лише
вилучала значну частину його прибутків, але й визначала потрібні їй
напрямки, форми і розмах підприємницької діяльності. З цієї ж причини
український підприємець міг набагато успішніше реалізувати себе саме в
торгівлі, де можна було простіше і швидше зробити гроші, а також приховати
їх від влади.
Пореформений період справедливо вважається часом розквіту
українського підприємництва. Вперше за всю попередню історію купецтво
здобуло можливість вільного розвитку, реалізації закладених в ньому ділових
якостей. Це стало потужним підґрунтям піднесення вітчизняної економіки. І
хоча за рівнем економічного розвитку Україна ще відставала від провідних
світових індустріальних центрів, за темпами приросту промислового
виробництва і товарообігу вона їм вже не поступалася.
У 1873 р. в Україні було видано 625 купецьких свідоцтв першої гільдії
і 17,4 тис. свідоцтв другої, що становило 21,4 % загальної кількості
гільдійських посвідчень, виданих на території Європейської Росії. Хоча ці
цифри досить умовно визначають зростання чисельності купців-підприємців
(один власник міг придбати декілька патентів), проте дані промислової
статистики засвідчують розмах, глибину і нерівномірність розміщення
підприємництва, певні співвідношення між великою і дрібною буржуазією.
Посвідчення першої гільдії та 1 і 2 класів другої, що давали купецтву
право на підприємницьку діяльність, стосувалися великих торговельних і
промислових закладів. Таких в Україні було видано у 1873 р. 4,2 тис. (або
18 % від частки Європейської Росії). Посвідчення від 3 до 5 класу включно
отримували купці — власники дрібних і середніх підприємств. Ця категорія
отримала 13,8 тис. свідоцтв (23 % Європейської Росії), насамперед у
губерніях Півдня України та на Правобережжі. Дещо слабкіше, як свідчать
статистичні дані, купецьке підприємництво було розвинуте на Лівобережжі,
зокрема на Полтавщині. У цілому ж у всьому гільдійському підприємництві
лідером виступав Південь, на який припадало 42,6 % посвідчень. Частка
Правобережжя і Лівобережжя становила відповідно 32,1 і 25,3 %. Проте на
Лівобережжі й Правобережжі, де існувала соціальна основа дрібного
підприємництва, користувались великим попитом посвідчення на право дрібних
промислів, хоча останні не давали права на ведення торговельних операцій,
що залишалися монополією об’єднаного в гільдії купецтва.
Проте наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. чисельність купецтва вже не
була у прямому взаємозв’язку зі ступенем промислового чи торговельного
розвитку країни. На цей час купецька корпоративна організація об’єднувала
лише порівняно невеликий прошарок маєтних людей, багато з яких взагалі не
були зв’язані з підприємництвом. У цьому стані залишались представники
родин, що традиційно, протягом ряду поколінь, носили купецькі звання, та
ті, хто шляхом приписки до купецтва, до цього міського середнього розряду,
здобував можливість зменшити адміністративні утиски. Набуває поширення і
придбання купецьких станових свідоцтв для “звання”, що зумовлювалось
соціальною психологією тогочасних заможних верств, яка формувалася в умовах
ієрархічного суспільства. Чисельність таких “умовних купців” була досить
значною, особливо в другій гільдії33. Зокрема, це стосувалось обмежених у
правах представників єврейської національності.
Історія українського купецтва приховує у собі багато цікавого і ще до
кінця не пізнаного. У жодній державі підприємництво не зазнавало таких
труднощів, як в Російській імперії, особливо у радянський період її
історії. Ототожнене з капіталістичною експлуатацією, антигромадянськими
проявами “приватновласницьких пережитків”, воно вважалося віджилим
елементом господарського устрою, що підлягав обов’язковому знищенню. Проте
досвід соціалістичного будівництва в СРСР свідчив якраз про зворотне — про
невмирущість завжди притаманної людині жаги до самостійного економічного
творення. Реальне життя радянського суспільства показало, що, не зважаючи
на пряму фізичну ліквідацію представників підприємницького класу та інші
засоби придушення будь-яких проявів підприємницької ініціативи, весь
післяжовтневий період вітчизняної історії відзначений існуванням
специфічних, сурогатних, потворних, але все ж не менш підприємницьких у
своїй основі зразків економічної поведінки.
Ці нетипові для доби соціалізму зразки економічної поведінки можна
відшукати не лише у роки непу, але й у тіньовій економіці застійного
періоду, у здійснюваних в радянські часи економічних експериментах, де
просто неможливо було обійтися без новаторства та підприємницької жилки.
Навіть у сувору сталінську добу режиму не вдалося повністю покінчити з
дрібним ремеслом і торгівлею, що на мікрорівні теж було зразком
приватнопідприємницької діяльності у жорстких рамках тоталітарного режиму.
27. Створення товариства з обмеженою відповідальністю й порядок його
реєстрації.
Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній
сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ).
Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські товариства»
товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має
статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими
документами. За своїми правовими характеристиками ТзОВ належить до
об’єднань капіталів, але має деякі елементи особових (персональних)
відносин між учасниками.
ТзОВ може складатися з двох і більше учасників. Закон не обмежує
максимальну кількість його учасників, але практика діяльності подібних
товариств свідчить, що число їх учасників не повинно перевищувати 50 осіб.
В середньому ж кількість членів ТзОВ коливається від 2 до 5 осіб.
ТзОВ діє на підставі установчого договору і статуту. Однією з
особливостей змісту установчих документів товариства є те, що вони, крім
відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні
містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та
порядок внесення ними вкладів.
Називаючи цей вид товариства «товариством з обмеженою
відповідальністю», законодавець не має на увазі обмеження відповідальності
товариства як суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись
певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром
статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності
учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до
статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою
відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли
вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної
частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд,
розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним
заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої
на момент створення товариства.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з
учасників зобов’язаний внести до тимчасового розрахункового рахунку в банку
не менше 30 % зазначеного в установчих документах вкладу, що
підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник
зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше 1 року після реєстрації
товариства.
Одною з відмінностей товариства з обмеженою відповідальністю від
акціонерного товариства є те, що учасник товариства з обмеженою
відповідальністю може передати свою частку (чи її частину) одному чи
кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено установчими
документами, то і третім особам лише за згодою інших учасників. Учасники
товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який
її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в
іншому, погодженому між ними розмірі.
Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому
вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному
фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути
повернений повністю або частково в натуральній формі.
Учасник також може бути виключеним з товариства за рішенням зборів
учасників, якщо систематично не виконує свої обов’язки або якщо його дії
суперечать досягненню цілей товариства.
Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, які
формують учасники товариства. Функції з управління товариством поділяються
між його органами:
. вищим – зборами учасників;
. виконавчим – дирекцією (директором);
. контролюючим – ревізійною комісією.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори
учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників.
До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю
належить:
V визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження
його планів та звітів про їх виконання;
V внесення змін до статуту товариства;
V обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної
комісії;
V затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і
висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;
V створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій
та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;
V винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності
посадових осіб товариства;
V затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів
товариства, визначення його організаційної структури;
V встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками
додаткових вкладів;
V вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
V виключення учасника з товариства;
V визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;
V затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує
зазначену в статуті товариства;
V прийняття рішення про припинення діяльності товариства.
Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути
віднесені й інші питання.
Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що
володіють у сукупності більш як 50 % загальної кількості голосів учасників
товариства.
Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються
не рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачено установчими
документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні
учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60 %
голосів.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий
орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Членами
виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками
товариства. Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства,
за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її
повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України «Про господарські
товариства» та установчими документами товариства.
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою
відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами
учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її
діяльність регламентовано ст. 63 Закону України «Про господарські
товариства».
Одночасно із Законом Право господарської діяльності, тобто з 1 січня
2001 р. введено в дію закон від 20 серпня 1997 р. про Державний Судовий
Реєстр (Вісник Законів з 2000 р., №60, поз. 702, №114, поз. 1193).
Державний Судовий Реєстр включає: 1) реєстр підприємців, 2) реєстр
товариств, інших громадських і професійних організацій, фондів та
загальнодоступних осередків охорони здоров'я і 3) реєстр безнадійних
боржників.
Реєстр ведеться на підставі формальної (кожний має право ознайомитися
з даними реєстру) та матеріальної прозорості (не можна прикриватися
незнанням реєстрових даних), а також достовірності записів. Підприємці
зобов'язані подавати актуальні дані до реєстру. Реєстр підприємців включає
м. ін. такі складові: фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність,
товариства (відкриті, партнерські, командитні, з обмеженою
відповідальністю, акціонерні), кооперативи і державні підприємства, науково-
дослідні структури, іноземні підприємства і відділи іноземних підприємств і
товариства взаємного страхування.
Всі суб'єкти господарювання, що внесені до реєстру, зобов'язані з
метою реєстрації надати такі дані: назву фірми, під якою вона діє,
зазначення юридичної форми та місцезнаходження з адресою, зазначення
попереднього номеру судового реєстру або переліку господарської діяльності,
спосіб утворення форми (у випадку, якщо фірма виникла внаслідок поділу чи
перетворення), предмет господарської діяльності, інформацію про Статут чи
Положення та номер REGON (статистичний номер). Крім того, підприємці,
залежно від своєї юридичної форми, повинні представити додаткову
інформацію, визначену в Законі про Державний Судовий Реєстр. У випадку
товариства з обмеженою відповідальністю це: розмір основного капіталу,
визначення величини часток кожного спільника, перелік спільників, що мають
понад 10% основного капіталу. Акціонерні товариства зобов'язані представити
дані про розмір капіталу початкового і кінцевого, кількості і номінальної
вартості акцій, кількості привілейованих акцій та видів привілеїв,
інформацію про розмір основного капіталу, сплаченого перед реєстрацією.
Підприємці зобов'язані надати зразки підписів (нотаріально завірених
або підписаних у присутності судді) осіб довірених до репрезентації
реєстрованого суб'єкту господарювання.
Правила реєстрації представництв іноземних підприємств врегульовують
статті Закону Право господарської діяльності. Для створення представництва
необхідним є запис у переліку представництв іноземних підприємців, який
ведеться відповідним міністром з питань економіки. Запис до переліку
виконує відповідний міністр з питань економіки на підставі поданої заяви і
після отримання погодження відповідного міністра з питань, що стосуються
предмету діяльності іноземного підприємця. До заяви про запис до переліку
слід додати: (I) засновницький акт (угоду, статут) іноземного підприємця;
(II) виписку з торговельного реєстру; (III) заяву підприємця про відкриття
представництва у Польщі; (IV) заяву закордонного підприємця, що є
товариством, про те, яку частку акціонерного (чи основного) капіталу
внесено.
Спосіб введення в дію рішень Закону про Державний Судовий Реєстр
регулюється Законом «Порядок введення в дію Закону про Державний Судовий
Реєстр» (Вісник Законів з 2000 р., №114, поз. 1194). Цей порядок підтримує
до кінця 2001 року попередню систему реєстрації підприємців, що є фізичними
особами. У випадку цієї групи у 2001 році досить повідомити про свою
діяльність для обліку в гміні, однак від січня 2002 р. ці підприємці будуть
зобов'язані зареєструватися в суді (Державний Судовий Реєстр). Стосовно
цивільних товариств Право господарської діяльності накладає обов'язок
пристосування форми діяльності до вимог Закону, що означає іменну
реєстрацію спільників у господарському реєстрі гміни або підписання умови
відкритого товариства і отримання запису у Державному Судовому Реєстрі.
Підприємцям, які перебувають у реєстрі гміни, залишено 2 роки (тобто
до 31 грудня 2003 р.) для подання заяви про внесення запису до реєстру
підприємства у Державному Судовому Реєстрі (ДСР). До кінця 2003 року у ДСР
повинні бути також дані, що стосуються інших підприємств, в тому числі
торгівельних товариств, кооперативів та державних підприємств. До цього
часу діють попередні записи у реєстрі господарської діяльності. Вони
перестануть бути дійсними з 1 січня 2004 року, коли усі дані про
підприємців повинні бути внесені до ДСР. Під час перехідного періоду у
Державному Судовому Реєстрі будуть знаходитися тільки суб'єкти, які
зобов'язані до запису до 1 січня 2001 р., тобто нові підприємства.
“З 1 липня 2004 року набирає чинності Закон України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців».
Потреба у цьому законі виникла вже давно, оскільки до цих пір
державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснювалася лише
на основі спеціального положення. І хоча прийнятий закон врегулював не всі
спірні питання, він прояснив більшість з них. Так, зокрема, був наведений
лад із погодженням місцезнаходження структурних підрозділів і філій, про
які в положенні не згадувалося взагалі. Багато уваги в законі приділяється
питанню скасування реєстрації. Дещо гірше врегульовані питання щодо
реєстрації акціонерних товариств. На сьогодні діє кілька законів, що
регулюють діяльність акціонерних товариств, проте часто норми цих законів
суперечать одна одній.
Що ж до змін у процесі реєстрації в органах державної влади, то з 1
липня цього року реєстрація здійснюватиметься впродовж трьох днів. На
сьогодні процес реєстрації триває п’ять днів, прискорена реєстрація —
впродовж одного дня, щоправда, вона втричі дорожча, ніж звичайна. Перелік
документів, необхідних для державної реєстрації, залишився незмінним. Також
закон передбачає створення єдиного всеукраїнського реєстру суб’єктів
підприємницької діяльності, інформація до якого пересилатиметься місцевими
органами державної реєстрації, які називатимуться державними реєстраторами.
Значно полегшить процес реєстрації і створення на місцях Реєстраційних
палат, в яких, подавши визначений пакет документів, можна буде
зареєструватися одразу в усіх установах і фондах, передбачених
законодавством. За словами Людмили Воронюк, створення Реєстраційної палати
в Рівному перебуває на завершальній стадії — вже розроблене необхідне
програмне комп’ютерне забезпечення, проведені консультації з усіма
установами, котрі будуть задіяні в процесі реєстрації, погоджено графік
проходження документів, котрий дозволить здійснити весь процес реєстрації
впродовж десяти днів (зараз він займає близько місяця). Відкриття палати
затримується лише незавершеним ремонтом, проте орієнтовно через місяць він
закінчиться й палата відкриється.” (Стаття “Реєстрація прискориться й
полегшиться” №61, 22-8-2003 газета “Рівне Вечірнє”).
52. Основні умови розвитку та рушійні сили бізнесу.
Бізнес — це будь-який вид безпосередньої діяльності з метою отримання
прибутку. Він передбачає залучення власних засобів або опосередковану
участь в такій діяльності через вкладення в діло власного капіталу. В
бізнесі не обов’язково безпосереднє керівництво, можлива тільки форма
участі (наприклад, через деякі засоби, гроші тощо). Ось чому служба в
державних установах, робота по найму в компанії не є бізнесом, але
володіння акціями компанії або робота на власному підприємстві – бізнес.
Визначальними рисами бізнесу є:
( ініціативність;
( самостійність у прийнятті господарських рішень;
( рисковий характер діяльності;
( економічна свобода суб'єктів господарювання;
( творчий підхід до справи.
Спонукальним мотивом бізнесу є комерційний успіх і задоволення
інтересів ділових людей. Бажання отримати прибуток спонукає учасників
господарського процесу до розширення виробництва, зниження витрат і цін на
товари та послуги.
Ринок є стимулом розвитку бізнесу, а дефіцит ресурсів його межею. На
ринку суб’єкти господарської діяльності взаємодіють то в якості виробника,
то – споживача. Ринок встановлює ціни і визначає обсяг виробництва і
вирішується проблема: що, як і скільки треба виробляти.
Підприємницьке середовище — це комплекс умов і сил зовнішнього
характеру, які впливають на можливості і кінцеві результати діяльності
суб’єктів ринкових відносин. Воно охоплює зовнішнє і внутрішнє середовище.
Зовнішнє середовище – це передусім законодавча і нормативна бази,
конкуренція, ринкова інфраструктура, стимули, особливості економічного
розвитку держави, соціально-політичні умови тощо.
Внутрішнє середовище — передбачає наявність стартового капіталу,
системи ведення бізнесу (маркетинг, менеджмент).
Підприємницьке середовище може бути сприятливим, або несприятливим.
Рівень сприятливості підприємницького середовища залежить від ряду
чинників:
V наявності в підприємця прав власності на засоби виробництва, його
продукт і прибутки;
V наявність визначеної сукупності прав і свобод, вибору виду господарської
діяльності;
V наявність сприятливого психологічного клімату;
V рівень розвитку ринково — конкурентного режиму;
V надійність захисту прав підприємця;
V рівень державної підтримки.
Несприятливе середовище складається при відсутності вищезгаданих
умов. Частково сприятливе середовище виникає в разі нестійкості економіки і
стану суспільства. Підприємницьке середовище постійно змінюється під
впливом різноманітних циклічних і нециклічних впливів. Циклічні чинники
розділяються на еволюційні і хвильові, а нециклічні — постійно діючі і
непостійно діючі.
Еволюційні фактори це необернені чинники, які при відсутності інших
впливів діють в визначеному одному і тому же напрямку (наприклад,
тенденція росту населення, зростання загального обсягу виробництва).
Хвильові чинники змінюють підприємницьке середовище в різні проміжки часу з
однаковим або схожим збігом обставин (наприклад, продуктивність праці,
ціни, відсотки на капітал, відсоток безробітних тощо).
Постійно діючі нециклічні чинники займають зміну рівня економічного
розвитку, науково-технічний прогрес, монополізацію, державне регулювання,
мілітаризацію економіки, конкуренцію. Непостійно діючі — сезонні коливання,
соціальні конфлікти, політичні кризи, стихійні катаклізми.
Рушійною силою розвитку бізнесу є потреби і особистий економічний
інтерес, який лежить в основі потреб.
Розвиток бізнесу неможливий без забезпечення відповідних умов його
функціонування. Вони забезпечують законодавчу і нормативну базу,
конкурентне середовище, ринкову інфраструктуру та стимули підприємницької
діяльності.
Методологічною основою підприємництва є теорія ринкового
господарювання.
Ринок – це форма функціонування економіки, а ринковий механізм є
важливим регулятором господарського розвитку.
Функціонування ринкового механізму передбачає деякі умови, які
дозволяють зробити важливі висновки відносно характеру, типу та рівня
організації ринку:
( самостійність і свобода дії суб’єктів господарювання;
( можливість самостійно розміщувати замовлення;
( вільно розпоряджатися власними прибутками;
( відповідальність за використання ресурсів, можливі збитки і
неефективні рішення;
( можливість взаємного вибору партнерів на ринку;
( конкуренція, як наслідок достатньої кількості виробників і
споживачів товарів.
Формування підприємницького середовища і ефективного ринкового
механізму потребує прийняття комплексу заходів, зв’язаних з:
1) роздержавленням і приватизацією;
2) реформуванням фінансової, кредитно — грошової системи та
ціноутворення;
3) демонополізацією економіки;
4) створенням ефективної системи захисту населення.
Формування ринкового середовища передбачає також заохочення такої
діяльності податковими пільгами, прямими державними дотаціями,
фінансуванням важливих інноваційних проектів.
Перелічимо найважливіші умови і фактори, що у том чи іншому ступені
впливають на розвиток та функціонування бізнесу:
> політична обстановка в суспільстві;
> стан економіки країни;
> політика держави в області економіки;
> заходи підтримки бізнесу;
> правове забезпечення бізнесу;
> податкова політика;
> фінансово-кредитна політика;
> рівень життя населення;
> цивілізованість підприємництва.
Література
1. Агеев А.И. Предпринимательство: проблемы собственности и культуры.
– М.: Наука, 1991 г.;
2. Бусыгин А.В. Предпринимательство. М., 1998
3. Иващенко А. А. Історія Українського підприємництва.
4. Карлоф Б. Деловая стратегия. М., 1991.
5. Котлер Ф. Основы маркетинга. М., 1990.
6. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах
торгово-промислової статистики ХІХ ст.). — К., 1999. – С. 75.
7. Осмоловський С. “З історії станово-корпоративної організації
українського купецтва у XVIII — XIX ст.”
8. Шумпетер И. Теория экономического развития. М., 1982
9. Хизрич Р., Питерс М. Предпринимательство, или как завести
собственное дело и добиться успеха. М., 1991.
10. Хоскинг А. Курс предпринимательства. М., 1993