Чернігівське професійно технічне училище № 6

Реферат

з предмету: “Основи ринкової економіки”
на тему: “Етапи розвитку валюти”
учениці групи 98-1-ПК

Шабанової Тетяни Олександрівни

Консультант: Куліш С. С.

м. Чернігів
1999 рік

Зміст

Введення …………………………………………………………..….. 3-4
Золотомонетний стандарт …………………………………………. 5-6
Золото-девізний стандарт ………………………………………… 7-10
Бреттон-вудська валютна система ………………………….… 11-18
Ямайська валютна система і сучасні валютні проблеми ….. 19-21
Європейська валютна система …………………………..…….. 22-28
Висновок ……………………………………………………..……….. 29
Введення

Закономірності розвитку валютної системи визначаються відтворювальним
критерієм і відбивають основні етапи розвитку національного і світового
господарства. Даний критерій виявляється в періодичній невідповідності
принципів світової валютної системи змінам у структурі світового
господарства, а також у розміщенні сил між його основними центрами. У цьому
зв'язку періодично виникає криза світової валютної системи. Це вибух
валютних протиріч, різке порушення її функціонування виявляющеєся в
невідповідності структурних принципів організації світового валютного
механізму до змінившихся умов виробництва, світової торгівлі, до
співвідношення сил у світі. Дане поняття виникло з кризою першої світової
валютної системи — золотого монометаллизма. Періодичні кризи світової
валютної системи займають відповідно тривалий історичний період часу: криза
золотомонетного стандарту продовжувалась біля 10 років (1913-1922 р.).
Генуезської валютної системи — 8 років (1929-1936 р.), Бреттон-вудської —
10 років (1967- 1976 р.).
При кризі світової валютної системи порушується дія її структурних
принципів і різко загострюються валютні протиріччя. У основі періодичності
кризи світової валютної системи лежить пристосування її структурних
принципів до умов, що змінилися, і співвідношенню сил у світі. Гострі
спалахи і драматичні події, пов'язані з валютною кризою, не можуть довго
продовжуватися без загрози відтворенню. Тому використовуються різноманітні
засоби для згладжування гострих форм валютної кризи і проведення реформи
світової валютної системи.
Криза світової валютної системи веде до зламу старої системи і її
заміні новій, що забезпечує відносну валютну стабілізацію. Створення нової
світової валютної системи проходить три основних етапи:
— становлення, формування передумов, визначення принципів нової
системи: при цьому зберігається її спадкоємний зв'язок із старою системою;
— формування структурної єдності, завершення побудови, поступова
активізація принципів нової системи:
— утворення повноцінно функціонуючої розвиненої світової валютної
системи на базі закінченої цілісності й органічного ув'язування її
елементів.
Слідом за цим настає період, коли валютно-економічне положення окремих
країн поліпшується, а світова валютна система відповідає у певних межах
умовам і потребам економіки і функціонуючи відносно ефективно в інтересах
провідних держав. Так був перший час після створення Парижської,
Генуезської і Бреттон-вудської валютних систем. Локальні валютні кризи
уражають окремі країни або групу країн навіть при відносній стабільності
світової валютної системи. Наприклад, після другої світової війни
періодично спалахували локальні валютні кризи у Франції, Великобританії,
Італії й інших країнах.
Розрізняються циклічні валютні кризи як прояв економічної кризи і
спеціальні кризи, викликані іншими факторами: кризою платіжного балансу,
надзвичайними подіями і т.д. При золотому стандарті валютні кризи виникали
звичайно в періоди війн і циклічних економічних криз, але не доходили до
гострих форм. Вирівнювання платіжного балансу в той період здійснювалося
через стихійний механізм золотого стандарту, а коливання валютних курсів
були обмежені золотими точками. У зв'язку зі змінами в циклічному розвитку
економіки в XX ст. стирається чітка грань між циклічним і спеціальним
валютними кризами.
Існує прямий зв'язок валютної кризи з процесом суспільного відтворення,
оскільки причини кризи кореняться в його протиріччях, і існує зворотній
зв'язок, що виявляється в соціально-економічних наслідках потрясінь у
валютній сфері. Валютні кризи супроводжуються загостренням валютних
протиріч, що періодично переростають у валютні війни провідних країн,
супроводжувані боротьбою за валютну гегемонію з метою створення оптимальних
умов для збагачення головних національних підприємств.
Валютні кризи звичайно переплітаються з нестабільністю міжнародних
валютних відношень. Порушення їхньої непохитності виявляється в
нестабільності курсу валют, перерозподілі золотовалютних резервів, валютних
обмеженнях, погіршенні міжнародної валютної ліквідності, валютних
протиріччях. Але це не означає безупинного зниження курсів валют, посилення
валютних обмежень і т.д.
Еволюція світової валютної системи визначається розвитком і потребами
національної і світової економіки, змінами в розстановці сил у світі. У
даній роботі вона буде розглянута саме в зв'язку з об'єктивними чинниками,
що визначили її розвиток.

1. ЗОЛОТОМОНЕТНИЙ СТАНДАРТ

Перша світова валютна система стихійно сформувалася в XIX ст. після
промислової революції на базі золотого монометаллизму у формі
золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою
на Парижскій конференції в 1867 р., що визнало золото єдиною формою
світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало усі функції
грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні,
із тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, по
висловлюванню К. Маркса, “національні мундири” і приймалися в платежі по
вазі.
Парижська валютна система базувалася на таких структурних принципах:
1. Її основою являвся золотомонетний стандарт.
2. Кожна валюта мала золотий зміст (Великобританія — із 1816 р., США —
1837 р., Німеччина — 1875 р., Франція — 1878 р., Росія — із 1895 1897 р.).
Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети.
Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося як
загальновизнані світові гроші.
3. Склався режим вільно змінних курсів валют з обліком ринкового попиту
і пропозиції, але в межах золотих точок. Якщо ринковий курс золотих монет
відхилявся від паритету, заснованого на їхньому золотому змісті, то
боржники віддавали перевагу розплачуватися по міжнародних зобов'язаннях
золотом, а не іноземними валютами.

Золотий стандарт грав певною мірою роль стихійного регулятора
виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжних
балансів, міжнародних розрахунків. Золотомонетний стандарт був відносно
ефективний до першої світової війни, коли діяв ринковий механізм
вирівнювання валютного курсу і платіжного балансу. Країни з дефіцитним
платіжним балансом вимушені були проводити дефляціонну політику, обмежувати
грошову масу в обігу при відливі золота за кордон. Проте Великобританія,
незважаючи на хронічний дефіцит платіжного балансу (1890 1913 р.), не
відчувала відливу капіталу (за рахунок того, що в той час Англія широко
поширювала ліквідні короткострокові зобов'язання й інші країни віддавали
перевагу їх накопичувати. Відомо, що в 1913 році сума зобов'язань більш ніж
утроє перевищила золотий запас Англії). Протягом майже ста років до першої
світової війни тільки долар США й австрійський талер були девальвовані:
золотий зміст фунту стерлінгів і французького франку був незмінним у 1815-
1914 р. Використовуючи головну роль фунту стерлінгів у міжнародних
розрахунках (80% у 1913 р.), Великобританія покривала дефіцит платіжного
балансу національною валютою.
Характерно, що й у розпал тріумфу золотомонетного стандарту міжнародні
розрахунки здійснювалися в основному з використанням тратт (перекладних
векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській. Золото
відвіку служило лише для оплати пасивного сальдо балансу міжнародних
розрахунків країни. З кінця XIX ст. з'явилася також тенденція до зменшення
частки золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28% у 1872
р. до 10% у 1913 р.) і в офіційних резервах (із 94% у 1980 р. до 80% у 1913
р.). Розмінні кредитні гроші витискали золото. Регулюючий механізм
золотомонетного стандарту переставав діяти при економічних кризах (1825,
1836-1839, 1847, 1857, 1855 р. і ін.). Регулювання валютного курсу шляхом
дефляціонній політики, зниження цін і збільшення безробіття оберталося
проти трудящих, призводячи до соціальної напруженості.
Поступово золотий стандарт (золотомонетний) зжив себе. тому що не
відповідав масштабам зрослих господарських зв'язків і умовам регульованої
ринкової економіки. Перша світова війна ознаменувалася кризою світової
валютної системи. Золотомонетний стандарт перестав функціонувати як грошова
і валютна система.
Для фінансування військових витрат (208 млрд. довоєнних золотих долл.)
поряд із податками, позиками, інфляцією використовувалося золото як світові
гроші. Були впроваджені валютні обмеження. Валютний курс став примусовим і
тому нереальним. З початком війни центральні банки воюючих країн припинили
розмін банкнот на золото і збільшили їхню емісію для покриття військових
витрат. До 1920 р. курс фунту стерлінгів стосовно долара США впав на 1/3,
французького франку й італійської ліри — на 2/3, німецької марки — на 96%.
Безпосередньою причиною валютної кризи явилася військова і повоєнна
розруха.

2. ЗОЛОТО-ДЕВІЗНИЙ СТАНДАРТ.

Після періоду валютного хаосу, що виникнув у результаті першої світової
війни, був установлений золото-девізний стандарт, заснований на золоті і
головних валютах, конвертованих у золото (за пропозицією англійських
експертів). Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних
розрахунків, стали називати девізами. Друга світова валютна система була
юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуезькій
міжнародній економічній конференції в 1922 р.
Генуезька валютна система функціонувала на таких принципах:
1. Її основою являлися золото і девізи — іноземні валюти. У той період
і грошові системи 30 країн базувалися на золотодевизному стандарті.
Національні кредитні гроші стали використовуватися в якості міжнародних
платіжно-резервних засобів. Проте в міжвоєнний період статус резервної
валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою, а фунт стерлінгів
і долар США оспорювали лідерство в цій сфері.
2. Збережено золоті паритети. Конверсія валют у золото стала
здійснюватися не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), але і
побічно, через іноземні валюти (Німеччина і ще біля 30 країн).
3. Відновлено режим вільно коливних валютних курсів.
4. Валютне регулювання здійснювалося у формі активної валютної
політики, міжнародних конференцій, нарад.

У 1922-1928 р. наступила відносна валютна стабілізація. Але її
неміцність полягала в такому:
— замість золотомонетного стандарту були введені урізані форми золотого
монометаллизму в грошовій і валютній системах;
— процес стабілізації валют розтягся на ряд років, що створило умови
для валютних війн;
— методи валютної стабілізації визначили її хиткість. У більшості країн
були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Польщі, Угорщини
близькі до нуліфікації. Французький франк був девальвований у 1928 р. на
80%. Тільки у Великобританії в результаті ревальвації в 1925 р. було
відновлено довоєнне золоте утримання фунта стерлінгів;
— стабілізація валют була проведена за допомогою іноземних кредитів.
США, Великобританія, Франція використовували важке валютно-економічне
становище ряду країн для нав'язування їм обтяжних умов міжурядових позик.
Одним з умов позик, наданих Німеччині, Австрії, Польщі й іншим країнам,
було призначення іноземних експертів, що контролювали їхню валютну
політику.
Під впливом закону нерівномірності розвитку в результаті першої
світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи в
США. Це було обумовлено рядом причин:
— значно виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився
у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали
головним торговим партнером більшості країн:
— США перетворилися з боржника в кредитора. Заборгованість США в 1913
р. досягала 7 млрд. долл., а вимоги — 2 млрд. долл.; до 1926 р. зовнішній
борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до інших країн зросли в 6
разів (до 12 млрд.);
— відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 р.
чиста притока золота в США в основному з Європи склала 2,3 млрд. долл.; у
1924 р. 46% золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в
США (у 1914 р. — 23%);
— США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і
курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10-90%.

Сполучені Штати розгорнули боротьбу за гегемонію долара, проте
домоглися статусу резервної валюти лише після другої світової війни. У
міжвоєнний період долар і фунт стерлінгів, що знаходилися в стані активної
валютної війни, не одержали загального визнання.
Валютна стабілізація була висаджена світовою кризою в 30-х роках.
Головні особливості світової валютної кризи 1929-1936 р. такі:
— циклічний характер: валютна криза переплелася зі світовою економічною
і грошово-кредитною кризою;
— структурний характер: принципи світової валютної системи —
золотодевизного стандарту — зазнали аварії;
— велика тривалість: із 1929 до осені 1936 р.;
— виняткова глибина і гострота: курс ряду валют знизився на 50-84%.
Погоня за золотом супроводжувалася збільшенням приватної тезаврації і
перерозподілом офіційних золотих резервів. Міжнародний кредит, особливо
довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства
іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина й
ін.), що припинили зовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей —
грошових капіталів, що стихійно переміщаються з одної країни в другу в
пошуках одержання спекулятивного надприбутку або надійного захистку.
Раптовість їхньої притоки і відтоку підсилила нестабільність платіжних
балансів, коливань валютних курсів і кризових потрясінь економіки. Валютні
протиріччя переросли у валютну війну, проведену за допомогою валютної
інтервенції, валютних стабілізаційних фондів, валютного демпінгу, валютних
обмежень і валютних блоків:
— крайня нерівномірність розвитку: криза уражала то одні, то інші
країни, причому в різний час і з різноманітною силою.

У період із 1929 по 1930 р. збезцінились валюти аграрних і колоніальних
країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і ціни
на нього понизились на 50-70%. тобто у більшому ступені, ніж на імпортовані
цими країнами товари.
У середині 1931 р. слабкою ланкою у світовій валютній системі виявилися
Німеччина й Австрія в зв'язку з відливом іноземних капіталів, зменшенням
офіційного золотого запасу і банкрутством банків. Німеччина увела валютні
обмеження, припинила платежі по зовнішніх боргах і розмін марки на золото.
Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а офіційний курс марки
був заморожений на рівні 1924 р.
Потім (восени 1931 р.) золотий стандарт був скасований у
Великобританії, коли світова економічна криза досягла апогею.
Безпосередньою причиною цього послужило погіршення стана платіжного балансу
і зменшення офіційних золотих резервів країни в зв'язку з різким
скороченням експорту товарів і прибутків від “невидимих” операцій. 21
вересня 1931 р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а
курс його знижений на 30,5%. Одночасно була проведена девальвація валют
країн Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавських країн,
що мали з Великобританією тісні торгові зв'язки. На відміну від Німеччини у
Великобританії з метою підтримки престижу фунта стерлінгів не були
впроваджені валютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації: за
рахунок девальваційної премії англійські експортери широко практикували
валютний демпінг, що викликало валютну війну з Францією і США. У результаті
зменшилося пасивне сальдо платіжного балансу Великобританії.
У квітні 1933 р. золотомонетний стандарт був скасований і в США, коли
економічна криза переростала в депресію особливого роду. Безпосередньою
причиною скасування послужило значне і нерівномірне падіння цін. Це
викликало масові банкрутства. Банкрутство 10 тис. банків (40% загальної
кількості банків країни) підірвало грошово-кредитну систему США і привело
до скасування розміну доларових банкнот на золоті монети. Для ведення
валютної війни з метою підвищення конкурентноздатності національних
корпорацій США проводили політику зниження курсу долара шляхом скупки
золота. До січня 1934 р. долар знецінився стосовно золота на 40% (у
порівнянні з 1929 р.) і був девальвован на 41%, а офіційна ціна золота була
підвищена з 20.67 до 35 долл. за тройську унцію.
Восени 1936 р. в епіцентрі валютної кризи виявилася Франція, що довше
інших країн підтримувала золотий стандарт. Світова економічна криза охопила
Францію пізніше, і вона посилено обмінювала фунти стерлінгів і долари на
золото, незважаючи на невдоволення Великобританії і США. Спираючись на
зрослий золотий запас (83 млрд. франц. фр. у 1932 р. проти 29 млрд. у
червні 1929 р.). Франція очолила золотий блок із метою збереження золотого
стандарту. Схильність Франції до золота пояснюється історичними
особливостями її розвитку. Будучи міжнародним лихварем, французький
фінансовий капітал віддавав перевагу твердій золотій валюті. Особливо в
цьому були зацікавлені рантьє, число яких у країні було значним.
Економічна криза викликала пасивність платіжного балансу, збільшення
дефіциту державного бюджету, відлив золота з країни. Фінансова олігархія
свідомо вивозила капітали, щоб підірвати позиції французького франка і
довіру до уряду Народного фронту. Штучне зберігання золотого стандарту
знижувало конкурентноздатність французьких фірм. У 1929-1936 р. вартість
експорту Франції скоротилася в 4 рази при зменшенні світового експорту в
цілому на 36%. 1 жовтня 1936 р. у Франції був припинений розмін банкнот на
золоті злитки, а франк був девальвований на 25%. Оскільки золотий зміст її
валюти не був зафіксований, а до 1937 р., були лише встановлені межі
коливань (0,038-0,044 р. чистого золота), з'явилося поняття “блукаючий
франк”. Незважаючи на девальвацію, французький експорт скорочувався, тому
що валютна і торгова війни обмежили можливості валютного демпінгу. Інфляція
знижувала конкурентноздатність французьких фірм. Тому падіння курсу франка
не було припинено на відміну від фунта стерлінгів і долара.
У результаті кризи Генуезька валютна система утратила відносну
еластичність і стабільність.

3. БРЕТТОН-ВУДСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА.

Друга світова війна призвела до поглиблення кризи Генуезької валютної
системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в
роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь,
подібних валютній кризі після першої світової війни й у 30-х роках. Англо-
американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку відкинули
ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити принципи
нової світової валютної системи, здатної забезпечити економічний ріст і
обмежити негативні соціально-економічні наслідки економічних криз.
Прагнення США закріпити пануюче положення долара у світовій валютній
системі знайшло відбиток у плані Г. Д. Уайта (начальника відділу валютних
досліджень міністерства фінансів США).
У результаті довгих дискусій по планах Г. Д. Уайта і Дж. М. Кейнса
(Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсианські
ідеї міждержавного валютного регулювання були також призначені в основу
Бреттон-вудськї системи.
На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсе (США) у 1944 р.
були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних
і фінансових відношень і оформлена третя світова валютна система. Прийняті
на конференції статті угоди (Устав МВФ) визначили такі принципи Бреттон-
вудськї валютної системи.
1. Введено золото-девізний стандарт, заснований на золоті і двох
резервних валютах — доларі США і фунті стерлінгів.
2. Бреттон-вудська угода передбачала чотири форми використання золота
як основи світової валютної системи: а) збережені золоті паритети валют і
впроваджена їхня фіксація в МВФ; б) золото продовжувало використовуватися
як міжнародний платіжний і резервний засіб; в) спираючись на свій зрослий
валютно-економічний потенціал і золотий запас, США дорівняли долар до
золота, щоб закріпити за ньому статус головної резервної валюти: г) із цією
метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним
центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в
1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 долл. за 1 тройську
унцію, рівну 31,1035 г).
Передбачалося введення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження
підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібна
згода МВФ.
3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали
здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.
Девальвація понад 10% припускалася лише з дозволу Фонду. Встановлено режим
фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від
паритету у вузьких межах (( 1% за Статутом МВФ і ( 0,75% по Європейській
валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют центральні банки
були зобов'язані проводити валютну інтервенцію в доларах.
4. Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації
МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту
платіжних балансів із метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль
за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи,
забезпечує валютне співробітництво країн.

Під тиском США в рамках Бреттон-вудської системи затвердився доларовий
стандарт — світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар —
єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів,
переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції і
резервних активів. Тим самим США встановили монопольну валютну гегемонію,
відтиснувши свого давнього конкурента — Великобританію. Фунт стерлінгів,
хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної
валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як
резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого
платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бреттон-вудськї
системи полягала в зберіганні зв'язку долара з золотом. США з двох шляхів
стабілізації валютного курсу — вузькі межі його коливань або конверсія
долара в золото — віддали перевагу другому. Тим самим вони поклали на своїх
партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара
шляхом валютною інтервенції. У результаті посилився тиск США на валютні
ринки.
Засилля США в Бреттон-вудській системі було обумовлено новим
розміщенням сил у світовому господарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6%
капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих
резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві впала з
38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів — із 34,5 до 28 %.
Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. долл., що було в 6
разів менше, ніж у США (24,6 млрд. долл.), і їхні розміри різко коливалися
по країнах. Великобританія, обслуговуя своєю валютою 40% міжнародної
торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного
світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучилися з ростом
золотих-валютних резервів країни (із 28 млн. долл. у 1951 р. до 2,6 млрд. у
1958 р.).
Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів обумовили пануюче
положення долара, що користувався загальним попитом. Опорою доларової
гегемонії служив також “доларовий голод” — гостра недостача доларів, що
викликається дефіцитом платіжного балансу, особливо по розрахунках із США,
і браком золотих-валютних резервів. Він відбивав у концентрованому виді
важке валютно-экопомичне положення країн Західної Європи і Японії, їхню
залежність від США, доларову гегемонію.
Дефіцит платіжних балансів, виснаження офіційних золотих-валютних
резервів, “доларовий голод” призвели до посилення валютних обмежень у
більшості країн, крім США, Канади, Швейцарії. Оборотність валют була
обмежена. Ввіз і вивіз валюти без дозволу органів валютного контролю були
заборонені. Офіційний валютний курс носив штучний характер. Багато країн
Латинської Америки і Західної Європи практикували множинність валютних
курсів — диференціацію курсових співвідношень валют по видах операцій,
товарним групам і регіонам.
У зв'язку з нестійкістю економіки, кризою платіжних балансів,
посиленням інфляції курси західноєвропейських валют стосовно долара
знизилися. Виникнули “курсові перекоси” — невідповідність ринкового й
офіційного курсів, що явилося причиною численних девальвацій. Серед них
особливе місце займає масова девальвація валют у 1949 р., що мала ряд
особливостей.
1. Це зниження курсів було проявом локальної валютної кризи, що виникли
під впливом світової економічної кризи, що у 1948-1949 р. уразив в
основному США і Канаду і болісно відбився на постраждалої від війни
економіці країн Західної Європи.
2. Девальвація 1949 р. була проведена у відомій мірі під тиском США, що
використовували підвищення курсу долара для заохочення експорту своїх
капіталів, скупки по дешевше товарів і підприємств у західноєвропейських
країнах і їхніх колоніях. З ревальвацією долара збільшилася доларова
заборгованість країн Західної Європи, що підсилило їхню залежність від США.
Підвищення курсу долара не відбилося на експорті США, що займали монопольне
положення на світових ринках у той період.
3. Курс національних валют був знижений безпосередньо стосовно долара,
тому що відповідно до Бреттон-вудської угоди були установлені фіксовані
валютні курси до американської валюти, а деякі валюти не мали золотих
паритетів.
4. Девальвація була проведена в умовах валютних обмежень.
5. Девальвація носила масовий характер; вона охопила валюти 37 країн,
на частку яких доводилося 60-70% світової капіталістичної торгівлі. У
їхньому числі Великобританія, країни Британської співдружності, Франція,
Італія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Західна Німеччина, Японія. Тільки США
зберегли золотий зміст долара, встановлений при девальвації в 1934 р., хоча
його купівельна спроможність усередині країни знизилася вдвічі в порівнянні
з довоєнним періодом.
6. Зниження курсу валют коливалося від 12% — 30,5%.

Знецінення валют викликало подорожчання імпорту і додатковий ріст цін.
США використовували принципи Бреттон-вудської системи (статус долара як
резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в
золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі.
Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх
валют із метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У
зв'язку з цим Бреттон-вудська система протягом чверті сторіччя сприяло
зросту світової торгівлі і виробництва. Проте повоєнна валютна система не
забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на
валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ.
Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на
шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бреттон-
вудської системи поступово розхитували її.
Економічні, енергетичні, сировинний кризи дестабілізували Бреттон-
вудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені
підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабла
економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами.
Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали,
стали тіснити американського партнера.
Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях.
Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська
єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний
платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних
резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то
відповідно підвищувалася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни
(із 0 до 3.7%), швейцарського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і
валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для перших
повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва
виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і
Японією.
Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного
балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової
зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків.
“Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у
вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на
іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від долара.

З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи.
Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам
виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі.
Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між
інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення
національних валют, схильних знеціненню.
Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді
ланцюжка взаємообумовлених факторів:
1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р.
співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила
економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і
конкурентноздатність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих”
грошей. Різноманітні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку
курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови
для “курсових перекосів”.
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних
країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії)
посилювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню
сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на
міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют — долара і
почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією
світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося
в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали
дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім
статусом резервних валют. У результаті була підірвана стійкість резервних
валют.
Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в
суперечність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня
короткострокова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а
офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської
політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в
інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних
паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне
регулювання її виявилося неспроможним. У результаті штучні золоті паритети
втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося завзятою відмовою США до 1971 р.
девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют
збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди
центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервенцію з
використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США
переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що
загострювало міждержавні протиріччя.
Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і
ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей,
спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу
сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже
безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть
тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.
Принцип американоцентризму, на якому була заснована Бреттон-вудська
система, перестав відповідати новому розставлянню сил із виникненням трьох
світових центрів: США — Західна Європа — Японія. Використання США статусу
долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і
військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні
розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.
5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого
платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в
іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок
доларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у
1981 р. проти 2 млрд. долл. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи
Бреттон-вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської
валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові
операції, пришвидшуючи стихійне прямування “гарячих” грошей між країнами,
загострили валютну кризу.
6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній
сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в
різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних
банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками
беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім
загальних існували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку
кризи Бреттон-вудської системи.

Прояви кризи Бреттон-вудської валютної системи приймали такі форми:
— “валютна лихоманка” — переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж
хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют — кандидатів на
ревальвацію;
— “золота лихоманка” — утеча від нестабільних валют до золота і
періодичне підвищення його ціни;
— паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні
зміни курсу валют;
— загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її
якості;
— масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);
— активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі
колективна;
— різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;
— використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки
валют;
— порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;
— активізація національного і міждержавного валютного регулювання;
— посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних
відношеннях — співробітництва і протиріч, що періодично переростають у
торгову і валютну війни.

Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу
країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудської системи
досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його
епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара співпала із
тривалою депресією в США після економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом
інфляції купівельна спроможність долара впала на 2/3 у середині 1971 р. у
порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний
дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл.
за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася
з 7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу
офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2
млрд. долл.
Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і
стійкі валюти, падінні курсу. Євродолари, що безконтрольно кочують,
наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.
Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки
курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала
політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який
покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла
в казначействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х
років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових
авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-х
роках.
1. Притягнення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були
частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції
“своп” (2,3 млрд. долл. — у 1965 р., 11.3 млрд. долл. — у 1970 р.) між
Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних
банків.
2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості
країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в
американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у
долари всупереч Статуту. Головні центральні банки створили золотий пул
(1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968
р. увели подвійний ринок золота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральна угода 10
країн-членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. долл.). випуск СДР
у 1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.

США завзято опиралося проведенню назрілої девальвації долара і
наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р.
була здійснена ревальвація швейцарського франка і австрійського шилінга,
впроваджений змінний курс валют ФРН. Нідерландів, що призвело до фактичного
знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що
вона не відбивалася настільки пагубно на престижу резервної валюти, як
офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшли до політики
протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені надзвичайні заходи по
порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних
центральних банків (“золоте ембарго”), впроваджена додаткова 10%-ве
імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної війни. Наплив доларів
в країни Західної Європи і Японії викликав масовий перехід до плаваючих
валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їхніх зміцнілих валют на
долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він
функціонував із 1952 р. Країни Західної Європи стали відкриті виступати
проти привілейованого положення долара у світовій валютній системі.
Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською
угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по таких пунктах: 1)
девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із
35 до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3) розширення меж
коливань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановлення
центральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-го мита в
США. Але США не взяли зобов'язання відновити конвертованість долара в
золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли
привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.
Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном 3
квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота
було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення
країн-членів 8 травня 1972 р. Девальвація долара викликала ланцюгову
реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн — членів МВФ установили новий
курс валют до долара, причому курс 50 валют був у різноманітному ступені
підвищений.
Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх.
Влітку 1972 р. уведений змінний курс фунта стерлінгів, що означало його
фактичну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕС
оскільки вона порушила угоду країн “Загального ринку” про звуження меж
коливань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушена компенсувати
збиток власникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р.
– багатовалютну обмовку в якості гарантії збереження їхньої вартості. Були
посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт
стерлінгів утратив статус резервної валюти.
У лютому — березні 1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар.
Поштовхом явилася нестійкість італійської ліри, що призвело до введення в
Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974
р.) за прикладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення
ринкової ціни золота знову оголили слабість долара. Проте на відміну від
1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн Західної Європи і
Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10%
і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію).
Масовий продаж доларів привів до тимчасового закриття провідних валютних
ринків.
Новий консенсус — перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973
р. — виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загального ринку” скасували зовнішні межі узгоджених
коливань курсів своїх валют до долара й інших валют. Відкріплення
“європейської валютної змії” від долара призвело до виникнення своєрідної
валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування
західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному
долару, що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення
дефіциту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитих
країн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулося
тимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені
енергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу,
позитивний вплив двох його девальвацій на платіжний баланс країни. Валютна
криза переплелася зі світовою економічною кризою в 1974-1975 р., що
підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х
років, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи
національною валютою дефіцит поточних операцій платіжного балансу, США
сприяли накачуванню в міжнародний обіг доларів. У результаті інші країни
стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. подібний валютно-
фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейованим становищем
фунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.
Валютна криза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю,
посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні
наслідки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуванні заробітної
плати, рості дорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшенням зайнятості в
експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє росту цін у
країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахунку до
жорсткої економії за рахунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт.
Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть
тенденція до валютного співробітництва.
4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІ ПРОБЛЕМИ

Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів
валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці,
випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення
золотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і
неокласичні концепції. На рубежі 60 — 70-х років проявилася криза
кейнсианьства, на якому було засновано валютне регулювання в рамках Бреттон-
вудської системи. У цьому зв'язку активізувалися неокласики. Вони
орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношеннях
аж до відновлення золотого стандарту. Батьківщиною неометаллизма була
Франція в 60-х роках, а основоположником — Ж. Рюефф.
Прихильники монетаризма виступали за ринкове регулювання проти
державного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання
платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М.
Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьці зробили поворот до запереченого
раніше ідеї Дж. М. Кейнса про створення інтернаціональної валюти (ідея якої
вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р.
Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота
і створення міжнародного ліквідного засобу з метою підтримки позицій
долара. Західна Європа, особливо Франція, прагнула обмежити гегемонію
долара і розширити кредити МВФ.
Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а
потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ
підготував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і
ратифіковане необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна
Статуту МВФ оформили такі принципи четвертої світової валютної системи.
1. Введено стандарт СДР замість золото-девизного стандарту. Угода про
створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проекту О.
Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перша зміна
Статуту МВФ, зв'язана з випуском СДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершена демонетизація золота: скасовані його офіційна
ціна, золоті паритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській
угоді золото не повинно служити мірою вартості і точкою відліку валютних
курсів.
3. Країнам надане право вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний
підсилити міждержавне валютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної
системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні
Ямайської і Бреттон-вудської валютних систем. За стандартом СДР ховається
доларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму,
поки відсутня альтернатива долару як головному міжнародному платіжному і
резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає
роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщину від Бреттон-
вудської системи залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне
регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш
гнучкою, ніж Бреттон-вудська, і більш еластично пристосовуватися до
нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна
система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів її
удосконалювання з метою рішення основних валютних проблем.
Результати функціонування СДР із 1970 р. свідчать про те, що вони
далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і
розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери
використання СДР. Характер емісії СДР не еластичний і не пов'язаний із
реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при
наявності 85% голосів членів Виконавчої ради МВФ випускає заздалегідь
установлені суми на визначений період. Перша емісія здійснена в 1970-1972
р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга — у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальної
суми 21,4 млрд. СДР на рахунки країн-членів зараховано 20,6 млрд., на
рахунок МВФ — 0,8 млрд. СДР використовуються у формі безготівкових
перерахувань шляхом запису в бухгалтерських книгах по рахунках країн-
учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДР незначний, щорічно розвинені країни, за
підтримкою ряду промислово розвинених країн, особливо Франції, піднімають
питання про їхній додатковий випуск, причому виникнули протиріччя і
дискусії в зв'язку з принципом розподілу випущених СДР між країнами
пропорційно їхньому внеску в капітал МВФ. У результаті нерівноправності на
долю промислово розвинених країн припадає понад 2/3 випущеної СДР, у тому
числі “великої сімки” — більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, що розвиваються, що
викликає невдоволення останніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвинені
країни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДР із наданням помочі,
фінансуванням розвитку. З ініціативи Франції це питання був піднятий під
час обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що
розвиваються. Але інші країни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН
виступають проти додаткової емісії СДР, побоюючись збільшення міжнародної
валютної ліквідності і посилення інфляції.
Важливою проблемою СДР є їхнє забезпечення, оскільки на відміну від
золота вони позбавлені власної вартості. Спочатку одиниця СДР дорівнювалася
до 0,888671 р золота, що відповідало золотому утриманню долара того
періоду. Звідси їхня початкова назва “паперове золото”. Тому умовна
вартість СДР залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв'язку з
переходом до плаваючих курсів валют було скасовано золоте утримання СДР,
тому що прив'язка до золота утрудняла їхнє використання в розрахунках між
центральними банками, оскільки золото оцінювалося по нереальній заниженій
офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДР визначався на основі валютного
кошика — средньозваженого курсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля
яких складала не менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. склад
валютного кошика був скоригований з урахуванням посилення валют
нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скорочений до
5 валют, щоб спростити формулу розрахунку умовної вартості СДР. У їхньому
числі долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт
стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту
товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн-членів МВФ. Склад і
частка валют у кошику СДР змінюються кожні 5 років. МВФ щодня визначає
вартість СДР у доларах з урахуванням зміни його змінного курсу. Тим самим
посилився вплив ринкового регулювання курсу СДР на відміну від початкового
періоду, коли він фіксувався вольовим рішенням міждержавної організації
МВФ.
Валютний кошик додав певну стабільність СДР у порівнянні з
національними валютами. Але визначення їхнього курсу на базі валютного
кошика призвело до перетворення СДР у міжнародну рахункову валютну одиницю.
Не маючи власної вартості і реального забезпечення, СДР не можуть цілком
замінити золото і резервні валюти.
Всупереч задуму, СДР не стали еталоном вартості, головним міжнародним
резервним і платіжним засобом. Практика їх використання не відповідає
цілям, зареєстрованим у зміненому в 1978 р. Уставі МВФ. У липні 1993 р. до
СДР були прикріплені лише 4 валюти проти 15 у 1980 р. СДР в основному
застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахунку національних
валют, масштаб валютних порівнянь, квоти, кредити, прибутки і витрати
виражені в цій рахунковій валютній одиниці.
Поза МВФ СДР використовуються в обмежених сферах: 1) наприклад, замість
франка Пуанкаре і франка жерминаля в різних міжнародних конвенціях; 2) на
світовому ринку позичкових капіталів деякі поточні рахунки, облігації,
синдиковані кредити виражені в СДР; 3) більш 10 міжнародних організацій
одержали право відкривати рахунки в СДР; у 80-х роках були зняті обмеження
по ним на рахунках при операціях “своп”, термінових угодах, кредитах,
гарантіях, наданні дарунків. Офіційно СДР можуть бути використані банками,
підприємствами, приватними особами. Тому, хоча і без особливого успіху, на
відміну від ЕКЮ розвиваються приватні СДР. Ринок приватних СДР оцінюється
приблизно в десяток мільярдів в основному у формі банківських депозитів,
почасти депозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.
СДР як міжнародний засіб накопичення валютних резервів застосовуються
незначно.
У якості міжнародного платіжного засобу СДР використовуються в
обмеженому колі міждержавних операцій. Не досягнута головна мета СДР: вони
направляються на придбання конвертованої валюти не стільки з метою покриття
дефіциту платіжного балансу, скільки для погашення заборгованості країн по
кредитах МВФ. Значні суми СДР повертаються у Фонд і інтенсивно
накопичуються на його рахунках, переважно на користь промислово розвинених
країн з активним платіжним балансом. Накопичення СДР формально вигідно,
тому що вони більш стабільні, ніж національні валюти, і мають міжнародні
гарантії. Крім того, МВФ виплачує процентні ставки за збереження
(використання) СДР понад розподілених країнам лімітів.
5. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Характерна риса сучасності — розвиток регіональної економічної і
валютної інтеграції, насамперед у Західній Європі. Причинами розвитку
інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарського життя,
посилення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва,
переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових
ринках і валютній нестабільності.
Процес зближення, взаємопереплетання національних економік, спрямованих
на утворення єдиного господарського комплексу в рамках угруповань, знайшов
вираження в ЄЕС. Європейське економічне співтовариство — найбільше
розвинене регіональне інтеграційне угруповання країн Західної Європи;
функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаного в
березні 1957 р. шістьома країнами — ФРН, Францією, Італією, Бельгією,
Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія,
Ірландія, Данія, із 1981 р. — Греція; із 1986 р. — Португалія й Іспанія.
Третю і четверту Ломейську конвенцію (1984 і 1989 р.) про асоціацію з ЄЕС
країн, що розвиваються, підписали 66 держав Африки, Карибського і
Тихоокеанського басейнів (АКТ). Крім того, група середземноморських країн
(Туреччина, Алжир. Туніс, Марокко, Ліван, Єгипет, Йорданія, Сирія), а також
Кіпр і Мальта асоційовані з ЄЕС на основі двосторонніх угод. Створенню
“Загального ринку” передувало утворення країнами ЄЕС інтеграційного
угруповання Європейського об'єднання вугілля і стали (ЕОУС) у 1951 р.:
Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом) створено одночасно
з ЄЕС, Доцентрові тенденції призвели до створення в 1967 р. угруповання за
назвою Європейські співтовариства, що включає ЄЕС, ЕОУС, Євратом. Вони
мають основні спільні органи і проводять єдину політику.
90-ті роки ознаменувалися новим розширенням ЄС, насамперед за рахунок
країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). З 1994 р. діє
Європейський економічний простір ЄС — ЕАСТ; крім того, Австрія, Швеція і
Фінляндія завершили переговори про повноправний вступ у ЄС (до них повинна
приєднатися Норвегія). На основі Європейських угод асоційованими членами ЄС
нині є також країна Східної і Центральної Європи — Польща, Угорщина, Чехія,
Словаччина, Болгарія і Румунія. З листопада 1993 р. набрало сили
Маастрихтська угода про утворення Європейської політичної, економічної і
валютної спілки (скорочена назва Європейська спілка — ЄС).
Невід'ємним елементом економічної інтеграції є валютна інтеграція —
процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму
валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних і
фінансових організацій. Необхідність валютної інтеграції обумовлена такими
причинами. 1) Для посилення взаємозалежності національних економік при
лібералізації прямування товарів, капіталів, робочої сили потрібно валютна
стабілізація. 2) Нестабільність Ямайської світової валютної системи
зажадала захистити ЄС від дестабілізуючих зовнішніх факторів шляхом
створення зони валютної стабільності. 3) Західна Європа прагне стати
світовим центром із єдиною валютою, щоб обмежити вплив долара, на якому
заснована Ямайська валютна система, протистояти конкуренції, що зростає, із
боку Японії.
Механізм валютної інтеграції включає сукупність валютно-кредитних
методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближення і взаємне
пристосування національних господарств і валютних систем. Основними
елементами валютної інтеграції є: а) режим спільно плаваючих валютних
курсів: б) валютна інтервенція, у тому числі колективна, для підтримки
ринкових курсів валют у межах узгодженого відхилення від центрального
курсу: в) створення колективної валюти як міжнародного платіжного-
резервного засобу: г) спільні фонди взаємного кредитування країн-членів для
підтримки курсів валют: д) міжнародні регіональні валютно-кредитні і
фінансові організації для валютного і кредитного регулювання.
Валютна сфера на відміну від матеріального виробництва найбільшою мірою
тяжіє до інтеграції. Елементи валютної інтеграції в Західній Європі
формувалися задовго до створення ЄС. Західноєвропейської інтеграції
передували угода про багатосторонні валютні компенсації між Францією,
Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і приєднались до них із 1947
р. західними окупаційними зонами Німеччини: угоди 1948 і 1949 р. про
внутрішньоєвропейскі платежі і компенсації між 17 державами ОЕСР:
Європейська платіжна спілка (ЄПС) — багатосторонній кліринг 1950-1958 р.;
уведення конвертованості валют у 1958 1961 р.
Поступово склалися умови для валютної гармонізації — зближення структур
національних валютних систем і методів валютної політики: координації —
узгодження цілей валютної політики, зокрема шляхом сумісних консультацій:
уніфікації — проведення єдиної валютної політики. Проте процес справжньої
валютної інтеграції починається на стадії створення економічної і валютної
спілки, у межах якого забезпечується вільне переміщення товарів, послуг,
капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції й уніфікації
законодавства в цій сфері. Процес інтеграції включає декілька етапів,
спрямованих на створення єдиного ринку і на цій базі економічної і валютної
спілки.
У 1958-1968 р. (“перехідний період”) була утворена митна спілка. Були
скасовані мита й обмеження у взаємній торгівлі, впроваджений єдиний митний
тариф на ввіз товарів із третіх країн із метою огородження ЄЕС від
іноземної конкуренції. До 1967 р. склався аграрний загальний ринок. Введено
особливий режим регулювання сільськогосподарських цін. Створено аграрний
фонд ЄС із метою модернізації сільського господарства і підтримки фермерів
від руйнування. Митна спілка доповнювалася елементами міждержавного
узгодження економічної і валютної політики. Були зняті багато обмежень для
прямування капіталу і робочої сили.
Проте інтеграція в сфері взаємної торгівлі промисловими й аграрними
товарами послабила національні системи державного регулювання економіки.
Назріла необхідність створення наднаціональних механізмів, що компенсують.
У цьому зв'язку країни ЄЕС прийняли в 1971 р. програму поетапного створення
економічної і валютної спілки до 1980 р. При розробці її проекту зіткнулися
позиції “монетаристів”, що вважали, що спочатку треба створити валютну
спілку на базі фіксованих валютних курсів, і “економістів”, що пропонували
почати з формування економічної спілки і віддавали перевагу режиму
плаваючих валютних курсів. Ця суперечка завершилася компромісним рішенням
глав урядів ЄЕС у 1969 р. у Гаазі про рівнобіжне створення економічної і
валютної спілки. Поетапний, прийнятий 22 березня 1971 р. Радою міністрів
ЄЕС, був розрахований на 10 років.
На першому етапі (1971-1974 р.) передбачалися звуження границь (до
+1,2%, а потім до 0) коливань валютних курсів, уведення повної взаємної
оборотності валют, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації і
координації, узгодження економічної, фінансової і грошово-кредитної
політики. На другому етапі (1975-1976 р.) намічалося завершення цих
заходів. На третьому етапі (1977-1979 р.) передбачалося передати
наднаціональним органам “Загального ринку” деякі повноваження, що належали
національним урядам, створити європейську валюту з метою автоматичного
вирівнювання валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів.
Планувалися створення єдиної бюджетної системи, гармонізація діяльності
банків і банківського законодавства. Ставилися задачі заснувати загальний
центр для рішення валютно-фінансових проблем і об'єднати центральні банки
ЄЕС по типу ФРС США для гармонізації грошово-кредитної і валютної політики.
Процес валютної інтеграції в цей період розвивався по таких напрямках:
міжурядові консультації з метою координації валютно-економічної політики;
спільне плавання курсів ряду валют ЄЕС у звужених межах (“європейська
валютна змія”); валютна інтервенція не тільки в доларах, але й у
європейських валютах (із 1972 р.), щоб зменшити залежність ЄС від
американської валюти; уведення європейської розрахункової одиниці (ЕРЕ),
прирівняної спочатку до 0,888671 г чистого золота, а з 1975 р. — до кошика
валют ЄЕС; формування системи міждержавних взаємних кредитів із метою
покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійснення розрахунків
між банками; створення бюджету ЄЕС, що значною мірою використовується для
валютно-фінансового регулювання аграрного “Загального ринку”; установлення
до 1967 р. системи “зелених курсів” — фіксованих, але періодично змінюваних
в області ціноутворення і розрахунків при торгівлі сільськогосподарськими
товарами; ці курси відрізняються від ринкових і центральних курсів валют
країн “Загального ринку”; уведення системи компенсаційних валютних сум —
податків і субсидій у формі надвишки або знижки до єдиної ціни на аграрні
товари, що до введення ЕКЮ встановлювалися в сільськогосподарських
розрахункових одиницях, рівних долару і що перераховуються в національну
валюту по “зеленому курсу”; заснування міждержавних валютно-кредитних і
фінансових інститутів — Європейського інвестиційного банку (ЄІБ),
Європейського фонду розвитку (ЄФР). Європейського фонду валютного
співробітництва (ЄФВС) і ін.
Незважаючи на деякі зрушення в інтеграційному процесі, із 1974 р. план
потерпів провал. Це було обумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема між
національним суверенітетом і спробами наднаціонального регулювання валютно-
кредитних відношень, диференціацією економічного розвитку країн-членів,
кризами 70-х — початку 80-х років і інших чинників. Тривалий застій
інтеграції в ЄС продовжувався із середини 70-х до середини 80-х років.
Режим “європейської валютної зміїв” виявився малоефективним. тому що не
був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄЕС. У
результаті часто змінювалися курсові співвідношення з метою зменшення
спекулятивного тиску на окремі валюти. Деякі країни залишали “валютну
змію”, щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валют у
вузьких межах. З середини 70-х років одні країни (ФРН, Нідерланди, Данія.
Бельгія, Люксембург і періодично Франція) брали участь у спільному плаванні
валютних курсів.
Інші (Великобританія, Італія, Ірландія і періодично Франція) віддавали
перевагу індивідуальному плаванню своїх валют.
Наприкінці 70-х років активізувалися пошуки шляхів створення
економічної і валютної спілки. У проекті голови Комісії ЄС упор був
зроблений на створення європейського органу для емісії колективної валюти і
часткового контролю над економікою країн — членів ЄЕС. Ці принципи валютної
інтеграції були призначені в основу проекту, запропонованого Францією і ФРН
у Бремені в липні 1978 р. У результаті затяжних і важких переговорів 13
березня 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Її цілі
такі: забезпечити досягнення економічної інтеграції; створити зону
європейської стабільності з власною валютою в противагу Ямайській валютній
системі, заснованої на доларовому стандарті; захистити “Загальний ринок”
від експансії долара.
ЄВС — це міжнародна (регіональна) валютна система — сукупність
економічних відношень, пов'язана з функціонуванням валюти в рамках
економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних
відношень країн “Загального ринку” із метою стабілізації валютних курсів і
стимулювання інтеграційних процесів. ЄВС — підсистема світової валютної
системи (Ямайської). Особливості західноєвропейського інтеграційного
комплексу визначають структурні принципи ЄВС, що відрізняються від
Ямайської валютної системи.
1. ЄВС базується на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна
вартість ЕКЮ визначається по методу валютного кошика, що включає валюти
всіх 12 країн ЄС. Частка валют у кошику ЕКЮ залежить від питомої ваги країн
у сукупному ВНП держав-членів ЄС, їхньому взаємному товарообігу й участі в
короткострокових кредитах підтримки. Тому самим вагомим компонентом ЕКЮ —
приблизно 1/3 — є марка ФРН. У вересні 1993 р. відповідно до
Маастрихтського договору “абсолютна вага” валют в ЕКЮ заморожена, проте
“відносна вага” коливається в залежності від ринкового курсу валют.
2. На відміну від Ямайської валютної системи, що юридично закріпила
демонетизацію золота, ЄВС використовує його в якості реальних резервних
активів. По-перше, емісія ЕКЮ частково забезпечена золотом. По-друге, із
цією метою створений спільний золотий фонд за рахунок об'єднання 20%
офіційних золотих резервів країн ЄВС в ЄФВС. Центральні банки внесли у фонд
2,66 тис. т золота (у МВФ 3,2 тис. т). ЕКЮ, отримані в обмін на золото,
зараховуються в офіційні резерви. По-третє, країни ЄС орієнтуються на
ринкову ціну золота для визначення внеску в золотий фонд, а також для
регулювання емісії й обсягу резервів в ЕКЮ.
3. Режим валютних курсів заснований на сумісному плаванні валют у формі
“європейської валютної змії” у встановлених межах взаємних коливань
(+2,25%) від центрального курсу, для деяких країн, зокрема Італії, +6% до
кінця 1989 р., потім Іспанії з урахуванням нестабільності їхнього валютно-
економічного становища. З серпня 1993 р. у результаті загострення валютних
проблем ЄС рамки коливань розширені до (15%).
4. У ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання
шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття тимчасового
дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язаних із валютною
інтервенцією.
Створення ЄВС — явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі
західноєвропейської інтеграції з метою створення власного валютного центру.
Проте, будучи підсистемою світової валютної системи, ЄВС відчуває негативні
наслідки нестабільності останньої і вплив долара США. Порівняльна
характеристика ЕКЮ і СДР дозволяє виявити їхні спільні риси і різниці.
Спільні риси полягають у природі цих міжнародних рахункових валютних
одиниць як прообразу світових кредитних грошей. Будучи жирогрошами, вони не
мають матеріальної форми у вигляді банкнот, зараховуються на спеціальні
рахунки відповідних країн і використовуються у формі безготівкових
перерахувань по ним. Їхня умовна вартість визначається по методу валютного
кошика, але з різним набором валют. За збереження на рахунках понад ліміту
емітент виплачує країнам процентні ставки.
Проте є розходження ЕКЮ і СДР, що визначають переваги перших.
1. На відміну від СДР емісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотом
і доларами за рахунках об'єднання 20% офіційних резервів країн членів ЄВС.
У розпорядження ЄВФС переведено з центральних банків 2,3 тис. т золота.
2. Емісія ЕКЮ більш еластична, ніж СДР. Сума випуску офіційних ЕКЮ не
встановлюється заздалегідь, а коректується в залежності від зміни золотих-
доларових резервів країн-членів ЄВС. При цьому упущенням є вплив на емісію
коливань ціни золота і курсу долара. Емісія приватних (комерційних) ЕКЮ
банками більш відповідає потребам ринку. Її емісійний механізм включає дві
операції: “конструювання” ЕКЮ, тобто створення на прохання клієнта депозиту
в складі валют, що входять у її кошик; “злам кошика” ЕКЮ, тобто купівля і
продаж на євроринці цих валют (або однієї з них за узгодженням банку з
позичальником) для виплати депозитів.
3. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випуск СДР.
4. Валютний кошик служить не стільки для визначення курсу ЕКЮ, скільки
для розрахунку паритетної сітки валют, якої не розташовує жодна інша
міжнародна рахункова валютна одиниця.

З вересня 1987 р. розширені можливості і гарантії
внутрішньомаржинальних інтервенцій. Німецький федеральний банк одержав
указівку надавати кредити в марках центральному банку країни, курс якої
падає, але ще не досяг інтервенційної точки, за умови, якщо це не вплине на
стабільність грошового обігу у ФРН. Одночасно збільшений термін кредитів
“своп”. Тим самим створений механізм взаємної підтримки курсів валют,
орієнтиром якого являється ЕКЮ.
5. Унікальний режим курсу валют, зокрема до ЕКЮ, заснований на їхньому
спільному плаванні (“європейська валютна змія”) із межами взаємних
коливань, що сприяє відносній стабільності ЕКЮ і валют країн-членів ЄВС.
6. На відміну від СДР ЕКЮ використовується не тільки в офіційному, але
і приватному секторах. ЕКЮ служить: базою паритетів і курсів валют ЄЕС;
валютною одиницею в спільних фондах і міжнародних валютно-кредитних і
фінансових організаціях; валютою єдиних сільськогосподарських цін; засобом
міждержавних розрахунків центральних банків ЄЕС при проведенні валютної
інтервенції; базою багатовалютної обмовки головним чином по єврокредитам;
валютою позик і кредитів. Приватні (комерційні) ЕКЮ використовуються як
валюта єврооблигаційних позик, синдикованих кредитів, банківських депозитів
і кредитів. Більш 500 значних міжнародних організацій використовують ЕКЮ
при наданні кредитів. З 1984 р. ТНК у ЄС публікують прейскуранти, виписують
рахунки фактури і здійснюють розрахунки в ЕКЮ. У ЕКЮ відбуваються ф'ючерсні
й опціонні угоди, що використовуються для страхування валютного і
процентного ризику. Для полегшення розрахунків в ЕКЮ в 1986 р. створений
валютний кліринг.

Найбільше реальні досягнення ЄВС: успішний розвиток ЕКЮ, що набула ряд
рис світової валюти, хоча ще не стала нею в повному значенні; режим
узгодженого коливання валютних курсів у вузьких межах, відносна
стабілізація валют, хоча періодично переглядаються їхні курсові
співвідношення; об'єднання 20% офіційних золотих-доларових резервів;
розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів: міждержавне
і частково наднаціональне регулювання економіки. Досягнення ЄВС обумовлені
поступальним розвитком західноєвропейської інтеграції.

Проте валютна інтеграція не завершена. У ЄС і ЄВС чимало труднощів,
протиріч і невирішених проблем.
Після дворічних дебатів важливою віхою в розвитку валютної інтеграції в
ЄЕС постав Єдиний європейський акт, ухвалений у травні 1987 р. У середині
80-х років склалися нові умови, посилилися економічна взаємозалежність і
міждержавне регулювання. По-перше, сформована розгалужена інституційна-
організаційна структура. По-друге, зміни у валютній сфері були органічно
ув'язані з завершенням лібералізації прямування капіталів і утворенням
єдиного ринку. Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції —
програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж.
Делора (голова КЄС) у квітні 1989 р.
“План Делора” передбачав: створення загального (інтегрованого) ринку,
заохочення конкуренції в ЄС для удосконалювання ринкового механізму щоб
уникнути зловживань монопольним положенням, політикою угод, зливань,
державних субсидій: структурне вирівнювання відсталих зон і регіонів;
координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування
інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту
держбюджету й удосконалювання методів його покриття; заснування
наднаціонального Європейського валютного інституту в складі керуючими
центральними банками і членів директорату для координації грошової і
валютної політики; єдину валютну політику, уведення фіксованих валютних
курсів і колективної валюти.
Крім того, поставлена задача утворення політичної спілки ЄС до 2000 р.,
що зобов'язує країни-члени (всі входять у НАТО, за винятком Ірландії)
проводити спільну зовнішню політику і політику в галузі безпеки.
На основі “плану Делора” до грудня 1991 р. був вироблений
Маастрихтський договір про Європейську спілку, що передбачає, зокрема,
поетапне формування валютно-економічної спілки.
Договір про Європейський союз підписаний 12 країнами ЄС у Маастрихті
(Нідерланд) у лютому 1992 р., ратифікований і набрав сили з 1 листопада
1993 р.
Маастрихтський договір передбачає поетапне просування до економічного і
валютного союзу.
Таким чином, узятий курс на оптимальну відповідність між валютною
інтеграцією, лібералізацією руху капіталів і створенням єдиного ринку. З 1
січня 1993 р. створений Європейський економічний простір.
Розвиток валютної інтеграції в ЄС йде під знаком двох протилежних
тенденцій: погоджені дії і протиріччя. Для виробітки розумної поступки
застосовуються цивілізовані форми і методи співробітництва,
використовуються двосторонні і багатосторонні переговори. Так, ФРН і
Францією створений сумісний фінансово-економічний комітет для узгодження
валютної політики і єдиний підхід у відношенні третіх країн.
У перспективі створення економічного і валютного союзу може змінити
розміщення сил у всесвітньому господарстві між США, Японією і “новою
Європою” на користь ЄС.

Висновок

Як очевидно з усього вищесказаного, світова валютна система з моменту
введення золотого стандарту в 1867 році зазнала достатньо серйозних змін.
Золото було демонетаризовано і в даний момент грає усе меншу роль у
світовому грошовому обігу, замінюючись на валюти різноманітних країн.
Причому останні роки усе більше оголюють тенденцію до багатовалютної
системи (замість пережитків Бреттон-вудської системи у вигляді єдиної
резервної валюти — долара США). Усе більше сучасні замінники світових
грошей стають схожими на звичайні внутрішньодержавні гроші. Проте, як уже
відзначалося, СДР ще далекі від відповідності вимогам, запропонованим до
світових грошей: самі по собі вони поза МВФ практично не використовуються
(та й у рамках МВФ в основному в якості засобів перерахунку) і, що головне,
їхнє використання приватними особами практично взагалі не зустрічається. У
меншому ступені “страждають” цією хибою ЕКЮ — їхнє використання приватними
особами набагато ширше (може бути фізичні особи і не бережуть заощадження в
ЕКЮ, але банки вже прийшли до утримання авуарів у цій валюті). ЕКЮ ще в
багатьох відношеннях перевершують СДР, хоча і не позбавлені хиб.
Можна відзначити, що гідності ЕКЮ як міжнаціональної валюти обумовлені
принципами, що використовувалися при закладанні основ ЄВС: нове політичне
мислення, подолання ідеології і політики націоналізму і роз'єднаності, що
відразу ставить ЕКЮ на порядок ближче до світових грошей. На мій погляд
ідеальною являється ситуація, коли взагалі відсутня валюта кожної окремої
країни, а в усім господарському світовому просторі використовується єдина
валюта (ідеалізм, звичайно, але приємний) — тоді ми набуваємо безлічі
переваг: до повної стабільності світової економічної системи, відсутності
криз зниження ризику у валютних операціях, що сприяло б більш широкому
розвитку міжнародної торгівлі і поділу праці.
Необхідно визнання, що економічна інтеграція, господарська
взаємозалежність держав вигідніше, чим протекціонізм, роз'єднаність і
автаркія. Характерно, що взаємна торгівля країн ЄЕС збільшилася з 49%
загального обсягу їхньої торгівлі в 1970 р. до 60% на початку 90-х років —
от приклад дії інтеграції і зростання поділу праці. Необхідні компромісні
рішення для подолання протиріч (принцип згоди), і реальне делегування
частини суверенних прав наднаціональним органам. Проти цього, звісно будуть
заперечувати США — адже саме вони за рахунок переважного повоєнного
положення одержали найбільші вигоди в міжнародній валютній системі і,
зрозуміло, не захочуть повною мірою віддавати повноваження міжнародним
органам.
Таким чином, можна зробити висновок: сучасна валютна система далеко не
ідеальна, але надалі (із зміною світового розставляння сил на користь
відносного ослаблення США) можливі поступка і прихід до системи, більш
задовільної, ніж нині існуюча.