Зміст
Вступ
1. Природні та техногенні фактори виникнення небезпечної
екологічної ситуації
2. Екологічна безпека зони впливу Чорнобильської аварії
3. Екологічні наслідки військової діяльності
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Надзвичайні екологічні
ситуації, що виникають внаслідок різного роду причин (господарської чи
будь-якої іншої діяльності, аварій, катастроф, стихійних лих), негативно
впливають на стан навколишнього природного середовища, є фактором утворення
екологічної небезпеки для людини. Трансформування цього явища в юридичну
категорію було забезпечено законами України «Про охорону навколишнього
природного середовища» та «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», в яких
надано визначення надзвичайної екологічної ситуації, зони надзвичайної
екологічної ситуації, врегульовано інші питання, пов’язані з ліквідацією
наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.
Згідно зі ст. 1 Закону
України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» надзвичайна екологічна
ситуація це надзвичайна ситуація, за якої на окремій місцевості сталися
негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують
застосування надзвичайних заходів з боку держави.
Під негативними змінами в
навколишньому природному середовищі розуміється втрата, виснаження чи знищення
окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення
навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та
інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини
та провадження господарської діяльності в цих умовах.
Законодавство про зону
надзвичайної екологічної ситуації базується на Конституції України і
складається із законів України “Про охорону навколишнього природного
середовища”, “Про аварійно-рятувальні служби”, “Про правовий режим
надзвичайного стану”, “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” та інших
законів, а також прийнятих відповідно до них підзаконних нормативно-правових
актів.
1.
Природні та техногенні фактори виникнення небезпечної екологічної ситуації
Людська практика дає
можливість стверджувати, що будь-яка діяльність потенційно небезпечна. Теорія
ризику почала широко розвиватися і застосовуватися наприкінці XIX ст. завдяки
розвиткові математики, статистики, правових і економічних наук, як теорія ігор,
теорія імовірностей, катастроф і прийняття рішень.
Ризик — це міра
очікуваної невдачі в діяльності, небезпеки настання несприятливих наслідків для
здоров’я людини, настання яких містить можливість матеріальних втрат.
Для ризику характерні
несподіванка, раптовість настання небезпечної ситуації, що припускає швидкі
рішучі дії по усуненню або ослабленню впливу джерела небезпеки.
Загальноприйнятою
«шкалою» для кількісного виміру небезпек є «шкала», у якій як вимір використовуються
одиниці ризику. Під терміном «ризик» розуміють збиток від впливу того або
іншого небезпечного фактора.
Під терміном «збиток»
розуміються фактичні і можливі економічні втрати і (або) погіршення природного
середовища внаслідок змін у навколишню людину середовищу.
Імовірність виникнення
небезпеки — величина, істотно менша одиниці. У термінах ризику прийнято
описувати і небезпеки від достовірних подій, що відбуваються з імовірністю,
рівній одиниці. Таким прикладом є забруднення навколишнього середовища
відходами конкретним підприємством. У цьому випадку «ризик» еквівалентний
збиткові і, відповідно, величина ризику дорівнює величині збитку.
Отже, кількісна оцінка
ризику являє собою процес оцінки чисельних значень імовірності і наслідків
небажаних процесів, явищ і подій.
У визначенні ризику в
безпеці виділяють соціальні, професійні, екологічні, техногенні,
медико-біологічні, військові й ін.
В екології вирішальне
значення мають проблеми безпеки людини і навколишнього середовища.
Під терміном «небезпека»
розуміється ситуація в навколишнім середовищі, у якій за певних умов можливе
виникнення небезпечних факторів, вплив яких на людину і навколишнє середовище
може привести до одному або сукупності з наступних наслідків:
— відхилення здоров’я
людини від середньостатистичного значення;
— погіршення стану
навколишнього середовища.
Фактори небезпеки. Через
різноманіття факторів небезпеки приймається їхня класифікація по джерелах
небезпеки (мал. 1) і дається їхня коротка характеристика.
Рис. 1. Класифікація
небезпечних факторів по джерелах небезпеки
Екологічні фактори —
фактори, обумовлені причинами природного характеру (кліматичні умови,
фізико-хімічні характеристики атмосфери, води, ґрунтів, природні нещастя і
катастрофи).
Екологічний ризик — це
можливість появи непереборних екологічних явищ: розвиток парникового ефекту,
руйнування озонового шару, радіоактивне забруднення, кислотні опади. З погляду
кількісної оцінки поняття «екологічний ризик» може бути сформульоване як
відношення величини можливого збитку від впливу шкідливого екологічного фактора
за визначений інтервал часу до нормованої величини інтенсивності цього фактора.
Соціально-економічні
фактори — фактори, обумовлені причинами соціального, економічного,
психологічного характеру.
Техногенні (або
антропогенні) фактори — фактори, обумовлені господарською діяльністю людей.
Військові фактори —
фактори, обумовлені роботою воєнної промисловості (транспортуванням військових
матеріалів і устаткування, іспитом зразків зброї і його знищенням,
функціонуванням військових об’єктів, і всього комплексу військових засобів у
випадку воєнних дій).
Запропонований розподіл
факторів небезпеки є умовним у тім змісті, що при вивченні проблеми
забезпечення безпеки людини, суспільства і природного середовища вплив цих
факторів у загальному випадку розділити неможливо.
Таким чином, термін
«небезпека» описує можливість здійснення деяких явищ технічного, природного,
економічного і соціального характеру, при наявності яких можуть наступити
несприятливі події і процеси, наприклад, природні катастрофи або нещастя,
аварії на промислових підприємствах, економічні або соціальні кризи. Отже,
«небезпека» — це ситуація, що постійно присутня у навколишнім середовищі і
здатна за певних умов призвести до реалізації в навколишнім середовищі
небажаної події — виникненню небезпечного фактора. Відповідно реалізація
небезпеки — це звичайно випадкове явище, і виникнення небезпечного фактора
характеризується імовірністю цього явища.
«Безпека» — стан
захищеності окремих осіб, суспільства і природного середовища від надмірної
небезпеки.
Як одиниці виміру безпеки
пропонується використовувати показники, що характеризують стан здоров’я людини
і стан (якість) навколишнього середовища. Відповідно, метою процесу
забезпечення безпеки є досягнення максимальне сприятливих показників здоров’я
людини і високої якості навколишнього середовища.
Показником здоров’я є
кількість здоров’я, тобто середня очікувана тривалість майбутнього життя
(СОТМЖ). Усереднений біологічний видовий показник (норматив) для
людини-європеоїда — 89±5 років. Він обумовлений біологічними характеристиками,
тобто його надійністю, заданою при народженні.
Суспільне здоров’я —
такий інтегральний показник (характеристика) динамічної сукупності
індивідуальних рівнів здоров’я членів суспільства, що відбиває ступінь
імовірності досягнення максимального рівня здоров’я, а також життєздатність і
ріст суспільства. Тривалість життя в різних країнах багато в чому залежить не
тільки від успіхів медицини, але і від рівня соціально-економічного розвитку
суспільства і стани природного середовища.
Тому що метою безпеки є
не тільки захист здоров’я населення, але і захист навколишнього середовища,
необхідно визначити показники, які б кількісно оцінили стан і якість останньої.
До таких кількісних характеристик можна віднести ступінь близькості стану
екосистем до границі її стійкості, де буде загублена передбачуваність змін
екосистем.
Для більш точної оцінки
стійкості екосистем використовують природно-екологічну класифікацію вгасання
природи (показник самовідновлення системи). Для цього можна виділити наступні
градації:
— природний стан;
— рівноважний стан;
— кризовий стан;
— критичний стан;
— катастрофічний стан;
— стан колапсу.
Природний стан:
спостерігається лише фоновий антропогенний вплив; біомаса максимальна,
біологічна продуктивність мінімальна.
Рівноважний стан:
швидкість відбудовних процесів вище або дорівнює темпові порушення; біологічна
продуктивність більше природної, біомаса починає знижуватися.
Кризовий стан:
антропогенні порушення перевищують по швидкості природно-відбудовні процеси,
але зберігається природний характер екосистем; біомаса знижується, біологічна
продуктивність різко підвищена.
Критичний стан: оборотна
заміна раніше існуючих екосистем на менш продуктивні, біомаса мала і, як
правило, знижується.
Катастрофічний стан:
важко оборотний процес закріплення малопродуктивної екосистеми, біомаса і
біологічна продуктивність мінімальні.
Стан колапсу: необоротна
втрата біологічної продуктивності, біомаса прагне до нуля.
Крім природно-екологічної
класифікації вгасання (відновлення) природи потрібна і медико-соціальна шкала,
тобто об’єктивні показники (критерії) викладеної класифікації природного
середовища, що класифікується по наступних градаціях:
— благополучна зона:
відбувається стійкий ріст тривалості життя, захворюваність населення
знижується;
— зона напруженої
екологічної ситуації: ареал, у межах якого спостерігається перехід стану
природи від кризового до критичного.
Крім того: зона критичної
обстановки; зона надзвичайної екологічної ситуації; зона екологічного нещастя.
2.
Екологічна безпека зони впливу Чорнобильської аварії
До аварії на території,
що нині найбільш забруднена і небезпечна для життя було 2 міста Чорнобиль і
Прип’ять та 76 сільських населених пунктів. Але після аварії на четвертому
енергоблоці Чорнобильської АЕС у квітні травні 1986 року 91,2 тис. нащадків
стародавніх слов’ян покинули рідні місця. Вони були евакуйовані з 30-кілометрової
зони.
Евакуації підлягали 69
сіл Київської, 7 сіл Житомирської області, міста Прип’ять та Чорнобиль. Разом з
тим на державному рівні, не було чітко визначено, на який термін відселяються
люди, не зроблена оцінка екологічних, медичних, соціально-психологічних
наслідків проведення евакуації. Недостатньо підготовлена матеріальна база не
вистачало житла, не були створені робочі міста для евакуйованих. При виборі
місця переселення не повною мірою враховувались особливості життя і побуту
поліщуків. Все це разом спричинило зворотний процес несанкціоноване
повернення евакуйованих до своїх домівок.
У 1992 р. вийшов Закон
України «Про правовий режим територій, що зазнала радіоактивного забруднення
внаслідок Чорнобильської катастрофи», ст. 12 якого забороняла проживання
населення у зоні відчуження, тобто жителі зони вже стали порушниками чинного
законодавства. Однією з найважливіших проблем, які постали перед створеною
Адміністрацією зони відчуження було правове урегулювання проживання людей на
цій території.
Державна політика щодо
соціального захисту постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи
ґрунтується на основі Закону України «Про статус і соціальний захист громадян,
які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи».
Людей, які проживають у
зоні відчуження, можна умовно розділити на декілька категорій:
1. Місцеві жителі, які
проживали у квітні 1986 р. на цій території, після евакуації не отримували
житла і повернулися в зону відчуження до прийняття Закону «Про правовий режим
території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської
катастрофи» (лютий 1991).
2. Місцеві жителі, які
проживали у квітні 1986 р. На цій території, після евакуації отримали житло,
але здали його і повернулися у зону відчуження до прийняття зазначеного Закону.
3. Місцеві жителі, які
проживали у квітні 1986 р. На цій території, після евакуації отримали житло,
але повернулися в зону відчуження до прийняття цього Закону.
4. Місцеві жителі, які
проживали у квітні 1986 р. на цій території, після евакуації не отримали житла
і повернулися у зону відчуження після-прийняття Закону.
5. Місцеві жителі, які
проживали у квітні 1986 р. на цій території, після евакуації отримали житло,
але повернулися у зону відчуження після прийняття Закону.
6. Громадяни, які не
проживали у квітні 1986 р. на цій території, працювали на підприємствах зони
відчуження і залишились тут після звільнення, або опинилися тут з інших причин.
Як правило, це люди, яких ніщо не пов’язує з місцями їх попереднього проживання
(немає сім’ї, житла, роботи, інколи навіть не в згоді з законом).
Дії Уряду України
направлені на здійснення заходів спрямованих на зменшення впливу на здоров’я
людей радіаційного забруднення, що сталося в результаті Чорнобильської
катастрофи, та на вирішення невідкладних завдань щодо усунення радіоактивного
впливу на навколишнє середовище, а з другого боку – створення умов для більш
економічного і ефективного використання наявних бюджетних асигнувань. Верховна
Рада України постановила:
— внести необхідні зміни
і доповнення до довгострокової програми подолання наслідків аварії на
Чорнобильській АЕС;
— завершити роботи по
детальному обстеженню радіаційної обстановки на території України. Розробити і
реалізувати програму підготовки національних кадрів по обслуговуванню і
контролю за безпекою ядерних об’єктів розташованих на Україні;
— вирішити питання по
виведенню із користування сільськогосподарських угідь або перепрофілюванню
господарств, де неможливе одержання «чистої» продукції;
— здійснити докорінну
перебудову діючої системи охорони здоров’я в забруднених районах. Створити в
обласних центрах умови для оздоровлення і лікування учасників ліквідації аварії
на Чорнобильській АЕС. Оснастити практичні та наукові заклади сучасною
лікувально-діагностичною та дозиметричною апаратурою, забезпечити лікарськими
препаратами, для чого виділити Міністерству охорони здоров’я України необхідні
інвалютні асигнування.
Внаслідок Чорнобильської
катастрофи з господарського користування було вилучено близько 200 тис. та
лісів, які зазнали надмірного радіаційного забруднення. Для України з її
обмеженими лісовими ресурсами такий стан слід розглядати як катастрофічний. У
такій ситуації реабілітація забруднених лісових масивів, лісоохоронні та
лісогосподарські роботи ще на багато років залишатимуться одним з головних
напрямків діяльності на території зони відчуження.
Одним із основних завдань
«Концепції Чорнобильської зони радіаційно-небезпечних земель», є визначення
системи «…організаційних, екологічних, медичних і науково-технічних принципів
та пріоритетів виробничої, науково-технічної та іншої діяльності в зоні
відчуження і ні безумовного (обов’язкового) відселення з метою мінімізації
екологічних та соціально-економічних наслідків чорнобильської катастрофи, а
також обґрунтування можливості комплексної реабілітації території Зони».
Сьогодні на підприємствах
зони відчуження працює майже 12 тис. осіб, із них 4,6 тис. на підприємствах,
підпорядкованих МНС України, 6,2 тис. на ЧАЕС, та 75б осіб на об’єкті
«Укриття». Ці підприємства, а також організації, що складають інфраструктуру і
надають необхідні послуги, здійснюють виробничо-господарську діяльність у зоні
відчуження. Вона направлена на забезпечення радіаційної безпеки, вивчення
впливу радіаційних чинників на об’єкти навколишнього середовища та на людину, проведення
дезактиваційних робіт, захоронення РАВ, водоохоронні заходи по забезпеченню
мінімізації виносу радіонуклідів водними шляхами в р. Прип’ять та Київське
водосховище.
Люди, які працюють на цих
підприємствах, теж потребують соціального захисту.
З перших же днів після
аварії були вжиті заходи щодо соціального захисту учасників ліквідації її
наслідків. Протягом травня і червня 1986 р. прийнято ряд постанов і
розпоряджень з питань оплати праці, матеріального заохочення та інших аспектів
соціального захисту працівників підприємств і організацій, зайнятих на роботах
по ліквідації наслідків катастрофи. Для них встановлено певні пільги і
компенсації.
Аварія на ЧАЕС 1986 р.,
яка за своїми масштабами стала національною трагедією України, вимагає зміни
ставлення як, до оцінки впливу радіонуклідів чорнобильського викиду на природне
середовище так і до комплексного аналізу впливу усіх чинників катастрофи на
організм людини, навколишній тваринний та рослинний світ, водний та повітряний
басейни.
Чим далі у часі віддаляється
Чорнобильська катастрофа, тим більш проявляються зміни у стані природного
середовища, ще більше питань на які потрібно дати вичерпні відповіді.
Шляхи розповсюдження
радіонуклідів після катастрофи надзвичайно різноманітні і їх вплив на жителів
України може суттєво відрізнятися від місця їх проживання. Нині ще відсутня
класифікація радіаційно-забруднених територій за характером екологічних,
природних та соціально-економічних чинників, які можуть діяти в комплексі з
радіаційним. Це вимагає відпрацювання та реалізації широкого кола заходів
захисту постраждалих.
3.
Екологічні наслідки військової діяльності
Сучасна війна й
підготовка до неї стають дедалі дорожчими. Розробка, виготовлення й
випробування нових видів зброї лягає непосильним тягарем на економіку країн
світу. Так, за даними ООН, світ сьогодні витрачає 1 трлн. доларів щорічно на розробку та виготовлення зброї, утримання
армій і фінансування воєнних конфліктів. За офіційними даними США, на
виготовлення й випробування ядерної зброї тільки з 1943 по 1997 р. ними було
інвестовано 5,5 трлн. доларів.
На військові потреби у
світі щорічно витрачається 2-3 %
енергетичних ресурсів, 3-4 %
запасів нафти. До 3 % території розвинених країн відводиться під військові
бази, склади, полігони тощо, причому це переважно родючі землі або лісові
масиви. На планеті військові займають близько 42 млн. га суші. Витрати на
військові потреби у світі в 2,5 рази перевищують витрати на охорону здоров’я і
в 1,5 рази — на освіту. І це в той час, коли мільйони людей недоїдають, не
отримують медичної допомоги, п’ють забруднену воду й живуть у жахливих умовах.
На підготовку до війни витрачаються найкращі матеріали, застосовуються новітні
технології, використовується розум найталановитіших учених. Усе це відволікає
від вирішення найболючіших екологічних проблем людства.
Але найбільша небезпека
полягає в злочинних планах сучасних мілітаристів використати для війни
потаємні, глибинні сили природи. Розробляються й уже частково апробуються
способи безпосереднього впливу на природу з метою агресії, методи зміни
клімату, впливу на газообмін і тепловий баланс атмосфери та гідросфери,
створюється «геофізична» зброя. На шпальти світової преси потрапили дані про
досліди військових, спрямовані на провокування землетрусів на території
противника, вивержень вулканів, утворення тайфунів, «дір» в озоновому шарі
Землі й т. д.
Розроблено безпрецедентні
за силою ураження отрути й зразки бактеріологічної зброї. Так, 1 г ботулотоксину достатньо, щоб умертвити 8 млн.
чоловік.
У разі розпилення над
населеним пунктом 1 г устричної отрути миттєво загине 1,5 тис. чоловік, а 1 г політоксину (отрута, виділена з безхребетних) достатньо для знищення 100 тис. чоловік.
Є відомості, що під
завісою секретності у військових біологічних лабораторіях досліджуються
принципово нові препарати, проти яких немає вакцин: отрута мексиканських
павуків, різновиди бацил чуми, на які не діють перепади температури та наявні
антибіотики.
Не можна не
згадати ще про один жахливий факт, що став широко відомим світовій
громадськості: це розробка секретними військовими лабораторіями (й навіть
цілими науковими інститутами) різних методів і засобів (хімічних,
електромагнітних та інших) впливу на психіку людей. Є свідчення того, що вже
винайдено і випробувано методи, устаткування й препарати, які дають змогу
масово впливати на психіку людей, обертати їх на «зомбі». Цей вид зброї — найбільш нелюдський і
протиприродний.
Своєрідною лабораторією
для вироблення методів сучасних воєнних дій і випробувань новітньої зброї стала
війна США в Індокитаї (1964—1975 рр.). Там було скинуто понад 21 млн. авіабомб
і випущено 229 млн. снарядів загальною масою 15 млн. т, що втроє перевищує
кількість боєприпасів, використаних на всіх фронтах Другої світової війни. Над
В’єтнамом, деякими районами Лаосу й Камбоджі було розсіяно близько 100 тис. т
різних хімікатів з метою знищити ліси, посіви рису тощо. В результаті загинула
рослинність на 360 тис. га сільськогосподарських земель, загублено 70 % гаїв
кокосових пальм, знищено тропічні ліси на колосальних площах. Особливо
небезпечним виявився дефоліант «ейджент оранж», від якого гинули не лише
дерева, а й потерпіло близько 2 млн. чоловік, у тому числі й 60 тис. американських
солдатів, котрі мали справу з хімікатом.
У 1971 р. військові США
почали застосовувати у В’єтнамі авіабомби масою 7 т з метою утворення
майданчиків для посадки гелікоптерів. Розриваючись за метр від поверхні землі,
така бомба не утворює вирви, але буквально «здуває» всю рослинність у радіусі 65 м. Тут же почали застосовуватися надпотужні (масою 33 т) бульдозери, здатні викорчовувати й
згрібати дерева будь-якого розміру. За кілька років такими бульдозерами було
зрізано 325 тис. га тропічних лісів (2 % території країни).
Знищення рослинності
істотно вплинуло на екологічний баланс В’єтнаму. Посилилася ерозія й
підвищилася кислотність ґрунтів, отрутохімікати порушили їхній мікробний склад.
Із 150 видів птахів, які мешкали у В’єтнамі, залишилося тільки 18. Рівнинні
тропічні ліси тут зможуть відновитися не раніше, ніж через 100 років, а в
гірських районах, де колись росли ліси, ґрунти дощенту змито, й рослинності тут
ніколи не буде.
Під час війни в Перській
затоці (1991 р.) вояччина Садцама Хусейна розглядала знищення екосистеми
Кувейту вже як ефективний засіб ослаблення противника. Відступаючи, іракська
армія підірвала динамітом і підпалила близько 700 потужних нафтових свердловин.
У результаті цього жахливого експерименту спалахнула найстрахітливіша за всю
історію людства пожежа: 6 млн. барелів (близько 1 млн. т) нафти щодня,
згоряючи, перетворювалися на задушливий чорний дим. Фонтани полум’я, які сягали
висоти 100 м, щоденно викидали в атмосферу 50 тис. т діоксиду сірки (головний
компонент кислотних дощів), 199 тис. т сажі, 80 тис. т вуглекислого газу. Цю
пожежу вдалося загасити аж через півроку. Дим від Кувейту доходив до Кашміру
(за 2 тис. км), де випадали чорні дощі. На поверхні як пустелі, так і Перської
затоки утворилися гігантські озера й плями нафти, загинуло безліч морських
тварин (риби, крабів, лангустів, черепах), птахів. Високотоксичні забруднювачі
повітря (озон, кислі аерозолі, канцерогенна сажа тощо) спричинили масові
отруєння й захворювання людей.
Непоправної шкоди
біосфері завдали наземні, підземні й підводні випробування ядерної зброї, які
проводили США, Радянський Союз, Велика Британія, Франція й Китай. З 1945 по
1981 р. у світі було здійснено 1315 ядерних вибухів. Величезна кількість радіоактивних
речовин, викинутих в атмосферу, ще й досі осідає в усіх куточках земної кулі.
Не меншої шкоди завдали й ще завдадуть радіоактивні відходи військового
виробництва, скидання в моря та океани відпрацьованих ядерних реакторів
підводних човнів, тисяч контейнерів із радіоактивними відходами, атомні
підводні човни, що потрапили на дно океанів після пожеж і аварій. За офіційними
даними США, їхня військова промисловість лише протягом 80-х років виробила 450
тис. т шкідливих відходів, що перевищує загальну кількість відходів
американських хімічних компаній, разом узятих.
З огляду на те, що на
військових складах нагромаджено колосальні запаси зброї, вибухових речовин,
боєприпасів, у тому числі хімічних і ядерних, велику тривогу викликає проблема
їх охорони, знешкодження, обслуговування тощо. Особливо гострою вона є на
території колишнього СРСР, де запанували безлад, крадіжки, безвідповідальність
військових і т. д. Прикриваючись завісою секретності, військові власті не
давали жодної інформації про стан цих складів. Але в наш час існування
супутникової розвідки таку інформацію приховати неможливо.
Світовій громадськості
відомо про катастрофу на складах ракет у Сєвєроморську 13 травня 1984 р., коли
вибухи ракетних сховищ стали причиною поранень і смерті сотень військовослужбовців.
Приблизно в той самий час
у Білорусі (в районі Бобруйська) прогримів потужний вибух на складах
військового аеродрому.
А в травні 1992 р.
поблизу Владивостока зайнялися й почали вибухати склади з тисячами тонн
артилерійських снарядів. Пожежа й вибухи тривали дві доби (було знищено 9
підземних сховищ і 7 наземних складів боєприпасів).
Так, розташовані
поблизу Білої Церкви (в Узині) та неподалік Прилук бази стратегічних
бомбардувальників забруднили авіаційним паливом ґрунти й навіть підземні води:
воду з колодязів у цих місцевостях пити неможливо — вона наполовину складається
з гасу; нафтопродукти витікають із балок і ярів. Така сама картина спостерігається навколо військових
аеродромів і ракетних баз поблизу Луцька, Бродів, Червонограда, деяких сіл на
Житомирщині, Чернігівщині, Сумщині.
Військові полігони,
стрільбища, станції стеження руйнують чудову українську природу в Медоборах,
Криму (район Карадагу) та в інших місцях.
Новий етап у розвитку
проблеми «екологія—війна» пов’язаний з освоєнням людиною космічного простору.
Не секрет, що від самого початку практична космонавтика потрапила до рук
військових; абсолютна більшість виконуваних нею програм і діючих супутників
мають воєнне призначення. Запускаються сотні супутників-«шпигунів», розробляються
нові види так званої «космічної» зброї — лазерні гармати з ядерною начинкою для
знищення ворожих ракет тощо. Вже відомі випадки зараження ділянок Землі
внаслідок падіння супутників із плутонієвими генераторами. Ближній космічний
простір сьогодні заповнюють тисячі супутників, які відпрацювали свій строк,
деталей ракет-носіїв та інше «космічне сміття», що вже стало загрозою під час
польотів, а ядерні вибухи, які в 60-ті роки провадив колишній СРСР у верхніх
шарах атмосфери, спричинили істотні порушення магнітосфери й радіаційних поясів
Землі.
Україна проголосила намір
стати без’ядерною державою й значно скоротити свої збройні сили. Виконати це
надзвичайно складно, враховуючи нинішню економічну кризу, яку переживає наша
країна, а також те, що за часів СРСР на її території нагромаджено багато зброї,
боєприпасів, військової техніки. Актуальним є також прийняття закону про
обмеження впливу мілітаристичної пропаганди, особливо на молодь. Це стосується,
зокрема, й дитячих іграшок, і жорстоких військових сюжетів у мультфільмах,
дитячих книгах та іграх.
Ще одна серйозна
проблема, пов’язана з військовою діяльністю, — це «підвищена мінна небезпека»
на планеті, як її названо в недавній резолюції ООН. Йдеться про те, що на
території країн, де останніми роками відбувалися «локальні» воєнні конфлікти,
залишилося дуже багато мін. Експерти ООН оцінюють їхню загальну кількість у 100
млн. (!), із них 50 млн. — на землі Камбоджі, 10 млн. — в Афганістані, 9 млн. —
в Анголі й т. д. Близько 90 % цих мін — протипіхотні, тобто такі, від яких
гинуть або калічаться люди, здебільшого мирні жителі. За оцінками міжнародної
гуманітарної організації «Оперейшн хендікеп інтер-нейшнл», за останні 15 років,
підірвавшись на мінах, загинуло далеко за 1,5 млн. чоловік, а втроє більше
покалічилося. Серед цих жертв багато дітей.
«Завдяки» зусиллям
військових учених і конструкторів сучасні міни стають чимдалі небезпечними.
Так, винайдення надзвичайно потужних вибухових речовин дало змогу зробити міни
мініатюрними. Маса сучасної протипіхотної міни становить усього 9—10 г, але,
вибухаючи, вона здатна скалічити людину. Ці міни розсіюються на місцевості з
літака або гелікоптера, тисячами закидаються за допомогою артилерійських чи
ракетних установок на 10—20 км. Наприклад, один залп німецької ракетної системи
«Ларс» розсіює 160 тис. протипіхотних мін на площі 16 км2 на віддалі 15 км від установки.
Ці міни не мають жодних
металевих деталей і тому не виявляються міношукачами. Розмінування місцевості
від сучасних мін — дуже небезпечна й дорога справа. Якщо сучасна міна-«малятко»
коштує лише 3 долари, то витрати на розмінування, в тому числі на підготовку
персоналу, матеріально-технічне забезпечення й допоміжні матеріали, сягають 300-1000 доларів на одну міну! Такі
витрати, котрі обчислюються загалом багатьма мільйонами доларів, не під силу
країнам, що розвиваються, й тому великі території лісів, родючих земель не
використовуються, а це ще більше загострює там соціально-економічні проблеми.
Саме розмінування не лише потребує великих коштів, а й не обходиться без
людських жертв.
Наприклад, у Кувейті, де
під час війни в Перській затоці було встановлено близько 7 млн. мін, загинуло
84 спеціалісти з розмінування.
1 березня 1999 р. набув
чинності Договір про заборону розробки, нагромадження й застосування
протипіхотних мін. Його вже підписали 130 країн, у тому числі й Україна.
Наприкінці XX ст. у світі
з’явилася нова страшна зброя, яка за своєю руйнівною силою не має аналогів.
Застосування такої зброї спричинило б глобальні катастрофи — як соціально-економічні,
так і екологічні. Вона здатна викликати землетруси, урагани, повені, смерчі. В
її основі лежить ідея використання високочастотного радіовипромінювання (ВЧРВ)
величезної концентрації для передавання вибухової енергії на необмежені відстані
з метою руйнування всяких об’єктів. Ця ідея належить американському фізикові
хорватського походження Ніколі Теслі (1856—1943)-, геніальному вченому,
видатному винахідникові й людині виняткових здібностей: він пам’ятав усю
таблицю логарифмів і міг зацитувати будь-яку сторінку зі щойно прочитаної
книжки.
Ідею передавання
величезних вибухових енергій на далекі відстані Н. Тесла виношував для суто
оборонних цілей. Він вважав, що широке впровадження винайдених ним технологій і
техніки зробить війни як такі безглуздими, бо країна, котра володітиме його
розробками, буде захищеною від усіх видів зброї.
Проте геніальний задум Н.
Тесли обернувся лихом для людства. В 60-ті роки колишній СРСР і США почали
активну реалізацію ідеї використання ВЧРВ для знищення «агресивних» об’єктів,
розгорнувши широкомасштабні й високовартісні наукові дослідження та
експерименти. Як радянськими, так і американськими вченими-фізиками було
розроблено теоретичні основи модифікації іоносферної плазми потужним
короткохвильовим радіовипромінюванням (розігрівання плазми до надвисоких
температур). При цьому в іоносфері (верхній шар атмосфери, що впливає на
поширення радіохвиль) мають відбуватися значні зміни, природу яких іще
недостатньо вивчено, але жахливі наслідки цілком прогнозовані. Тож ідеться про
розробку нового виду страшної геофізичної зброї, принцип дії якої ґрунтується
на розігріванні іоносферної плазми.
Уже в 80-х роках
американці спорудили в Норвегії (член НАТО) поблизу м. Тромс нагрівальний
радіокомплекс потужністю до 2 МВт, а в колишньому Радянському Союзі створено
аналогічний комплекс «Сура» потужністю 0,8 МВт. У 90-х роках, після розвалу
СРСР, у Росії дослідження й експерименти в цій сфері було припинено, а в США,
навпаки, активізовано. В 1999 р. на Алясці введено в дію першу чергу ще одного
нагрівального радіокомплексу НААКР потужністю 3,6 МВт: на площі 13 га встановлено 180 антен короткохвильового діапазону, заввишки 24 м, з найсучаснішим радіообладнанням для спостереження та впливу на нижню частину іоносфери в
полярних зонах (можуть розігріти іоносферну плазму до надвисоких температур).
Якраз цей шар атмосфери («атмосферний коридор») використовується як відбивач
радіохвиль при здійсненні далекого зв’язку й саме в ньому за допомогою ВЧРВ є
змога не лише унеможливити керування космічними польотами, системами, ракетами,
літаками, а й цілком знищити власне ракети, літаки, супутники, космічні
комплекси.
На території Гренландії
американці завершують спорудження третього нагрівального радіокомплексу
потужністю вже 106 Вт (Радіовипромінювання одного лише НААКР потужністю 3,6 МВт
у діапазоні своїх частот більш як на 12 порядків перевищує природний фон
радіовипромінювання. Тому навіть наукові випробування такого комплексу можуть
бути катастрофічними для нашої планети.
Фахівці вважають, що
установки в Норвегії, Гренландії та на Алясці створять систему-контур, яка
повністю «покриє» територію Євразії разом із Китаєм. «Бойовими» факторами цієї
системи можуть бути плазмові утворення, складні топологічні структури з
потужним магнітним зарядом. Із підводного човна в районі Північного полюса
надсилається радіоімпульс, який має розігріти іоносферну плазму, а потім
генеровані плазмові утворення збираються в канал і відправляються в «потрібному
напрямі» за допомогою антенних комплексів, розміщених на Алясці, в Гренландії
та Норвегії. В районах, куди спрямовані енергетичні потоки небаченої
потужності, відбуваються аварії та деструкції енергомережі на величезних
територіях, зупинення виробництв і систем життєзабезпечення, техногенні
катастрофи, аварії на нафто- й газопроводах, АЕС, сховищах, військових базах.
Можуть змінитися рози вітрів на великих висотах, погодні умови, виникнути
катастрофічні природні явища. Нарешті, радіохвилі наднизьких частот, які
відбиваються від іоносферного шару, можуть стати психотропною зброєю.
Розробники системи самі
визнають, що використання комплексів ВЧРВ типу НААКР може мати катастрофічні
екологічні наслідки: непередбачувані зміни магнітного поля Землі, посухи,
повені, виверження вулканів, землетруси. Отже, за їх допомогою можна за кілька
років знищити не лише економіку будь-якої держави, а й регіональні екосистеми.
Тому необхідні гласність
і контроль з боку як ООН, так і всіх природоохоронних організацій світу, за
розробкою й випробуванням високочастотних радіовипромінювальних систем, хоч би
під яким офіційним прикриттям і хоча б де вони проводилися, бо на карті — доля
не лише окремих держав, а й біосфери та всього людства.
Висновок
Для кожного виду
надзвичайних ситуацій міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
розробляють конкретні класифікаційні ознаки (фізичні, хімічні, технічні,
статистичні та інші) і спеціальні ознаки, що характеризують загрозу або
виникнення надзвичайної ситуації, а також три значення кожної ознаки, що
визначають:
— порогове
значення ознаки, перевищення якої відносить ситуацію до рангу надзвичайних і
вимагає від оперативного чергового персоналу потенційно небезпечного об’єкта
або диспетчерської служби населеного пункту чи адміністративного району
повідомити про це (без зупинки робіт з ліквідації наслідків надзвичайної
ситуації, що виникла) оперативних чергових і штаби Цивільної оборони району та
області для прийняття першого рішення щодо віднесення ситуації до відповідного
рівня;
— порогове
значення ознаки, у разі досягнення чи перевищення якої регіональні органи
повинні негайно повідомити про факт надзвичайної ситуації галузеві
міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, на об’єкті яких виникла
ця ситуація, а також оперативного чергового Міністерства України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи (МНС), терміново залучити до ліквідації надзвичайної
ситуації необхідні сили та засоби, в тому числі аварійно-рятувальні формування
з інших адміністративних районів (міст);
— порогове
значення ознаки, у разі досягнення чи перевищення якої вимагається термінове
залучення до реагування на надзвичайну ситуацію необхідних сил та засобів,
матеріальних та технічних ресурсів або резервів міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, на об’єктах яких виникла ця ситуація,
включаючи аварійно-рятувальні формування з інших районів та підприємств, а
також МНС, яке у разі потреби залучає до ліквідації надзвичайної ситуації
необхідні сили та засоби військ і спеціалізованих формувань цивільної оборони,
координує зусилля всіх залучених організацій, несе відповідальність за
своєчасне, повне і адекватне реагування на надзвичайну ситуацію.
Міністерство
України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи несе відповідальність за своєчасність
затвердження класифікаційних ознак і карт окремих видів надзвичайних ситуацій,
узагальнення матеріалів міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади, видання Державного класифікатора надзвичайних ситуацій, забезпечення ним
всіх міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих
державних адміністрацій, своєчасне його доповнення і періодичне, не рідше
одного разу на два роки, коригування.
Список
використаних джерел:
1. Батлук В. А. Основи екології:
підруч. — К.: Знання, 2007.
2. Білявський Г. О. Основи екології:
Підручник для студ. вищ. навч. закл.. — 3.вид. — К. : Либідь, 2006.
3. Джигирей В. С. Основи екології та
охорона навколишнього природного середовища. Екологія та охорона природи:
Підручник / Національний ун-т «Львівська політехніка»; Український
держ. лісотехнічний ун-т. — 3.вид., доп. — Л. : Афіша, 2001.
4. Запольський А. К. Основи екології:
Підручник для студ. техніко-технолог. спец. вищих навч. закладів / Костянтин
Меркурійович Ситник (ред.). — 2. вид., доп. і перероб. — К. : Вища школа, 2004.
5. Корсак К. В. Основи сучасної
екології: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — 4.
вид., перероб. і доп. — К.: МАУП, 2004.
6. Кучерявий В. П. Екологія. – Львів:
Світ, 2001.
7. М’якушко В. К. Екологія. К., 2002.
8. Новиков Г. А. Основи общей экологии. К., 2003.
9. Принципи природокористування //
Основи соціоекології. – К., 2007.
10. Сахаєв В. Г., Шевчук В.Я.
Економіка і організація охорони навколишнього середовища: Підручник. – К.: Вища
школа, 2004.