Екологія
людини

За
останні роки розуміння предмета екології людини розширилося незмірно, у неї
включаються багато тем, відношення до неї найвищою мірою спірно, але, мабуть,
зараз не викликає сумнівів, що екологія людини охоплює як біологічні, так і
соціальні моменти, а отже, не може розглядатися тільки як біологічна наука.

Таке
розширення змісту науки спочатку її формування — справа природна й з історії
наукового знання широко відоме, якоюсь мірою через цей період дитинства пройшли
всі наукові дисципліни. У свій час це відбувалося на інтуїтивному рівні й
переборювалося в ході нагромадження емпіричних даних, але сучасний рівень
розвитку науки характеризується свідомим підходом до різноманітних дефініцій,
самі дефініції давно стали предметом дискусії й наукового дослідження, що
автоматично приводить до необхідності обговорити маргінальні області
екологічного знання з іншими науками й розробити якусь більш-менш єдину систему
їхньої оцінки.

Загальна
екологія й спеціальна екологія

Уведене
Е. Геккелем у минулому столітті поняття екології й запропонований їм термін
служили спочатку скоріше демонстрацією його індивідуальної здатності формувати
нові напрямки досліджень і знаходити для них нові терміни, чим реальним робочим
інструментом. Але потім зусиллями натуралістів різних країн це поняття стало
поступово наповнюватися конкретним змістом. Була зроблена спроба показати
залежність розмірів і пропорцій тіла ссавців від клімату — так звані екологічні
правила Бергмана, Аллена й Глогера, що одержали з відомими обмеженнями
підтвердження в численних дослідженнях. Накопичувалися спостереження над
впливом харчового режиму й води на організм тварин, формуванням їхнього
поводження залежно від розташування джерел води і їжі, коливаннями їхньої
чисельності в результаті стихійних географічних катастроф і у відповідь на
коливання чисельності інших видів, був усвідомлений й одержав математичне
вираження харчовий ланцюг хижак — жертва, мабуть, не менше значення мала
розробка поняття екологічної ніші. Як підсумок цієї великої роботи перша
третина нашого сторіччя ознаменувалася появою книг по екології тварин,
написаних уже на рівні, що наближається певною мірою по своєму понятійному
апарату до сучасного.

Паралельно
із цим ішло інтенсивне нагромадження знань про середовище життя рослин, у якому
особливу роль зіграли представники, користуючись сучасною термінологією,
прикладної фізіології рослин, агрономи-дослідники, хіміки. Ж. Буссенго, Ю.
Либих, В.В. Докучаєв, К.А. Тімірязєв — значні віхи на цьому шляху, результати
їхньої роботи в області культури землеробства могли бути перенесені на
рослинний мир планети в цілому й допомогли зрозуміти, як формуються його
основні особливості залежно від ґрунту, якості вологи, освітленості,
температури, щільності розселення самих рослин, висоти над рівнем моря, геоморфологічних
умов місцевості. Досвідчені поля й ділянки, агрономічні лабораторії були як би
полігоном, на якому вирішувалися важливі питання екології рослин у цілому.
Дослідження в області теорії й історії землеробської культури привели до
створення екології рослин, що видається внесок у неї вніс Вавилов, книга якого
була написана наприкінці 30-х років. Разом з тим з кінця минулого століття
великі екологічні розділи стали фігурувати у творах по загальній ботаніці й
географії рослин, у перші десятиліття нашого сторіччя з’являються й спеціальні
праці по екології рослин, написані, уже в рамках підходів, характерних для
науки XX в.

У той
же час варто підкреслити, що екологія тварин і екологія рослин спочатку свого
розвитку були самостійними напрямками наукової думки й не усвідомлювалися як
вираження якихось загальних закономірностей у розвитку живої природи. Для цього
бракувало загальних концепцій, і тому загальна екологія, що у першу чергу й мав
на увазі Геккель у своєму першому короткому формулюванні, виділивши окремо
екологію тварин, залишалася неопрацьованої. Концептуальні основи загальної
екології були закладені, чотирма видатними розумами нашого століття, які не
працювали самостійно в цій області, — Л. Гендерсоном, В. И. Вернадським, А.А. Богдановим
і Л. Берталанфі.

Кожний
з них був надзвичайно своєрідний і не вписується в схему традиційного
підрозділу науки. Фізіолог Л. Гендерсон далеко вийшов за стандартні рамки
фізіології, піддавши ретельному, всебічному й глибокому внутрішньому розгляду
компоненти мертвої природи, функціонально важливі й необхідні для життя в
цілому й різних формах живої матерії зокрема. Цим була закладена основа як
наукового вивчення фізико-хімічного змісту загальної екології, так і розуміння
екологічної своєрідності окремих форм живого й окремого видів тварин і рослин.
Принципове значення мало й внесення елементів кількісної оцінки в розгляд
фізико-хімічних умов життя, що зараз розвилося у величезну систему спеціальних
знань.

Про
В.І. Вернадського і його роль у створенні сучасної наукової картини миру
написана бібліотека, напевно ще що не вичерпала всіх аспектів його творчості.
Для нашої теми важливе введення їм поняття живої речовини як синтетичного
явища, що представляє собою не сукупність окремих видів, кожний з яких
функціонує сам по собі, а єдине ціле, що зіграло й продовжує відігравати величезну
роль у всіх природних процесах і формуванні географічної особи нашої планети.
Не формулюючи поняття системності, В.І. Вернадський інтуїтивно використовував
його на найвищому рівні наукової абстракції — на рівні виділення основних
структурних підрозділів світобудови — і цим створив передумову для дослідження
головного активного компонента екологічного знання — живих організмів у їхній
сукупності й при більше диференційованому підході в їхній неповторній
специфіці.

Основний
внесок А.А. Богданова в науку найчастіше оцінюється в рамках гуманітарних
дисциплін — філософії й соціології, але сама постановка проблеми керування, для
вивчення якої він запропонував створити нову науку — тектологію й розробив її
основи (спроба, що випередила час, що передбачив багато ідей майбутньої
кібернетики й тому не оцінена сучасниками), носила загальний характер і для
екологічної науки фундаментальна. Розробка проблеми керування неможлива без
побудови ієрархії структурно, що підпорядковують елементів, через яку воно тільки
й може здійснюватися. Таким чином, створюючи науку про керування, А.А. Богданов
створив одночасно науку про структури, а без такої науки й вхідних у неї
загальних понять неможливо уявити собі формування теоретичних основ екології як
самостійної дисципліни.

Л.
Берталанфі на відміну від перерахованих творців все життя займався одною темою,
але настільки величезної по своєму обсязі й важливої по своєму змісті, що вона
охопила багато дисциплін і відбилася в різних напрямках наукової думки.
Створена ним теорія систем, розроблювальна зараз різними представниками
наукового й філософського знання, потрібна всім наукам біологічного циклу й
лежить у підставі якщо не всіх, те багатьох взаємодій екологічного характеру.
Тому автори книг по загальній екології, навіть не цитуючи Л. Берталанфи,
практично реалізують системний підхід у конкретній роботі, широко
використовуючи його у своїх інтерпретаціях як на рівні функціонування живого —
у взаємодії усередині популяцій і між ними, так і при аналізі взаємодії живого
й навколишнього середовища.

Фундаментальне
по своєму результативному впливі творчість названих дослідників, власне кажучи,
визначило обсяг сукупності ідей, що лежать як фундамент під будинком екології.
У цьому її більша теоретична сила, але в цьому і її відомій слабості: весь
обсяг уже накопиченої й що продовжує накопичуватися екологічної інформації
практично залишається або зовсім не використаним у побудові загальної екології,
або використовується випадково. Зрозуміло, скажемо, етологічна сторона справи
важлива для часткових екологій — екології тварин, особливо птахів і ссавців,
екології людини, але вона грає по суті величезну роль і в загальній екології,
створюючи психологічну основу для розуміння групової взаємодії, що не менш
істотно, чим розуміння взаємодії видів із середовищем. На жаль, ця проблема
залишається не обробленою, і її ще має бути ввести в рамки загально екологічного
знання, як вона виглядає в цей час.

Отже,
загальна екологія — наука про взаємодію живої речовини з навколишньою його
космічним і планетним середовищем і обумовленому нею характері взаємодії різних
форм живої речовини між собою. Вона акумулює конкретні результати вивчення
окремих форм живого під екологічному кутом зору й покликана розробляти на їхній
основі систему загальних положень, що була б досить гнучкої, щоб постійно
інкорпорувати усе більше приватну інформацію, і в той же час досить стабільної,
щоб служити дороговказним орієнтиром при дослідженні конкретних проблем.

Величезна
проведена в багатьох країнах робота над цими проблемами конкретизувалася в
створенні багатьох приватних спеціальних екологій усередині екології рослин і
екології тварин, наприклад екологій окремих видів тварин, що знайшло відбиття в
появі відповідних книг, присвячених у першу чергу екологічній характеристиці
корисних або шкідливих людині тварин. Таких спеціальних екологій стає усе
більше, у принципі їх може бути стільки, скільки існує окремих видів рослин і
тварин. Щось загальне зв’язує ці напрямки досліджень, і цієї загальне не тільки
фундаментальної вихідної гіпотези з арсеналу загальної екології: екологія
близьких видів регулюється якимись загальними правилами, які становлять
проміжні поверхи між екологією виду й загальною екологією. Поверхів може бути
трохи залежно від таксономічного положення видів і їхнього угруповання по
екологічних нішах. Таким чином, співвідношення між спеціальними екологіями й
загальною екологією може бути виражене графічно пірамідою, підстава якої
становлять екології окремих видів, а вершина утворена загальною екологією.

У
рамках усього сказаного легко дійти висновку, що екологія людини представляє
собою одну зі спеціальних екологій і в межах усього екологічного знання, тієї
самої екологічної піраміди, про яку тільки що було згадано, є такий елемент її
структури, як екологія будинкової миші, ворони, бурого ведмедя, домашньої кози,
одним словом, будь-якого іншого виду тваринного походження. Але з погляду
внутрішнього змісту екології людини вона, звичайно, відрізняється від інших
спеціальних екологій.

Для
того кілька причин, що виникають цілком з унікальності людського виду, що
проявляється однаково в його біології, географії й характер діяльності. У
біології це винятково складна популяційна й демографічна структура при
збереженні можливості повного нічим біологічно не обмеженого змішання. У географії
це розселення, що має своїм результатом утворення винятково розгалуженої
системи генетичних бар’єрів властиво географічного, лінгвістичного,
культурного, етнічного й у ряді випадків навіть соціального характеру. Масштаби
соціальної (маю на увазі під останньої, зрозуміло, і технічну) діяльності
людського виду такі, що вони привели до принципово нового взаємовідношенню із
середовищем і її корінною зміною, масштаб якого безупинно й з величезною
швидкістю збільшується. Екологія людини містить у собі тому величезна кількість
тим і проблем, яких немає в інших спеціальних екологіях, а планетний і
космічний резонанс діяльності людства робить із її одну з актуальних, якщо не
актуальнішу зараз область знання.

Специфіка
екології людини будується й на її співвідношенні із загальною екологією.
Неповторність багатьох явищ і сторін людської діяльності надає в розпорядження
загальної екології унікальний матеріал для інтерпретації й узагальнення, і щодо
цього з екологією людини не зрівняються більше ніякі спеціальні екології. Але є
й ще одна специфічна риса у взаємодії загально екологічного знання й екології
людини: і та й інша наукові дисципліни створюються людиною, як і все наукове
знання в цілому, і людина мимоволі антропоморфизує загально екологічну теорію.
Це явище з погляду гносеологічної цікаво, психологічно неминуче, і воно, може
бути, пояснює до відомого ступеня дуже більшу, мабуть, всі зростаючу роль
спостережень в області екології людини у формуванні загальекологічної теорії й
майже безбережне розширення рамок екології за рахунок дисциплін людського
циклу: з’явилися екологічні аспекти медичної географії, що сама по собі
представляє не що інше, як цілком біологічну дисципліну, екологія міста,
космічна екологія, екологія культури й т.ї. Автор цих рядків не розділяє
захоплення екологічною термінологією й екологічним теоретизуванням, у чомусь
бачить данина моді, але факт у наявності: екологічні відгалуження виникають
одне за іншим у надрах наук не тільки біологічного, але й гуманітарного циклу.

Підбиваючи
підсумок, отже, можна формулювати, що екологія людини — одна зі спеціальних екологій,
але її роль для загальної екології серед них через особливе місце людства у
світобудові й величезному масштабі його діяльності незрівнянно вище. Обсяг
фактів, понять і інтерпретацій в екології людини також незрівнянно ширше, ніж в
інших спеціальних екологій.

Предметний
зміст екології людини й суміжних наук

Це,
мабуть, найбільш важка й складна тема, що заслуговує самого ретельного
обговорення й у той же час багатими очевидними підводними плинами. Справа не
тільки в нескінченному розширенні екологічного підходу й екологічної
термінології на багато наук, але й у відомій невизначеності того, що є
екологічний підхід, у відсутності домовленості із приводу значення багатьох
термінів.

Насамперед
варто сказати кілька слів про характер самої екології людини як науки й
поставити запитання, чи є вона наукою біологічної або соціальної. Про
адаптивний характер деяких особливостей людської культури замислювалися,
зрозуміло, без уживання відповідної термінології ще перші дослідники далекого
минулого людства. З більшим або меншим успіхом ця лінія спостережень і
міркувань дійшла до сучасності й особливо оживилася починаючи з 60-х років
нашого сторіччя. Приблизно до середини століття ставиться й серйозне, методично
вже сучасно організоване вивчення біологічних адоптацій у людських популяціях.
Але про адаптивне значення окремих морфологічних особливостей людських рас
писав ще І. Кант в останній чверті XVIII ст. Таким чином, соціальний і
біологічний аспекти екології людини хоча історично й розвивалися незалежно, але
внутрішньо були зв’язані єдністю завдань, що дозволяються, а саме спробами
зрозуміти зовнішні форми й внутрішній механізм пристосувальних реакцій у
соціальній і біологічній сферах різних людських груп на різних етапах
історичного розвитку людства.

Тісний
зв’язок соціального й біологічного ще відчутніше при розгляді сучасних
екологічних досліджень людських колективів. Скажемо, космічна екологія або та
сукупність предметного змісту, що зараз називається подібним чином, безумовно
містить дуже значний біологічний компонент, тому що ставить своєю метою
дослідження реакцій людського організму на космічні перевантаження і їхню
акліматизацію до них, границі їхнього наслідку, вплив на генетичний апарат клітини,
тобто на відтворну функцію, іншими словами, в остаточному підсумку генетичний
ефект космічних перевантажень і його адаптивне значення. Правда, зараз
акліматизаційний процес вивчається, мабуть, активніше, але це, я впевнений,
лише тимчасовий вплив, пов’язане із практичною значимістю й порівняльною
методичною легкістю вивчення початкових етапів акліматизації. Але хіба навіть у
цьому випадку не важливий стан технічної оснащеності й обсяг простору
космічного апарата, рівень розробки дієти й характеру необхідного тренінгу,
психологічної сумісності космонавтів, їхнього попереднього добору й підготовки?
А всі ці моменти найтіснішим образом пов’язані з рівнем технічних можливостей,
якими розташовує країна, що робить космічні експерименти, тобто із соціальною
структурою й масштабами соціального й технічного розвитку того або іншого
суспільства.

У цей
час усе більше розмиваються границі окремих областей наукового знання. XX
століття принесло тому багато прикладів: виникнення й розвиток фізичної хімії,
формування молекулярної біології, синтетичні дисципліни начебто кібернетики,
комп’ютеризація всієї наукової праці, що була б неможлива, не знайди наука XX
в. кількісні принципи, що лежать в основі розвитку найрізноманітніших процесів
на всіх рівнях існування матерії й навіть у сфері ідеального. Тому формування
всі нових і нових дисциплін, що займають проміжне положення між
фундаментальними областями наукового знання, — явище, що стало тривіальним на
наших очах. Виходячи із цього безперечно розвивається об’єктивно в нашім світі
явища й контексту самих екологічних досліджень людини, у яких вигадливо
сплетені соціальні й біологічні теми, я схильний уважати екологію людини не
соціальної й не біологічної, а комплексної дисципліною. Вона представляє собою,
з мого погляду, єдину зі спеціальних екологій, що виводить загальну екологію за
рамки сугубо біологічних наук і зближає її з гуманітарними науками.

Істотно
далі, носить фундаментальний характер підрозділ екології людини на палео — і
неоекологію, тобто спеціальне виділення в екологічному дослідженні людства як
цілому синхронного й діахроного моментів. Синхронна сторона екології людини —
усе, що пов’язане з вивченням сучасних, нині живучих людських груп, будь те бушмени,
сучасне населення Москви або Нью-Йорка; діахрона — всі аспекти вивчення
популяцій минулого, будь те палеолітичні мисливці або перші європейські
поселенці Австралійського материка.

Перша
з них: у палеоекології на відміну від неоекології, де все компоненти
дослідження дані у своєму безпосереднім бутті й область реконструкції
обмежується лише відновленням зв’язків між ними, реконструкції підлягають і все
без винятку компонента дослідження, включаючи й основні структурні компоненти в
системі взаємин «середовище — людина» і навпаки. Друга — різний характер
матеріалів, що перебувають у руках дослідника. У неоекології їхня повнота
будь-якого рівня може бути, як легко зрозуміти, передбачена в процесі самої
організації роботи, у палеоекології необхідні дані добуваються із працею, і в
їхньому нагромадженні є елемент випадковості. Нарешті, третя особливість —
зв’язки більш-менш синхронні або, точніше, синхронні в межах дуже короткого
проміжку часу — максимум кілька десятиліть, але вони мають лише обмежену
хронологічну ретроспективу.

Які
взаємини між екологією людини й фізичною антропологією. Теоретичне проміжне
положення фізичної антропології між науками біологічного й історичного профілю
(подвійність біологічної й соціальної природи людини інтуїтивно початку
усвідомлюватися ще в минулому столітті) завжди ускладнювало її фактичне
положення в суспільстві й будь-яких суспільних системах організації наукової
праці. У Німеччині, Швейцарії, Англії, мабуть, у Франції це завжди була
більш-менш самостійна дисципліна, що обслуговувала потреби археологів і
етнографів, але при цьому орієнтуючись переважно на споріднення з біологічними
науками. У США вона й теоретично й практично об’єднана з археологією й
етнографією.

Що ж
все-таки при складному організаційному становищі фізичної антропології може
витягти з її екологія людини? Весь комплекс даних про пристосування біологічних
особливостей людського організму до умов навколишнього середовища, тобто про
біологічну адаптацію людських популяцій і її мікроеволюційному значенні в
історії людського виду. Біологічна адаптація в еволюційному змісті слова
здійснюється як на рівні індивідуума, так і на груповому рівні, і в цьому
корінне розходження між акліматизацією й адаптацією у вузькому змісті слова,
про що авторові вже доводилося писати в іншому місці акліматизація —
індивідуальне, треба думати, завжди спадкоємне пристосування, що виникає як
безпосередня охоронна реакція людського організму на середовище, адаптація —
групове, у тім або іншому ступені спадкоємне пристосування, що формується,
швидше за все, при участі й під тиском природного добору. У рамках фізичної
антропології весь комплекс стосовних сюди питань викликав появу особливого
розділу — фізіологічної антропології, що відповідають факти неодноразово
підсумувалися», і в контексті, що цікавить нас, на них немає потреби далі
зупинятися. Варто тільки сказати, що космічна медицина в цьому контексті
представляє собою не що інше, як фізіологію експериментальних станів, і повинна
розглядатися усередині фізіології й фізіологічної антропології як один зі
спеціальних напрямків дослідження.

Що дає
екології людини медична географія. Вона представляє собою біологічну науку,
чому й включена при нашім аналізі в число біологічних дисциплін, хоча суперечки
про те, є чи це якась периферійна медична дисципліна або відгалуження географії
людини, не можна вважати повністю закінченими дотепер. Не дуже виразно і її
організаційне положення: у нас вона організаційно близька до географії, за
рубежем у цій області працюють найчастіше індивідуальні дослідники, не
об’єднані в якісь організаційно оформлені групи, але ці індивідуальні
дослідники в основному біологи або лікарі.

Не
можна не відзначити, що в переважній більшості випадків дотепер
медико-біологічне дослідження обмежувалася екологічними питаннями, іншими
словами, прагнуло розкрити різноманітні залежності поширення й характеру
ендемічних захворювань від впливів, хоча в медико-біологічній літературі
вказувалося й на нагальну потребу обліку й вивчення соціальних факторів у
географії навіть ендемічних захворювань. Для екології людини, її розвитку й
твердження ця обставина зіграла позитивну роль, тому що найвищою мірою сприяло
нагромадженню екологічних фактів і їхньому первісному осмисленню під
екологічним кутом зору. Але зміст самої медичної географії, звичайно,
залишається збідненим, як тільки вона обмежується географією здоров’я і його
неблагополуччя або, навпроти, благополуччя, не намагаючись зрозуміти взаємодію,
круговорот і динаміку факторів здоров’я усередині самого суспільства. Ця
остання тематика виходить за межі екологічного знання, але властиво географічна
сторона наївніше знання безумовно входить складовою частиною в екологію людини.

Конкретно
розшифровуючи це твердження, можна сказати, що подібно тому, як у фізичній
антропології екологія людини вирішує проблему адаптації людських популяцій до
конкретного середовища їхнього життя, у медичній географії вона вирішує
проблему географічної приуроченості й обумовленості статусу здоров’я населення
й відхилень від нього в конкретних групах, тобто в загальній формі в тих же
популяціях. Потрібно, зрозуміло, мати на увазі, що термін «популяція» у цьому
випадку вживається не в генетичному змісті, а для позначення будь-якої
географічної або соціальної групи.

Популяційна
генетика людини на відміну від фізичної антропології, подібно медичної
географії, порівняно молода наука, хоча й старше її: формування її падає на
першу чверть нашого сторіччя. Концепція якщо не повної, то практично непорушної
незмінності гена і його незалежності від середовища, його підпорядкування лише
законам селекції є дотепер у популяційний генетиці людини широко
розповсюдженої, може бути, навіть переважної. Вона покладена в основу
генетичних зіставлень, обчислення швидкості генного дрейфу й інтенсивності
селекції, спроб визначати геохронологію. Широко досліджений спонтанний
мутагенез і його коливання в різних умовах і змінах генофонду, що впливають на
взаємодії генів, при цьому, як правило, не приймаються в увагу. Все це робить
із популяційної генетики людини досить автономну науку, результати якої нелегко
використовувати в екологічних дослідженнях.

Література

1.Бигон М., Харпер Дж..
Таунсенд К. Екологія: представники, популяції й співтовариства. — К., 2002

2. Рябчиків A.M.
Структура й динаміка геосфери. — М., 1972

3.Гуревич А.Я. Історична
антропологія: Проблеми соціальної й культурної історії. — К., 1997

4. Забелін І.М. Теорія
фізичної географії. — К., 1989