ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ
МАРАФОНСЬКОГО БІГУ
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ
ЖІНОЧОГО МАРАФОНУ
2.1 Зародження жіночого марафону
2.2 Розвиток та поширення жіночого марафону
2.3 Перспективи розвитку жіночого марафону
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТА ОБМЕЖЕННЯ УЧАСТІ ЖІНОК
У МАРАФОНАХ
3.1 Жінка чекає дитину
3.2 Особливості потовиділення
3.3 Особливості харчування марафонців
ВИСНОВКИ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Останнім часом інтерес жінок до бігу стрімко зріс. У США
жіночий біг зазнав настільки серйозних змін, що навіть самі завзяті прибічники рівноправності
жінок не могли б це спрогнозувати.
На рубежі століть жінки на стадіоні, одягнені в безглузді
спідниці, викликали глузування. Глядачам здавалося, що вони хочуть перевершити
у фізичній силі чоловіків. Говорили і про те, що участь жінок у великому спорті
не тільки зовні нежіночна, але також створює загрозу для їх здоров’я (зокрема,
ставить під сумнів дітонародження). З часу першої винятково негативної реакції
відношення до жінок-спортсменок пройшло такі стадії: заперечення, терпимість,
нарешті, незначне схвалення і підтримку. Нині прекрасна стать проникнула в усі
сфери спорту, де раніш повновладно панували чоловіка. Більш того, був
зруйнований стереотип, відповідно до якого жінки в спорті не здатні зрівнятися
з чоловіками. Однак домігшись права тренуватися з чоловіками на рівних, жінки
можуть займатися багатьма видами спорту так само успішно, як і вони. Безумовно,
і в бігу ситуація починає змінюватися саме в цьому напрямку.
Звернемося до результатів марафонських забігів. У 1913 р. Г.
Грін з Великобританії установив світовий рекорд для чоловіків — 2:38.16, а через
68 років, у 1981 р., Альберто Салазар пробіг Нью-Йоркський марафоном на 30 хв.
швидше — 2:08.13. Однак у 1971 р. кращим у світі для жінок був результат Бет
Боннер — 2:55.22, а всього лише через 12 років Джоан Бену з Бостона перемогла в
Бостонському марафоні з новим світовим рекордом — 2:22.43. Таким чином, жіночий
рекорд покращився за цей невеликий у порівнянні з чоловіками період часу на
цілих 33 хв.
Як тільки жінкам дозволили бігати, вони зробили кількісний
стрибок у результативності, плідно використовуючи досвід, накопичений марафонцями.
Метою роботи є аналіз історії виникнення жіночого марафону.
Основні завдання роботи:
1)
проаналізувати
передумови виникнення марафонського бігу;
2)
охарактеризувати
основні аспекти виникнення та розвитку жіночого марафону;
3)
розглянути
особливості жіночого організму та встановлення обмежень на участь у марафонах.
РОЗДІЛ
1. ВИНИКНЕННЯ МАРАФОНСЬКОГО
БІГУ
У 1897 р. п’ятнадцять бігунів вийшли на старт, щоб пробігти
24 милі, що відокремлювали їх від Бостона. Це був другий марафонський забіг на
американській землі. У 1964 р. число учасників марафону зросло до 301, а через 15
років не менш 4200 офіційно зареєстрованих бігунів стартувало в Хопкінтоні,
незважаючи на введення нових кваліфікаційних норм. За останні ж роки в Америці
відбувся справжній «марафонський вибух».
Марафонський біг не такий вже й старий. Бігова дистанція
марафону була заснована одночасно з відродженням олімпійських ігор у 1896 р. в
Афінах (Греція), хоча цей різновид бігу не входив у програму древніх
олімпійських ігор. Відкіля ж виникло саме поняття «марафонський біг»?
Відповідно до переказу, у 490 р. до н.е. грецький воїн Фідиппід пробіг 23 милі,
що відокремлювали Марафонську рівнину від Афін, для того щоб повідомити про
перемогу над персами. Найбільш романтичні джерела свідчать про те, що за кілька
днів до цього він подолав не одну сотню миль, і тому, викликнувши:
«Радійте! Ми перемагаємо!» — воїн упав намертво [1].
У 1896 р. довжина дистанції в цій новій олімпійській
дисципліні дорівнювала приблизно 24 милям 1500 ярдам, а в Парижі (1900 р.) вона
була доведена до 40 км, що було цілком логічно. У Сент-Луїсі (1904 р.) відстань
залишилася такою ж, однак уже на іграх у Лондоні в 1908 р. спортсмени бігли 26
миль 385 ярдів. У Стокгольмі (1912 р.) довжина марафонської дистанції була
дорівнює 24 милям 1725 ярдам, в Антверпені (1920 р.) — 26 милям 990 ярдам, а на
Паризькій олімпіаді (1924 р.) була встановлена стандартна довжина марафону,
рівна лондонській, — 26 миль 385 ярдів. Єдиною причиною встановлення цієї
дистанції в Лондоні було бажання організаторів змагань догодити королівській
родині, один із членів якої, будучи важко хворим, виявив бажання подивитися, як
стартують марафонці. Так уже вийшло, що Виндзорський; замок знаходився в 26
милях 385 ярдах від фінішу. З тих пір усе нові і нові покоління спортсменів
біжать ці дві додаткові милі в славу Британського королівства.
Відзначимо, що навіть 24 милі цілком серйозний іспит,
оскільки фізичне і психологічне навантаження в марафонському бігу досить
великі. Така дистанція надмірно важка для людини, недостатньо підготовленої.
Жодний друкований виступ на цю тему не обходиться без згадування про суворі умови,
у яких проходять змагання з марафонського бігу, а також про легендарні фізичні
якості спортсменів, що зуміли благополучно подолати таку дистанцію. Усе це
сприяло тому, що публіка стала сприймати марафон як іспит вищої складності.
Пам’ятаєте, у дитинстві марафонський біг здавався нам
недосяжним. «Тільки супермени бігають марафон і терпляче переносять
страждання, володіючи непомірним марнославством», — так думали ми тоді. З
цієї причини ми залишили марафон для тих, хто від народження мав до нього
здатності…
У будь-якій книзі по історії марафонського бігу можна знайти
принаймні два класичних епізоди. Перший доходить до 1908 р., коли на Олімпіаді
в Лондоні італійський пекар Дорандо П`єтрі забіг на доріжку стадіону в стані
близькому до шокового і після того, як йому вказали напрямок, у якому потрібно
було бігти, упав. Італієць був дискваліфікований, а перемога присуджена
американському бігунові, що прийшов другим. Інший випадок відбувся в 1952 р. на
Олімпійських іграх у Хельсінкі. Тоді Еміль Затопек, беручи участь у своєму
першому марафоні, біг за англійським чемпіоном Джимом Петерсоном, який
лідирував протягом майже всієї дистанції, а за дві милі до фінішу зійшов з
дистанції [1].
Спортсмени минулого не були готові до марафону. Вони мало
знали про реакції організму на стресову ситуацію і зовсім мало про те, як варто
проводити тренування. На сучасні уявлення, вони бігали небагато. На початку
століття американські спортсмени ввели біг на короткі дистанції по біговій
доріжці при підготовці до усіх видів бігу, включаючи марафонський. І тільки
починаючи з 1920 р. бігуни, готуючись до змагань, почали чергувати повільний і
швидкий біг. Цей метод залишався основним і в наступні 30 років. Навіть Затопек
тренувався в цьому одноманітному режимі з використанням бігу на довгі
дистанції.
Наприкінці 40-х років німецький спортсмен Ернст ван Аакен (а
пізніше Персі Черутті з Австралії) уперше ввів у програму тренувань повільний
біг на довгі дистанції. Новозеландец Артур Лідьярд удосконалив наприкінці 50-х
років систему тренування, основану на чергуванні «важких» днів, що
включають біг на довгі дистанції, і «легких»; цього режиму тренування
дотримуються в тій або іншій формі більшість спортсменів і в наші дні.
Освоєння нових методів тренування, удосконалення спортивного
інвентарю (зокрема, бігового взуття), а також розробка теоретичних основ дієти
і фізіології бігу сприяли значному поліпшенню спортивних показників. У 1904 р.
Томас Хікс став переможцем марафону в Сент-Луїсі (тоді дистанція забігу
перевищувала 40 км), показавши час 3:28.53, а в 1976 р. у Монреалі Вальдемар
Цирпінскі прийшов до фінішу на 1 годину 19 хвилин раніш, подолавши при цьому на
2195 м більше, ніж призер Сент-Луїса.
Олімпійські марафонські забіги найбільш цікаві і захоплюючі,
хоча спортсмени, що беруть участь у них, не завжди показують кращий час. Бігуни
займають три перших місця, тобто змагаються за одержання медалей. Шкода, що
бігун, що зайняв четверте місце, не одержує нагороди, навіть якщо він і показав
чудовий час. Проте історія олімпіад знає чимало визначних досягнень. У 1952 р.
Затопек, перемігши в першому марафоні, завоював свою третю золоту медаль на
олімпійських іграх [11].
Пізніше світ заговорив про Абебе Бікіле, спортсмена з
Ефіопії, що бігав босоніж і після двох олімпіад поліпшив рекорд Затопека на цілих
8 хв. (рекорд Бікіли — 2:15.17). Через 4 роки в Токіо Бікіла встановив новий
рекорд — 2:12.12. Він стартував у туфлях, а потім скинув їх і продовжував бігти
босоніж. У розквіті слави спортсмена осягла жорстока невдача — він потрапив в
автомобільну катастрофу. Переможцем на Олімпіаді в Мехіко став його
співвітчизник Мамо Волде; у Мюнхені він прийшов до фінішу третім.
Френку Шортеру перемога в Мюнхені дісталася легко. Він
показав майже рекордний час, усього на 8 с. відстаючи від токійського
результату Бікіли. У Монреалі він побив рекорд Бікіли на 2 хв., однак фінішував
на цілих 50 с. пізніше переможця, спортсмена з ГДР Вальдемара Цирпинського
(2:09.55). Динаміка олімпійських рекордів більш ніж за 80-літню історію
марафонського бігу показана на мал. 1.
Рис. 1. Динаміка марафонського бігу
Після олімпійських ігор Бостонський марафон — самий
представницький. Змагання в Бостоні — це серйозний іспит для багатьох кращих
бігунів. Змагання тут проводяться щодня. Незважаючи на те що Бостонський
марафон завжди користувався величезною популярністю і залучав кращих бігунів
міжнародного класу, жоден з олімпійських чемпіонів не одержав у ньому перемоги.
Трьом з них удалося зайняти 2-е місце. Це були Хікс (1904 р.), Хейєс (1908 р.)
і Стенрус (1926 р.). Бікіла виявився усього лише на 5-му місці в 1963 р., а
Мамо Волде в тому же забігу фінішував дванадцятим. Шортер зайняв 20-е
місце(1978 р.), після тріумфу в Мюнхені, де він завоював золоту медаль [9].
У США проходять і інші традиційні змагання з марафонського
бігу, деякі з них одержали широку популярність і за останні кілька років залучили
учасників більше, ніж Бостонський марафон. Марафон у Гонолулу, що є одним з
найбільш значних, оскільки на ньому було встановлено два рекорди – найкращий і
найгірший час марафону, — займає друге місце. Інший традиційний марафон виник порівняно
недавно в Чикаго й одержав назву Мейор Дейлі, у 1977 р. він став четвертим за кількістю
бігунів, що прийшли до фінішу — 2131 осіб. Звичайно з певних причинах дистанцію
залишає близько 15-20% від загальної кількості учасників. У забігу Мейор Дейлі
був поставлений своєрідний рекорд світу — близько 60 % бігунів не фінішували.
Подібною статистикою навряд чи можна пишатися. А у Бостоні в цю категорію
потрапили всього 5 % бігунів (до речі, там були введені кваліфікаційні норми),
хоча в цьому марафоні відзначалися результати, що перевищують 4 години.
За останні роки виник цілий ряд нових марафонів, регулярно організовуваних
у США. Армія марафонців поповнюється. Щорічно проводиться понад 200 марафонський
забігів, а скільки людей бігає просто так у свої вихідні дні!
Викликає здивування не стільки сама участь у змаганнях,
скільки самовідданість спортсмена, що виявляється в процесі тренування [22].
Біговий «бум» почався в 1967-1968 р., коли були
опубліковані роботи Білла Боуермана і Кеннета Купера. Біг став заняттям, що
заслуговує поваги. Купер стверджував, що фізична підготовленість людини може
бути виміряна завдяки аеробіці — системі підрахунку очок, що враховує обсяг
навантаження на серце і легені бігуна. Він також доводив можливість визначення
ступеня впливу на організм Люди таких видів спорту, як біг, плавання,
велосипедний спорт, і менш «вигідних» — тенісу і гольфу. Однак якби
ми додержувалися рекомендацій Купера і прийняли збалансовану програму фізичних
вправ, що сприяють поліпшенню фізичної підготовленості, нам би довелося
дотримуватися свого роду дієти у відношенні регулярного фізичного навантаження,
тобто бігати не більш двох миль 4 або 5 разів у тиждень. Природно, ми не могли
так діяти. Величезна кількість людей, готуючись до марафону, пробігає набагато
більше, 60-100 миль у тиждень. Але що ж є мотивацією для людини, що ж вступає в
боротьбу за досягнення мети — 26 миль 385 ярдів?
Цікаві дослідження, проведені в Гарварді з метою з’ясувати,
що відбулося з випускниками університету за останні 50 років, а також за їх
станом здоров’я установити, чи існує залежність між серцевими захворюваннями і
фізичними вправами. Результати досліджень виявилися несподіваними. Було
встановлене існування порогу фізичної активності. Висновок, до якого прийшли
вчені, був наступним: якщо рівень фізичної активності нижче цього порогу, то
відбувається ослаблення опірності організму до серцевих захворювань. У тому
випадку, якщо рівень фізичної активності його перевищує, імовірність виникнення
серцевих захворювань у людини значно знижується. Цей рівень відповідає такій
фізичному навантаженню, що жадає від людини енерговитрат у 2000 калорій, що
еквівалентно біжу на 20 миль. А це трохи більше, ніж рекомендував Купер для
досягнення необхідної фізичної підготовленості [1].
Доктор Томас Басслер, каліфорнійський патолог, стверджує, що
жоден з бігунів, що пробіг марафонську дистанцію менш ніж за 4 години, не
страждає серцевими захворюваннями. Подібні підбадьорюючі заяви можуть бути
піддані критиці з боку більш обережних дослідників в області медицини.
Справедливо те, що марафонський біг сам по собі не створює імунітету. Справа
тут в іншому: марафонець веде здоровий спосіб життя, звичайно регулярно
тренується, не курить, добре спить і надзвичайно дбайливо відноситься до свого
тіла. Як правило, він дотримується дієти, що включає свіжі фрукти й овочі,
уживає їжу зі зниженим вмістом жирів (з особливою обережністю він відноситься
до м’яса). Цілий ряд досліджень показав, що паління, переїдання (зокрема,
споживання великої кількості жирів), гіподинамія впливають на організм людини.
Тільки усунення всіх цих негативних факторів приводить до збільшення тривалості
людського життя.
Серед аматорів бігу можна зустріти людей, які цікавляться
марафоном у надії вберегти себе від серцевих захворювань, і тих, хто почав
займатися регулярними фізичними вправами у результаті перенесеного ними
серцевого інфаркту. Усе це можна розглядати як мотивацію для занять
марафонським бігом. Однак дати вичерпну оцінку мотивації нелегко [11].
Марафон — іспит, що вимагає витривалості. Проте його з
успіхом долають навіть люди літнього віку. Марафон став тим видом спорту, де
вік не є для людини перешкодою.
Особисті мотивації виявляються на більш пізніх етапах. На наш
погляд, марафон — це джерело задоволення, що допомагає людині знайти себе. Ми
ставимо самих себе в такі умови, у яких нам ніхто не може допомогти, і
залишається розраховувати тільки на свою цілеспрямованість, спритність і силу.
Ми ведемо боротьбу на межі можливостей, що в сучасному світі трапляється не
щодня.
РОЗДІЛ
2. ВИНИКНЕННЯ ЖІНОЧОГО
МАРАФОНУ
2.1 Зародження
жіночого марафону
Відомо, що в першому олімпійському марафоні 1896 р. взяла
участь жінка. Як припускають, її звали Мельпоменою. Вона пройшла дистанцію за
чотири з половиною години. На жаль, перевірити ці відомості неможливо.
Звичайно, незважаючи на опір суспільства, жінки робили свої перші кроки в
спорті, і цілком можливо, що Мельпомена насправді існувала [1].
Історія донесла до нас і інше ім’я — Марі-Луїза Ледрю. Ця
французька дівчина брала участь у марафоні в 1918 р. Її результат невідомий.
Потім йде Віолета Перси, яка подолала в 1926 р. відстань, що відокремлює Віндзор
від Чесвика (Великобританія). Її результат — приблизно 3:40.22. У Марафоні
Західної півкулі (Каліфорнія, 1963) дві жінки брали участь неофіційно. Одній з
них навіть довелося боротися врукопаш з офіційним представником Національного
союзу аматорів атлетики, який намагався завадити прийняти участь у змаганнях, а
іншій, Мері Леппер, удалося прийти до фінішу з результатом 3:37.07. У 1964 р.
жінка все-таки домоглася права брати участь у марафоні на законній підставі.
Вона прийняла старт на 4 хв. раніш чоловіків і показала час 3:27.45. Це була
Дейл Грейг, її результат став кращим у світі серед жінок.
Однак наступний рекорд був зафіксований вже в Новій Зеландії,
де чемпіонка цієї країни в бігу Міллі Сімпсон пробігла марафон за 3:19.33.
Потім у Торонто (1967 р.) тринадцятилітня Морін Уілтон у марафонському забігу —
у ньому брали участь 28 чоловіків — прийшла до фінішу шостою, показавши час
3:15.23. У тому ж році у ФРН Анни Педе-Ердкамд поліпшила цей результат —
3:07.27. Її рекорд був здобутий тільки через три роки, коли Каролін Уолкер у Сісайді
(штат Орегон) подолала марафонську дистанцію за 3:02.53.
Усе більше жінок поповнюють ряди аматорів бігу на короткі
дистанції, щоб у найближчому майбутньому стати марафонцями.
У США самий знаменитий з марафонів — Бостонський — був
спочатку доступний тільки чоловікам. Але вже в 1964 р. одна молода жінка, як
глядачка цього традиційного забігу, що спостерігала за перипетіями, подумки
готувалася до того, щоб прийняти в ньому участь. У 1966 р. 23-річна Роберта Гібб
заявила про своє бажання долучитися до учасників Бостонського марафону, але
організатори відповіли їй, що «жінки в силу своїх фізіологічних
особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію». Це було — у 1966-му [10].
Але Роберта не упокорилася і, прийнявши відмову за виклик,
почала тренуватися в бігу на дистанціях, близьких до 40 миль. За день до
змагань Роберта прибула автобусом із Сан-Дієго в Бостон. Ховаючись недалеко від
місця старту, вона дочекалася початку забігу і, коли забіг почався, непомітно
приєдналася до марафонців. Бігуни співчутливо поставилися до неї, і вона
успішно завершила дистанцію за 3 години 20 хв. Роберта прийняла також участь у
забігах 1967 і 1968 р.
У 1967 р. ім’я іншої, правда менш швидкої, бігунки потрапило
на газетні смуги. Двоє офіційних представників Бостонського марафону, Хили і
Семпл, знайшли її присутність уже на дистанції. Кетрін Суіцер удалося
«проникнути» у списки учасників марафону, сховавши своє ім’я під
ініціалом К. Суіцер — таке прізвище не викликало підозр. Коли Кетрін подолала
половину шляху, виникла ганебна бійка, у ході якої офіційні представники
намагалися зірвати з неї стартовий номер. Як би те ні було, Суіцер фінішувала,
хоча й уступила у швидкості Роберті, що у цьому забігу вислизнула від пильного
ока організаторів. Після викриття Суіцер Національний союз аматорів, атлетики
прийняв надзвичайно «мудре» рішення: заборонити спортсменці брати
участь у забігу через те, що вона бігла разом з чоловіками, так до того ж без
супроводу компаньйонки!
Позитивним у цьому інциденті було те, що спортсменка повернула
його у свою користь, а в кінцевому рахунку і на користь усіх жінок-аматорок
марафону. Вона стала одним з керівників марафонської програми, організованою
фірмою «Ейвон», чия фінансова підтримка, а також допомога іншої
косметичної фірми «Бон Белл» і ще ряду інших сприяли більш масовій
участі жінок у забігах під егідою спонсорів. Кожна з них, якщо в неї було таке
бажання, одержала можливість позмагатися [10].
Через якийсь час після ганебного інциденту в Бостоні
організатори багатьох марафонів дозволили жінкам брати участь у них, незважаючи
на завзятий опір Національного союзу аматорів атлетики. На одному з подібних
забігів (у Нью-Йорку) жінкам дозволили виступити в змаганнях, але з умовою, що
вони приймуть старт на 15 хв. раніш чоловіків — спортсменки повинні бігти
окремо. Коли роздався стартовий постріл, усі жінки сіли на землю. Вони
просиділи чверть години, а потім побігли разом з чоловіками, так сказати
записавши на свій рахунок цей 15-хвилинний «штраф». Нарешті в 1972 р.
і в Бостоні допустили жінок до старту. Ніна Кушик установила перший офіційний
жіночий рекорд у марафонському бігу — 3:10.21. У 1975 р. до фінішу прийшли 28
жінок, у 1978 р. їх було вже 186, а в 1982 р. — 482. Стосовно числа чоловіків,
що завершили дистанцію, це складає 1,5; 4,6 і 9,6 %, причому тут враховані
результати, що входять у розряд офіційно зареєстрованих.
У 1983 р. Джоан Бенуа стала переможницею серед жінок у
Бостонському марафоні — 2:22.43. Сталося це раніш, до 1957 р., і вона
випередила б усіх чоловіків, що пробігли повну дистанцію на змаганнях, які тоді
відбулися, (деякі з забігів були укороченими). Так, воістину «жінки в силу
своїх фізіологічних особливостей не здатні пробігти марафонську дистанцію».
Незважаючи на те що Бостонський марафон привернув до себе
найбільшу увага завдяки широкій участі в ньому жінок, він був не єдиним у цьому
роді. Жінки заявляли про себе й в інших країнах, однак, не вважаючи декількох
найбільш великих змагань, проведених у ФРН і Франції, справді масовий характер
жіночий біг набув у США. Проте єдиною американкою, що зуміла поліпшити світовий
рекорд, стала Жаклін Гансен: європейки двічі уступали їй пальму першості. Вона
також уперше серед жінок подолала рубіж за 2 години 40 хв. Француженка Шанталь
Ланглас двічі показувала кращий результат у світі, Ліана Вінтер із ФРН стала
рекордсменкою світу один раз, а її співвітчизниця Криста Валенсік — двічі. У
1977 р. жіночий рекорд складав 2:34.48.
У жовтні 1978 р. загальна увага була прикута до Нью-Йоркського
марафону. Завдяки допомозі спонсорів організатори запросили на змагання кращих
спортсменів, переможців чекала грошова винагорода. Забіг перетворився в двобій
найсильніших бігунів. Однак серед жінок переможницею тоді виявилася не відома
нікому в США бігунка, що не брала участь раніше у великих змаганнях. Норвезька
вчителька Грете Вайц, краща в себе на батьківщині в бігу на середні дистанції,
установила новий світовий рекорд — 2:32.30. У підтвердження тому, що її
видатний результат 1978 р. не був випадковістю, вона побила свої власні рекорди
в 1979 і 1980 р. (відповідно 2:23.33 і 2:25.42). Тепер усім стали ясно: жінки
здатні пробігти марафонську дистанцію, так ще і з високими результатами. У
наступні два роки жінки всюди демонстрували свою готовність прийти до фінішу
швидше ніж за 2,5 години. І в 1981 р. рекорд Грете Вайц упав. Цього разу усі
заговорили про новозеландку Еллісон Роу, що взяла старт у Нью-Йорку і подолала
дистанцію за 2:25.29. У наступному році Грете Вайц вже в четвертий раз перемогла
в Нью-Йоркському марафоні, правда не установивши рекорду [1].
У 1983 р. Лондонський марафон стартував усього лише за день
до Бостонського. У Лондоні Грете Вайц прийшла до фінішу першою і повторила
світовий рекорд Еллісон Роу.
Наступного дня в Бостоні на старт вийшли Роу і Джоан Бенуа,
що недавно показала кращий час серед американок (2:26.11). Бенуа, що бігла
разом зі своїм тренером в ідеальних погодних умовах, поліпшила свій результат і
установила новий світовий рекорд — 2:22.42. Вона мчалася як одержима і подолала
половину дистанції за 1:08.23. І хоча її перемога була злегка затьмарена
присутністю поруч з нею на дистанції її тренера Кевіна Райена (Нова Зеландія),
показаний спортсменкою час з’явився черговим стрибком в еволюції жіночих
рекордів у марафоні.
Таблиця 1. Еволюція жіночих рекордів світу в марафонському
бігу
| Рік забігу | Учасниця | Країна | Результат |
| 1926 | Віолета Перси | Великобританія | 3:40.22 |
| 1963 | Мэри Леппер | США | 3:37.07 |
| 1964 | Дэйл Грейг | Шотландія | 3:27.45 |
| 1964 | Міллі Сімпсон | Нова Зеландія | 3:19.33 |
| 1967 | Морін Уілтон | Канада | 3:15.23 |
| 1967 | Анні Педе-Ердкамп | ФРН | 3:07.27 |
| 1970 | Каролін Уолкер | США | 3:02.53 |
| 1971 | Бет Боннер | США | 3.01.42 |
| 1971 | Бет Боннер | США | 2:55.22 |
| 1971 | Черіл Бріджес | США | 2:49.40 |
| 1973 | Мики Гормен | США | 2:46.36 |
| 1974 | Шанталь Ланглас | Франція | 2:46.24 |
| 1974 | Жаклін Гансен | США | 2:43.55 |
| 1975 | Ліана Винтер | ФРН | 2:42.24 |
| 1975 | Кріста Валенсік | ФРН | 2.40.15 |
| 1975 | Жаклін Хансен | США | 2:38.19 |
| 1977 | Шанталь Ланглас | Франція | 2:35.16 |
| 1977 | Кріста Валенсік | ФРН | 2:34.48 |
| 1978 | Грете Вайц | Норвегія | 2:32.30 |
| 1979 | Грете Вайц | Норвегія | 2:27.33 |
| 1980 | Грете Вайц | Норвегія | 2:25.42 |
| 1981 | Эллисон Роу | Нова Зеландія | 2:25.29 |
| 1983 | Грете Вайц | Норвегія | 2:25.29 |
| 1983 | Джоан Бе ну а | США | 2:22.43 |
| 1985 | Інгрід Крістіансен | Норвегія | 2:21.06 |
| 1986 | Інгрід Крістіансен | Норвегія | 2:21.06 |
Вчений Ернста ван Аакена із ФРН спочатку був
висококваліфікованим марафонцем, потім пішов на тренерську роботу, написав
кілька книг про підготовку бігунів. Він — прихильник бігу як оздоровчого
засобу, думаючи, що біг не тільки зміцнює здоров’я, але і дає людям заряд бадьорості,
сприяє збільшенню тривалості життя людини. Його система занять містить у собі
повільний тривалий біг, який змінюється ходьбою. У результаті нещасного випадку
(коли від тренувався на вулиці, його збила машина) Ернста ван Аакена розбив
параліч, і він виявився прикутим до крісла-каталки. Тоді вчений вирішив
пожертвувати частину отриманої ним страхової суми на розвиток жіночого
марафону. Саме Ернст ван Аакен організував і фінансував перший неофіційний
чемпіонат світу серед жінок у Вальднілі (ФРН, 1974). Система проведення
подібного міжнародного форуму марафонців (тоді переможницею стала Ліана Вінтер
— 2:50.31) була заохочена Клубом аматорів бігу, організованим фірмою «Ейвон»,
що у 1982 р. нагородив переможців забігу в Сан-Франциско значними грошовими призами [11].
2.2 Розвиток та
поширення жіночого марафону
Жіночий марафон
змінюється дуже швидко. Оскільки вважалося, що заняття бігом згубні для
жіночого організму, участь їх в олімпійських дисциплінах завжди було обмеженим.
До 1980 р. жінкам заборонялося змагатися в бігу на дистанції, що перевищують
1500 м. Групою жінок (серед них були Джекі Гансен і Ніна Кушик) за підтримкою Кетрін
Суіцер і фірми «Ейвон» була почата спроба змінити укорінене
недовірливе відношення до жіночого бігу з боку МОК і Міжнародної аматорської
легкоатлетичної федерації. Так, солідним людям похилого віку довелося вивчити
представлені ентузіастами жіночого бігу докази, зокрема, того, що марафонським
бігом займаються представниці принаймні 24 націй (у той же час «правило
участі 24 націй» не застосовується до інших видів спорту, що входить у
програму олімпіад), що жінки не непритомніють на фінішній лінії і т.д. і т.п..
Зрештою МОК здався: жіночий марафон був включений у програму Олімпійських ігор
Лос-Анджелеса 1984 р. Сюди також увійшов біг на 3000 м для жінок, хоча
дистанція 5000 м у програмі дотепер відсутня!
Популярність
марафону продовжує рости. Він вийшов на міжнародну спортивну арену, у змаганнях
з марафону почали брати участь бігунки з країн Східної Європи. У 1982 р.
переможницею в змаганнях на Європейський кубок стала радянська спортсменка З.Іванова
(2:38.58).
2.3 Перспективи
розвитку жіночого марафону
Ми очікуємо, що
найближчим часом результати жінок наблизяться до результатів чоловіків, а
існуюча нині тенденція проводити роздільні змагання остаточно відійде в минуле.
Багато спортсменок люблять бігти разом з найбільш сильними марафонцями. Грехем
дотримується думки, що, подібно змаганням у різних вікових категоріях, суто
жіночі забіги не приносять користі; на його думку, вони тільки сприяють
твердженню міфу про фізичну перевагу чоловіків. Останнє розуміння викликає
сумнів, оскільки багато досвідчених бігунок вважають, що вони відтиснуті на
другий план чоловіками, і дійсно люблять змагатися тільки в колі жінок [1].
Одна відома
спортсменка сказала: «Поле діяльності для жінок розшириться, якщо буде
проводитися усе більше жіночих забігів. Відчуття лідера змагань у жіночому
забігу дуже відрізняються від відчуттів лідируючої серед жінок у змішаному
забігу. Маючи можливість зустрітися з переможницею на Олімпійських іграх у
Лос-Анджелесі і взяти участь у змаганнях на своєму рівні, жінки одержують
необхідний емоційний заряд, що дозволяє їм продовжувати інтенсивні
тренування».
У майбутньому
жінки усвідомлюють, що тренуватися вони повинні так само напружено, як і
чоловіка. Тренування на рівних дозволить повніше реалізувати потенціал, що накопичується
в жіночому організмі. Однак перш, ніж відправитися на заняття і почати набирати
свій тижневий кілометраж у 100 миль, згадаєте про принцип поступово зростаючого
навантаження, про необхідність зберігати розсудливість, підтримувати гарне
самопочуття й уникати травм, таких, як тріщини кісток внаслідок ударів стопи об
дорожнє покриття [22].
Малоймовірно, що
згодом можливості обох статей у бігу на дистанцію 42 км 195 м будуть визнані
абсолютно рівними. Безсумнівно, результати, показані жінками в бігу на довгі
дистанції, де витривалість має більше значення, ніж силові якості, додають
теоріям про рівність статей переконливість. Однак відома бігунка Марджорі
Подгайні думає, що це неможливо без фізіологічної еволюції, тому що жіночий
організм не пристосований до розвитку швидкісних якостей. Сьогоднішні переможці
марафонських забігів так само мають потребу у швидкості, як і у витривалості.
Поки що жіночий
марафон переважно розвивається в тому ж напрямку, що і чоловічий.
Говорячи про
рівність чоловіків і жінок, ні в якому разі не можна забувати і про
розходження. У жінок існують свої, тільки їм властиві проблеми і труднощі, у
чоловіків — свої.
Жіночий організм організований
інакше, ніж чоловічий. Менший об`єм м’язових тканин, менші розміри серця, більш
низький, у порівнянні з чоловіками, рівень постачання гемоглобіном, що обмежує
швидкісні й аеробні можливості. Кістки в жінок здатні витримати набагато менші
навантаження, а це приводить до більш частих тріщин кісток стопи. Тестування
показує, що жінки мають більш низькі аеробні можливості, хоча деякі з
представниць прекрасної статі і не уступають у цьому плані чоловікам, і
напружене тренування, імовірно, може згладити ці розходження. У той же час
змагання в тривалому бігу говорять про наступне: жінки виявляють велику
емоційну стабільність і стійкість.
Такі істотні
розходження, про які жінки, що займаються марафонським бігом, неодмінно повинні
пам’ятати.
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТА ОБМЕЖЕННЯ УЧАСТІ ЖІНОК У
МАРАФОНАХ
3.1 Особливості
жіночого організму
За всіх часів
жінок, що займаються спортом, хвилювали проблеми, зв’язані з народженням
дитини. Передбачаються високі і тривалі навантаження, марафонський біг на
перший погляд особливо небезпечний у цьому змісті. Однак багато жінок, що
продовжували тренуватися аж до останніх тижнів вагітності, благополучно народили
і через кілька тижнів після пологів відновлювали тренування. Це, звичайно, не
означає, що подібне відношення до занять спортом може бути рекомендовано кожній
жінці. У будь-якому випадку необхідно звернутися за радою до лікаря, що бажано
спеціалізується в питаннях бігу. Порадою медиків не слід нехтувати.
Давайте
розберемося, що ж відбувається в організмі жінки, що займається бігом [22].
Учені думають, що
багато хто (хоча і не усі) жінки з високим тренувальним кілометражем у період
підготовки до марафону страждають порушеннями менструального циклу. За даними
Інституту досліджень здоров’я жінок (Мельпомена) було зареєстровано 19,4 %
випадків порушень циклу, але тільки 3,4 % жінок страждають аменореєю (повне
припинення менструацій); іноді менструальний цикл просто подовжується. Доктор Едвін
Дейл (Медична школа при Університеті Еморі) вивчав реакцію організму жінки на
інтенсивні тренування. Він визначав наявність тих або інших хімічних речовин у
жіночому організмі в різні фази циклу. Виявилося, що під час тренування рівень
деяких гормонів падає. Часом тривалість менструальних циклів значно
зменшується. Це було б досить невтішною новиною для тих, хто збирається стати
матір’ю, якби після зниження інтенсивності тренувань гормональні рівні не відновлювалися
до норми, так само як і менструальному циклі не знаходив свою регулярність.
Таким чином, тільки тим жінкам, хто збирається народити дитину, треба зменшити
обсяг фізичних навантажень.
Але ряд інших
учених, на противагу Е. Дейлу, заперечують наявність зв’язку між інтенсивним тренуванням
і порушеннями циклу. Вони стверджують, що в багатьох активно тренуючихся жінок
цикли цілком регулярні; що ж стосується виникаючих часом порушень, то в цьому,
імовірно, причиною є інші фактори, такі, як харчування, зміна ваги тіла,
порушення сну, психічні й емоційні стреси і навіть події особистого життя.
Серед можливих причин відхилень від норми — зменшення обсягу жирових тканин,
недостатня кількість холестеролу, що надходить в організм з їжею, що необхідний
для утворення естрогену й інших гормонів; блокування ендорфінами гормональної
діяльності гіпофізу; нарешті, порушення терморегуляції, коли гіпоталамус
починає брати на себе функції регулятора температури, «забуваючи» про
свою головну роль — бути органом, що підключає гіпофіз до репродуктивного
циклу. На думку одного з учених, усі ці гіпотези правдоподібні, але поки вони
не одержали скільки-небудь переконливого підтвердження з боку вчених [1].
Як би то ні було,
треба пам’ятати, що, говорячи про інтенсивне тренування, ми маємо на увазі
тижневий кілометраж у 60-100 миль і більш. Якщо ви пробігаєте в тиждень всього
25-30 миль, то навряд чи зштовхнетеся з який-небудь з цих проблем.
Однак учені
зробили й інше відкриття: заняття бігом підвищують імовірність вагітності, якщо
тільки жінка не схильна до викидня в силу якихось інших причин. Фахівці прийшли
до висновку, що фізичні вправи впливають не тільки на вагітність, але і
полегшують сам процес пологів. Звичайно, не варто збільшувати навантаження в
період вагітності, у той же час немає ніяких причин припиняти регулярні заняття
спортом. Як показали тести, при постійних навантаженнях аеробна продуктивність
у перші місяці вагітності знижується досить незначно, але потім, в останні три
місяці, залишається приблизно на одному і тому ж рівні, незважаючи на неминуче
збільшення у вазі.
Однак якщо ви
запекла аматорка марафонського бігу, то ви можете перестаратися в тренуваннях.
Тому в цей період надзвичайно важливо консультуватися з лікарем і повідомляти
йому про всі зміни вашого самопочуття, що насторожують [22].
Дотепер жінкам
приходиться зіштовхуватися з недовірою і навіть відверто негативним відношенням
до жіночого бігу. Але, на щастя, лікарі зараз бачать навіч ті переваги, що дає
людині спорт, тому що вони мають можливість порівнювати активно тренуються
людей з тими малорухомими «інвалідами», з якими найчастіше зустрічаються
у своїй практиці.
3.2 Особливості
потовиділення
Справді, під час
інтенсивних тренувань жінки начебто б не так сильно упрівають, на відміну від
чоловіків. Справа в тім, що потовиділення відбувається набагато більш
ефективно, а це поліпшує їх внутрішню терморегуляцію.
Відомо, що піт,
випаровуючись з поверхні шкіри, охолоджує тіло. Якщо шкіра дуже пітна, то це
означає: організм виділяє піт у кількості, що перевищує те, що може
випаруватися за досить короткий відрізок часу. Це приводить до порушення
теплової рівноваги і зневоднюванню. В ідеалі для максимального охолодження тіла
піт повинний виділятися з такою же швидкістю, з який він випаровується.
Ця особливість
їхнього організму означає також, що жінки краще, ніж представники протилежної
статі, пристосовані до бігу в жарку погоду. Оскільки обсяг жирових тканин у
жінок більше, учені припустили (але не довели), що ці жирові тканини, оточуючи підшкірні
судини, перешкоджають кондуктивному теплообміну в більшому ступені, ніж у
чоловіків-бігунів, які як правило не страждають надлишковою вагою. З усією
визначеністю можна сказати тільки одне: споживання в достатніх кількостях
рідини має для бігунів життєво важливе значення. Незалежно від властивих вам
особливостей потовиділення пийте часто. Інша фізіологічна особливіть жіночого організму,
що викликала безліч суперечливих суджень фахівців в останні роки, це, як ми вже
говорили, більш високий обсяг жирових тканин (у худих спортсменок він вище, ніж
у чоловіків, на 5 %). Першою заговорила про це як про перевагу доктор Джоан Алліот.
Оскільки організм тренованих спортсменів на ранніх етапах бігу використовує як
паливо в більшому ступені жири, ніж запаси глікогену, їм вдається уникнути
горезвісного «бар’єра», коли виявляється, що запаси глікогену уже
витрачені. Раз жирових запасів у жінки більше, міркує Алліот, то і
використовують вони ці запаси ефективніше. Так, обсяг жирових тканин у жінок
вище, так, треновані спортсмени використовують їх на ранніх етапах бігу, однак
припущення, що якщо людина споконвічно володіє великими жировими запасами, то,
виходить, і вміє ними правильно розпорядитися, залишається усього лише
припущенням [9].
Американський
учений Д. Костилл піддав цю теорію ретельному аналізові і знайшов її
неспроможною. Його дослідження показує, що наявність у людини великого обсягу
жирових тканин може бути обумовлено неефективним їх використанням. Разом з тим
те пояснення, що він дає фактам виникнення «бар’єра» на визначеному
етапі бігу в жінок-марафонців, не безперечно, оскільки це явище часте
викликається надмірним підвищенням рівня молочної кислоти в організмі. В основі
явища скоріше неправильно узятий темп бігу, ніж виснаження запасів глікогену.
Складності, з якими зіштовхнулася в 1982 р. Грете Вайц на 24-ій милі дистанції,
не були викликані повною витратою глікогену. Проте Костилл правий, стверджуючи,
що жировий прошарок у бігуна не що інше, як «мертвий» баласт.
Однак перш ніж
відкинути цю теорію, розглянемо результати бігу на наддовгі дистанції. Чоловіки,
учасники ультрамарафонів, як правило, не настільки худі, як «чисті»
марафонці. По обсязі жирових тканин вони часом перевершують першокласних
марафонців у два рази. У такому випадку правомірне питання: чи є жировий запас,
який можна використовувати після виснаження глікогену, серйозною перевагою для
жінок-марафонців? Результати ультрамарафонців свідчать про те, що першорядне
значення для перемоги мають усе-таки не жирові запаси, а воля до перемоги. Може
бути, саме завдяки цій якості жінки досягають таких успіхів у бігу на довгі і
наддовгі дистанції [11].
3.3 Особливості
харчування марафонців
Говорячи про
надлишкову вагу — проблему, настільки розповсюджену серед жінок-бігунок,
особливо молодих, не можна обійти і відсутність у ряді випадків правильного
харчування.
Багато бігунів мають
складності (мова йде про захворювання і травми, типових для бігунів) саме в
силу того, що протягом тривалого часу вони неправильно харчувалися.
Більшість
представниць прекрасної статі починають задумуватися про свою вагу вже у віці
12-14 років. У цьому винний стереотип жіночої краси, що склався в суспільстві.
Найчастіше жінки їдять набагато менше, ніж потрібно для підтримки гарного
самопочуття, прагнучи уникнути збільшення у вазі. Ця проблема набуває особливо
важливого значення для тих, хто займається бігом і більше має потребу в
раціональному режимі харчування. Крім того, жінок, що зайво емоційно
переживають свою невідповідність еталону краси, біг залучає як засіб пустити в
хід зайві калорії, але ця проблема надалі ускладнюється. Як правило, молоді
жінки цього типу протягом двох років успішно змагаються завдяки свій худорбі,
завзятості і любові до бігу. Однак потім вони неминуче починають повніти, і
настає психологічна криза. Потреби організму в харчуванні повинні
задовольнятися; жінки, що переживають складний період у своєму житті,
потребують кваліфікованої допомоги. Нервова анорексія (відсутність апетиту) і булімарексія
(спорожнювання кишечнику відразу після прийому їжі) є захворюваннями, найбільш
розповсюдженими серед молодих жінок, що займаються бігом, зокрема серед
студенток. Крім цього, жінки даного типу також часто страждають порушеннями
менструального циклу [1].
Жінка-марафонець,
що зштовхнулася у свій час з подібними труднощами, говорить, що багато
тренерів, що працюють з жінками, досить стурбовані фактами підвищення
результативності в спортсменок, що скинули вагу. Справа в тому, що молодим
атлеткам, студенткам 1-го і 2-го курсів університетів, що перестали приймати їжу
в достатній кількості, рідко вдається зберегти гарну спортивну форму протягом
усіх чотирьох років навчання. Багато хто із першокласних спортсменок пройшли
через ці труднощі, деякі лише зовсім недавно зуміли домогтися успіху після
спаду, що йшов за першими шаленими перемогами. Жінки можуть залишатися
стрункими протягом довгого років, тренуючись з усе зростаючою інтенсивністю,
але при цьому важливо правильно і добре харчуватися, зберігати бадьорість,
гарне самопочуття, урівноваженість і не одержувати травм.
ВИСНОВКИ
Біг на марафонські дистанції є одним з найбільш цікавих і
популярних видів змагань в легкій атлетиці і з кожним роком одержує усе більше
поширення.
До марафонської дистанції відносяться дистанції до 42 км 195
м. У марафонському бігу реєструються вищі досягнення, оскільки ці змагання
проводяться на різних трастах, з різним профілем дистанції.
У багатьох країнах світу досить популярні і різні пробіги на
«наддовгі дистанції або традиційні змагання з марафонського бігу, у яких
беруть участь спортсмени з різних країн. Ще більш поширені кросові змагання в
бігу на довгі дистанції.
У 1897 р. п’ятнадцять бігунів вийшли на старт, щоб пробігти
24 милі, що відокремлювали їх від Бостона. Це був другий марафонський забіг на
американській землі. Особливо популярний і має національні традиції розвитку
біг на довгі дистанції в таких країнах, як Фінляндія, Швеція, Великобританії,
США. Таким чином, марафонський біг є одним із самих важких видів легкої
атлетики, що вимагають міцного здоров’я, високої ступеня тренованості і витривалості.
Марафонський біг набуває все більшої популярності. Досить
багату історію має виникнення жіночого марафону. Тривалий час жінки боролися за
право участі у марафонському бігу. Відомо досить багато жінок, які приймали
участь у різних марафонах і завойовували нагороди та показували високі
результати.
Прояв високого рівня спеціальної працездатності марафонця
можливо завдяки досягненню значних величин аеробної продуктивності, раціональної
швидкісно-силової підготовки і спеціальної швидкості. Спеціальна витривалість
марафонців досягається за допомогою застосування різних засобів і методом
спортивної підготовки.
Досягнення найвищих рівнів спеціальної працездатності вимагає
кумулятивного використання різних засобів фізичної підготовки, кумулятивного
впливу навантаження і специфічних природних факторів або штучно створених умов,
а також ударних об«ємних і інтенсивних фізичних навантажень. Невід»ємною
частиною такого режиму підготовки є використання локальних і глобальних засобів
відновлення. Постійне підвищення обсягу й інтенсивності тренувальних
навантажень повинне супроводжуватися закономірним зростанням контролю.
Сучасна підготовка марафонця — складний, багаторічний процес,
що вимагає високого рівня знань суміжних дисциплін, а також усіх тонкостей
методики спортивного тренування.
Особливості жіночого організму у більшості дослідників не
завжди викликали прихильність залучення їх до марафонського бігу. Це зумовлено
впевненістю більшості дослідників у тому, що жінка повинна народити дитину, а
тривалі навантаження можуть значно вплинути на цей процес. Все ж таки в
організмі жінок при тривалих навантаженнях відзначаються певні зміни.
СПИСОК
ЛІТЕРАТУРИ
1.
Браун С.,
Грэхем Д. Цель – 42:
Практическое руководство для начинающего марафонцы. – М.: Физкультура и спорт,
1989. – 190 с.
2.
Граевская Н. Д.. Влияние спорта на сердечно-сосудистую
систему.— М.: Медицина, 1975.— 277 с.
3.
Гуревич М. Н., Бернштейн С. А. Основы гемодинамики.— К.: Наук,
думка, 1979. — 228
с.
4.
Дехтярь Г. Я. Электрокардиографическая диагностика. — М.: Медицина, 1972.—282 с.
5.
Ильчевич Н. В.,
Бадзиля Ю. П. О роли
рецепторного аппарата каротидного синуса в регуляции гемодинамики после
физической нагрузки // Соврем, пробл. регуляции кровообращения. — К.: Наук, думка,
1976. — С. 83 — 89.
6.
Карпман В. Л.,
Хрущев В, С, Борисова Ю. Б. Сердце и работоспособность спортсмена. — М.:
Физкультура и спорт, 1978. — 120 с.
7.
Козловский Ю. И. Скоростно-силовая подготовка бегунов
на средние и длинные дистанции. — К.: Здоров’я,
1980. — 96 с.
8.
Козловський Ю. Г.
Початкова подготовка бігунів на середні та довгi дистанції. — К.:
Здоров’я, 1982.— 182 с.
9.
Козловский Ю. И. Бег на 3000 м о препятствиями. — К.: Здоров’я, 1984. — 152
с.
10.
Козловский Ю. И. Формирование выносливости у бегунов
на средние и длинные дистанции. — К. : Вища шк.,
1985.— 154 с.
11.
Козловсикй Ю.И. Марафонсикй
бег. – К.: Здоровья, 1989. – 144 с.
12.
Макаров А. И. Бег на средние дистанции. — М.: Физкультура и спорт. 1973. — С. 29 — 31.
13.
Мартиросов А. Б. Методы исследования в спортивной
антропологии. — М.: Физкультура и спорт, 1982. — 100 с.
14.
Меерсон Ф. 3. Адаптация сердца к большой нагрузке и
сердечная недостаточность. — М.: Наука,
1975. — 262 с.
15.
Мотылянская Р. Е.
Выносливость юных
спортсменов. — М.: Физкультура и спорт, 1969. — 224 с.
16.
Мотылянская Р. Е.
Отбор в спорте // Теория
и практика физ. культуры.
— 1971. — № 9.
— С. 27.
17.
Нечипоренко О. Два парадокса // Легкая атлетика. — 1965. — № 8. — С. 12.
18.
Осташев П. В, Прогнозирование способностей
футболистов. — М.: Физкультура и спорт, 1982. — 96 с.
19.
Платонов В. Н. Теория и методика спортивной
тренировки. — К.: Ви-ща шк., 1984. — 352 с.
20.
Тер-Ованесян А.
А., Тер-Ованесян И. А. Педагогика
спорта. — К.: Здоров’я, 1986. — 208 с.
21.
Теннов В. Г.,
Макаров Л. Н., Сирис П.
С. Легкая атлетика. — М., Просвещение, 1984. — С. 81 — 84.
22.
Шорец П.Г.
Стайерский и марафонский бег. – М.: Физкультура и спорт, 1970. – 88 с.