ПЛАН ЗАНЯТТЯ № 9

ХІД ЗАНЯТТЯ

1.
Організаційний момент

2.
Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття

Багатогранна творчість Старицького має неминуще значення.
Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного
письменства в цілому. Твори його відзначаються широким діапазоном
мовностильових пластів — від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від
ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого автор гнівно таврує
суспільні й людські вади. Письменник «викував» багато слів-неологізмів. Відомі
його словотвори —- «мрія», «нестяма», «байдужість», «страдниця», «приємність», «чарівливий»,
«пестливий» та інші — увійшли до мовного активу народу, вживаються і нині,
«втративши» свого автора.

Велика
розмаїта мистецька спадщина М. Старицького живе повним життям і нині,
зберігаючи не лише історико-пізнавальну, а й виховну та естетичну цінність.
Співець трудової людини, письменник у своїх творах утверджував її високу мораль
і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку
не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги.

3.
Мотивація навчання

Вагомий
внесок у розвиток українського реалістичного народного театру зробив
М.Старицький насамперед своїми оригінальними драматичними творами. Актуальна,
вагома проблематика, психологічна достовірність кожного характеру, що водночас
є й виразним соціальним типом доби, природність конфлікту, викінчена форма
кожної сцени і п’єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця
драму «Не судилось» (1881), написану на основі конкретного
випадку. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М.Старицький,
— факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був
свідком… У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілляшенків
— Ляшенки, а решта — ті ж самі».

Під
первісною назвою «Панське болото» п’єсу не дозволили виставляти. Висновок
Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п’єсу проходить
та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами,
а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини
між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету,
несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого
селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість
між вищими і нижчими станами».

Драма
«Не судилось» є вершиною критичного реалізму М.Старицького, ввійшла у
класичну скарбницю української драматургії.

4. Актуалізація
опорних знань (опитування)

Студенти зачитують підготовлені вдома доповіді про життя та
творчість Михайла Старицького.

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет,
драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури — як театральний діяч,
організатор українського професійного театру і голова першого на Україні
театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих
соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті
супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах
принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне
пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке
придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся
доба, — писав І. Франко, — зазначила себе в українському] письменстві пам’ятним
антрактом 1862— 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою,
млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для
власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих
етнографічних матеріалів»2.

Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих
шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до
останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на
літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських
мотивів, у белетристиці — реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній
діяльності — прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні
злидні — головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка,
що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором,
то сатиричною ноткою — найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно
першим у лаві цих письменників стоїть Старицький».

5. Коментар відповідей та робіт студентів Короткий аналіз відповідей,
виставлення оцінок

6. Викладення та вивчення нового матеріалу

Михайло Старицький (1840—1904)

З перших кроків самопізнання
на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати
його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну
освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій. (Михайло
Старицький)

Михайло Старицький —
багатогранна особистість: поет, драматург, прозаїк, перекладач, видавець, актор, режисер, організатор
професійного українського театру. Він належний до однієї з уславлених
українських родин — Старицьких-Лисенків, що своєю подвижницькою працею сприяла
розвиткові культурного руху останньої третини ХІХ — початку ХХ століть,
плеканню цілого літературного покоління. Мистецька постать Старицького
гармонійно поєднала в собі літературний і артистичний дар, почуття
громадянського обов’язку, культуру наставництва. Михайло Рудницький
так
схарактеризував Старицького: «Справжній запорожець — вдачею,
темпераментом, свободолюбними ідеями. Те, що його дужа голова та енергійний
вислів обличчя мають у собі із предківської козацької спадщини, поєднане дивним
дивом із нахилами інтелігента, чулого на нові духовні потреби».

«Жага на світі жити…» (Михайло Старицький)

Міжпредметні
паралелі. За мотивами творів Миколи Гоголя на українські
теми Михайло Старицький створив оперету «Різдвяна ніч», п’єсу «Сорочинський
ярмарок», лібрето опери і драму «Тарас Бульба», лібрето опери «Утоплена, або
Русалчин великдень» (музика Миколи Лисенка). Матеріалом для драматичного етюду
«Зимовий вечір» послужило однойменне оповідання польської письменниці Елізи
Ожешко (1841—1910). В основу конфлікту драми
«Циганка Аза» було покладено повість «Хата за селом» польського письменника
Юзефа Ігнація Крашевського (1812 — 1887). Історична
драма «Юрко Довбиш» створена за сюжетом роману «За правду» австрійського
письменника Карла Еміля Францоза (1848 — 1904). Честь
драматургові робить те, що завдяки його інсценізаціям суттєво поглиблювалася
соціальна і психологічна основа першотворів. Висока сценічність, досягнута в
результаті переробок, є винятковою заслугою Михайла Старицького. Життєвість
його інсценізацій та драматичних переробок підтвердила уже вікова сценічна
історія цих творів.

Новаторство письменника відзначав
Іван Франко: « В тих перших поезіях Старицького і всіх пізніших
бачимо виразно, що це говорить український інтелігент не до фікційного
українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані
розуміти його, але до своїх рівних інтелектуалів, про свої інтелігентські
погляди та почування». Молодість поета, пора його громадянської свідомості припала на
60-і роки.

Із реакцією, що наступила після Емського указу, збігся в часі розквіт його творчості. Тому цілковито виправданим є домінування громадянської
лірики у поетичному доробку митця, котрий не виключав і «чисто
ліричних тонів небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його
відповідними почуваннями» (Сергій Єфремов).

На розбудову української
національної культури Михайло Старицький свідомо поклав усе своє життя, першим порушивши родинну традицію служити у
війську. Нащадок старовинного
шляхетського
роду, він плекав шляхетність і демократизм, розвивав український театр і красне
письменство, власним життям утверджуючи святість справи служіння нації.

Міжпредметні
паралелі. У знаменитому літературному портреті «Михайло П.
Старицький» (1902) Іван Франко зауважував, що пункт Емського указу про заборону
перекладів українською мовою був неначе спеціально спрямований проти
Старицького, «який дав уже себе пізнати, як талановитий перекладач Некрасова,
Крилова, Лермонтова та сербського народного епосу». Багато наступних
дослідників трактували переклади як «головний пункт літературної діяльності»
письменника, вияв його послідовної літературної позиції. Так само думали й
сучасники, ставлячись, правда, до перекладів з Джорджа Гордона Байрона,Генріха Гейне і Вільяма Шекспіра неоднозначно.
Однодумці були захоплені і поділяли прагнення «вивести рідне письменство з
простонародного вузького шляху на широкий всесвітній шлях» (Олена Пчілка). Офіційні
кола вважали переклади Михайла Старицького великим зухвальством, наполягаючи на
непридатності української мови для вислову речей та ідей «високого» порядку.
Старицький боронився — через суди і через листи. Послідовно перекладаючи
європейських класиків, він використовував кожну можливість їх «оприлюднення»:
«Моїм головним завданням було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими
барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами…
— ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на
палітрі».

«Українізуючи» твори великих
поетів через переклади, Михайло Старицький збагатив словник рідної мови
багатьма новотворами. Якісь із них були тимчасовими, інші — прийнялися і
«зажили» у мові великого народу завдяки чуттю, вірі і мудрій упертості їхнього
творця — Михайла Старицького. Такими є слова: мрія,
страдниця, приємність, пестливо, пестощі, бруднити, жага, чудодій, з’явисько,
пишнобарвний та інші.

Підсумуйте.

1. З’ясуйте походження
письменника. Чим уславився його рід?

2. Назвіть освітні заклади, де
письменник навчався.

3. У чому виявляється
багатогранність таланту Михайла Старицького? У яких мистецьких царинах він був
найдіяльнішим?

4. У чому Іван Франко вбачав новаторство
Старицького-поета?

5. Що єднало особисті й
мистецькі долі Михайла Старицького та Миколи Лисенка?

6. З’ясуйте роль перекладів
Старицького у літературному процесі другої половини XIX століття. Окресліть їх
значення для розвитку української мови.

7. Вкажіть тенденції,
характерні для поетової лірики.

8. Які твори зарубіжних
письменників зазнали інсценізацій чи драматичних переробок Михайла Старицького?

9. Які неологізми Михайла
Старицького побутують у нашому мовленні?

10. Як в Україні вшановують пам’ять
про визначного корифея українського театру?

«Не судилось» (1881

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність
характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність
конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п’єси в цілому — все це ставить на
перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на
дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М.
Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я
був свідком… У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість
Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».

Під первісною назвою «Панське болото» п’єсу не дозволили
виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю
п’єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними
селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще
незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками,
здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні
моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати
упередженість між вищими і нижчими станами»1.

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій
інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко),
ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В
п’єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних
верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а
відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний
лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння,
«великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку
капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім
взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові
ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх — таке
було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І.
Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом
виконував його і М. Старицький — передусім у тому літературному роді, в якому
був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається
цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у
селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету —
поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич
Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей
намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей
грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські
вечорниці. Вже на початку п’єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо
неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на
користь народу. Герой, «розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана в
садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли:
сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й
воловодитись… Тільки Павло й зможе!».

«Програма»,, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим
ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста
і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його
заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, — на користь
народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не
вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза,
данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мьі еще на зти темьі почешем
язьїки. Вот костюм зтот в деревне — одобряю». В кінці п’єси відбувається повне
примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це належно прокоментував Павло
Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у
ідеальні химо-роди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, —
то такі ж жироїди у ґрунті!».

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і
Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям,
потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з
певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє
єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить
побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань —
натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей
«нових людей» у прозі 70—90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди»
Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія
Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла
Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той
час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з’явився у драмі І.
Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 р.). М. Старицький виступив тут
новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне
змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження
розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й
злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат
лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною
фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною
силою, як зобразив О. Островськии російське купецтво через докладний показ
середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М.
Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі
він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка.

Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту
проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у
становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих
землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка
«посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»?

Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло
Чубань соціальної справедливості: «… Не ми, а діти чи внуки землю по правді
поділять…».

Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор
«Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що
п’єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом.
«Прегарною» вважав п’єсу й І. Франко.

7. Коментар роботи студентів

8. Підсумок заняття

старицький творчість вірш

Письмово доведіть або спростуйте одну з
тез:

а)«Більшої уваги, ніж
оповіданню, реалісти (Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький)
надають історичному романові та повісті… При цьому романи й повісті…
творять з метою, прикладною до сучасності: нагадати своєму народові його
героїчні традиції, провести через історичну алегорію сучасні думки, посилити
народну самосвідомість» (Валерій Шевчук);

б)«Старицький — один із перших національних
поетів, що, за образним висловом Франка, перестали «натягати
на себе мужицьку свиту» і саме цим вплинули на своїх літературних наступників» (Микола
Зеров).

9. Домашнє завдання

ВИКЛИК (напам’ять)

Ніч
яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно,
хоч голки збирай…

Вийди,
коханая, працею зморена,

Хоч
на хвилиночку в гай!

Сядем
укупі ми тут під калиною —

І над
панами я пан…

Глянь,
моя рибонько, — срібною хвилею

Стелеться
полем туман;

Гай
чарівний, ніби променем всипаний,

Чи
загадався, чи спить?

Он на
стрункій та високій осичині

Листя
пестливо тремтить;

Небо
незміряне всипано зорями —

Що то
за божа краса!

Перлами-зорями
теж під тополями

Грає
перлиста роса.

Ти не
лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш
в холодну росу:

Я
тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам
на руках однесу.

Ти не
лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло-ні
вітру, ні хмар…

Я
пригорну тебе до свого серденька,

Й
займеться зразу, мов жар;

Ти не
лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху
розмову твою:

Нічка
поклала всіх, соном окутала —

Ані
шелесне в гаю!

Сплять
вороги твої, знуджені працею,

Нас
не сполоха їх сміх…

Чи ж
нам, окривдженим долею клятою,

Й
хвиля кохання — за гріх?