Тема 3
Теорія
суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки
(науково-методичні
поради до вивчення теми)
План
Вступ
1. Теорія суспільного добробуту.
2. Соціальна ринкова економіка — приклад Німеччини.
3. Напрями та можливості використання
досвіду в Україні.
Короткий підсумок
Вступ
В
умовах переходу до ринкової економіки важливого значення набуває забезпечення
зростання добробуту населення: задоволення потреб, які кількісно зростають та
якісно змінюються. При цьому особливо важливу роль відіграє тісний
взаємозв’язок між потребами окремого громадянина (індивідуума) та суспільства в
цілому.
Оскільки
головна мета “політики добробуту” — це поліпшення якості життя
населення, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність
громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту.
Одним
із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського
вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб
Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку,
діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в
тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо
примітивніші не були попередньо задоволені.
Ж.
Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби
(необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши
їх перед потребою у самореалізації.
Доволі
відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у якій усі потреби
зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева модель потреб “існування — взаємовідносини – зростання” К. Алдерфера. Перелік та
класифікація усіх потреб людини — річ надзвичайно складна, оскільки вихідні
(первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому швейцарський
психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами.
Усе
це свідчить про те, що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб
людини. А наявні доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують у тому, що з
розвитком суспільства з’являється необхідність у задоволенні дедалі більших
потреб, які і знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій. У всіх
ієрархіях добробут слід розглядати з позиції створення нормальних умов
життєдіяльності населення, раціональної зайнятості та комплексного соціального
захисту громадян, а людину — не
тільки як біологічну істоту, а й як активного члена суспільства.
1. Теорія суспільного добробуту
Теорія
суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий
рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості
життя населення.
Класична
політична економія та її основоположники А. Сміт та Д. Рікардо вважали,
що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання
суспільного багатства, основним показником суспільного добробуту є, таким
чином, обсяг національного доходу на душу населення. При цьому суспільний
розвиток має відбуватися за умов вільної конкуренції, яка робить можливим
поєднання приватних та суспільних інтересів.
При
формуванні теорії добробуту представник неокласичної економічної школи А.
Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у
економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва. Виробництво багатства
— це лише засіб для підтримки життя людини, для задоволення її потреб і
розвитку її сил — фізичних, інтелектуальних і моральних. Але сама людина —
головний засіб виробництва цього багатства, і вона ж служить кінцевою метою
багатства.
Досягнення
суспільного добробуту відбувається на основі оптимального використання ресурсів
для задоволення потреб людини. Тобто виробництво має існувати та розвиватися не
для нагромадження багатства, а для виробництва тих благ, які може і бажає
придбати людина. За умов розвитку ринкової економіки конкурентні відносини
неминуче призводять до нерівномірного розподілу доходу, тому в суспільстві повинні існувати механізми
забезпечення добробуту через державне втручання, з метою розширення доступу
населення до основних благ та послуг та сприяння розвитку людини. Серед таких
механізмів окремо виділено соціальну політику, яка забезпечує доступність до
таких благ як освіта, охорона здоров’я та соціальний захист.
Представник
математичного напрямку неокласичної економічної школи В. Парето детально
дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що
неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх
членів суспільства. Значну увагу у своїх дослідженнях В. Парето приділяє пошуку
максимуму добробуту суспільства. Для цього він виводить власний оптимум, який
можна охарактеризувати як стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи
продуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не
погіршивши тим самим становище іншого. Слід зазначити, що даний оптимум при
оптимальному розподілі ресурсів не гарантує соціального оптимуму і не має на
меті досягнення соціальної справедливості.
Оптимум В.
Парето базується на таких основних припущеннях:
—
кожна людина найкраще
може оцінити свій добробут;
—
суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей;
— добробут
окремих особистостей є неспівставним.
Дана
концепція має декілька різновидів:
утилітаристська
функція представляє
рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів
суспільства. Принцип перерозподілу доходів
ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів
суспільства корисність одиниці ви лученого доходу спадає в меншій мірі, ніж
зростає корис ність одиниці додаткового доходу для незаможних (постулат
Бентама);
ліберальна
функція характеризує
добробут як суму зважених корисностей. В даному випадку добробут є вагами, за
допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх
важливість для суспільного добробуту. Ринок визнається єдиним регулятором
суспільного добробуту і найбільшу винагороду отримує той, хто є більш здібним
та працьовитим, перерозподілу благ не існує (різновид постулату Бентама);
утилітарна
функція показує, що
зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда. Дана
функція передбачає перерозподіл частини доходів від більш продуктивних
економічних суб’єктів на користь найбідніших (Дж. Роулз);
егалітарна
функція вимагає
рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма
індивідами, саме за цих умов досягається суспільний добробут (Бергсона —
Семюелсона).
Послідовник
неокласичної економічної школи Г. Седжвік досліджував добробут суспільства
як з точки зору суспільства, так і з точки зору індивіда. На основі власних
досліджень він зробив висновок, що держава має скеровувати розподіл створеного
в країні продукту і тим самим підвищувати загальний рівень добробуту. В той же
час Г. Седжвік зазначає, що державне згладжування послаблює стимули до праці і
не повинно розповсюджуватись на сферу виробництва. Таким чином він пояснює
природу конфлікту між приватними та суспільними інтересами.
Важливим
науковим внеском Г. Седжвіка є і дослідження конфлікту між вигідністю
теперішнього моменту та інтересами майбутніх поколінь. Дослідження Г. Седжвіка
поклали основи для розвитку доктрини про змішану економіку, де поряд з
економічними виділяють неекономічні фактори добробуту.
Значну
роль в розвитку ринкової економіки відводить людині представник неокласичної
економічної теорії А. Пігу. Він розмежовує економічний та неекономічний
добробут. При цьому він стверджував, що збільшення або зменшення
економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань
неекономічного добробуту.
В неекономічний
добробут він включає такі показники, як якість життя, умови праці та
відпочинку, доступність освіти, умови довкілля, медичне обслуговування,
громадській порядок та інше. В якості індикатора економічного добробуту А. Пігу
визначає розмір національного дивіденду — це частина матеріального
доходу суспільства, яка може бути виражена у грошовому еквіваленті. Але поряд із цим він виділяє від’ємні ефекти неекономічного характеру, це
такі явища як нещасні випадки на виробництві, професійні захворювання,
використання праці жінок та дітей, забруднення навколишнього середовища та
безробіття. Всі ці явища призводять до зменшення суспільного добробуту, але
особливістю неекономічних явищ є те, що вони майже не піддаються виміру, а
спричиняють найбільші втрати суспільного добробуту. Досягнення загального добробуту А. Пігу пропонує здійснити
за допомогою власної користі приватного інтересу з одного боку та втручання
держави для вираження інтересів суспільства з іншого.
А. Пігу
виводить критерії поліпшення суспільного добробуту — це зростання суми
корисностей, що підлягають розподілу без збільшення витрат виробництва та
рівномірний розподіл доходів у суспільстві на основі визначення соціальної
вартості. Вона складається із ринкової оцінки необхідних людині благ і послуг
та державного регулювання з метою задоволення потреб людини, які вона не може
задовольнити на конкурентній основі.
Оригінальний
погляд на теорію добробуту пропонують представники інституціонального
напрямку економічної теорії. Цей напрямок розвинувся у 80-90 pp. XX ст., його
представниками є К. Віксель, Дж. Б’юкенен, Дж. Стіглер та інші.
Особливістю даного напрямку є те, що його представники пропонують вирішити
проблему суспільного добробуту на основі етичних категорій.
Поведінка
індивіда досліджується на основі Homo economicus — раціонального, егоїстичного
максимізатора власного добробуту. При цьому кожен індивід, на думку
представників даної школи, має власну цінність і саме індивіди несуть
відповідальність за існування в певних умовах в певному суспільстві.
Досягнення
суспільного добробуту Дж. Б’юкенен вважає можливим на основі теорії
суспільного вибору. Він вважає, що існують категорії благ, в тому числі і
соціальні, які індивідууми не можуть отримати на основі ринкових відносин і
тому вони намагаються обміняти своє виборче право на певний набір цих благ.
Справедливість у суспільстві досягається при дотриманні певних правил та
існуванні відповідних інститутів. Але прийняття рішення більшістю не робить це
рішення справедливим.
Проблемами
пошуку соціального добробуту для всіх членів суспільства активно займались
представники соціального напрямку нової історичної школи Р. Штольцманн, Р.
Штаммлер, О. Шпанн та інші. Формування цього напрямку почалось у 90-ті роки
XIX століття. Основними постулатами даної школи є визнання неекономічних
факторів основними для соціально-економічного розвитку, прагнення забезпечити
гідне існування всіх членів суспільства, особлива увага до дотримання
соціальної справедливості, активний характер соціальних реформ, а через них
досягнення соціально-економічного прогресу ринкової економіки.
Одним із
найважливіших напрямків розвитку теорії суспільного добробуту є добір та
вдосконалення системи показників для оцінки рівня суспільного добробуту в окремо
взятій країні. Основна складність полягає у багатоаспектності добробуту та
доборі відповідних показників. До основних показників для оцінки добробуту
суспільства відносять:
—
показники доходів
населення;
— рівень
розподілу доходів між окремими групами населення;
— показники
особистого споживання; — показники бідності населення;
— показники
економічної активності населення;
— показники
культурно-освітнього рівня населення;
— показники
оцінки стану здоров’я населення;
— демографічні
показники;
— показники
соціального забезпечення населення;
— показники
оцінки житлових умов населення;
— показники
соціальної напруги у суспільстві.
На
сучасному етапі розвитку теорія суспільного добробуту продовжує формуватися,
сучасна економічна думка пропонує нові підходи для досягнення та оцінки
суспільного добробуту. Вже класичним стало поєднання економічних та соціальних
факторів, їх доповнюють політичними, екологічними, культурними та іншими.
Розвиток суспільства стимулює появу нових потреб і від якості їх задоволення залежить
рівень суспільного добробуту, а від можливості їх передбачення — гармонійний та
сталий суспільний розвиток.
2.
Соціальна ринкова економіка — приклад Німеччини
Формування
теорії соціального ринкового господарства відбувалось на основі неоліберального
напрямку економічної думки, який розвинувся в першій третині XX ст., і
виникнення на його основі ордолібералізму — теоретичної основи неоліберальної
економічної політики, ідеал якої конкретизується у вигляді концепції
соціального ринкового господарства.
Філософія
ордолібералізму характерна для представників середнього класу, який є носієм
ціннісних настанов, які орієнтовані на політичні, культурні та етичні ідеали.
До цих
настанов відносяться: повага до власності, принцип змагання у суспільному та
економічному житті, готовність до ризику при впровадженні нового і
до несення відповідальності за наслідки, додержання громадянами моральних і правових
норм, чесність, відданість своїй професії, ощадливість, передбачливістьі, повага до законів і державної влади.
Методологічною
основою і найважливішими елементами концепції соціального ринкового
господарства стали наукові здобутки трьох груп неолібералів.
Найстаршу
групу очолювали В. Репке та А. Рюстов, їх важливим внеском стала
розробка основ теорії і політики неоліберального ладу та аналіз його соціальних
функцій. На їх думку економічний лад суспільства повинен розв’язати дві
проблеми, по-перше забезпечити надійний господарський порядок, а по-друге
створити умови і стимули для участі населення у суспільному виробництві.
Представники
фрайбурзької школи В. Ойкен та Ф. Сьома класифікували національні
господарства, виділили спільні стадії господарського розвитку для різних країн.
Під час своїх досліджень вони дійшли висновку, що ні центрально кероване, ні
ринкове господарство не спроможні забезпечити господарський розвиток. В якості
ідеального господарського ладу вони пропонують „конкурентний порядок», в якому існує повна конкуренція, а
державне втручання жорстко обмежене.
Така форма господарства є основою для вирішення соціальних проблем та
проведення політики „соціальної компенсації”, яка забезпечує перерозподіл
доходів, соціальне страхування та розвиток соціальної інфраструктури.
„Конкурентний порядок” має своїм економічним розвитком створити умови для
вирішення соціальних проблем. З 1948 року В. Ойкен та його однодумці починають
видавати журнал „Ордо«, який перекладається як „порядок» і дає назву
для нової течії економічної думки.
Модель
ринкового господарства В. Ойкена включає економічну та соціальну
політики.
Економічна
політика охоплює дві
галузі: галузь, яка займається створенням та удосконаленням
економічного порядку та галузь, яка займається розробкою політики економічного
росту та розвитку.
Соціальна політика включає політику соціальних
гарантій, політику ефективності праці, політику самозабезпечення та політику
перерозподілу доходів та власності.
Основоположники
кельнської школи А. Мюллер-Армак та Л. Ерхард є розробниками
теорії соціального ринкового господарства на основі здобутків неоліберального
напрямку економічної думки. Вони дали основне визначення соціального ринкового
господарства та розробили комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо
адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем.
На думку
представників даної школи, зміст соціального ринкового господарства полягає у
поєднанні економічної свободи та соціального вирівнювання. Економічна
свобода полягає у можливостях людини діяти відповідно до своїх економічних
інтересів і мети, самостійно обирати сферу застосування своїх здібностей,
знань, професій, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних
благ. Соціальне вирівнювання базується на забезпеченні такого механізму
розподілу національного доходу, який виключив би надмірне збагачення незначної
частини населення та надмірне зубожіння значної частини населення.
Факторами
розвитку соціального ринкового господарства є:
— ефективність
господарського порядку;
— створення
системи соціального захисту;
—
існування конкуренції та
вільного регулювання ринку;
—
впровадження сильної державної економічної політики на основі захисту
конкуренції.
Відповідно
до цих положень, концепція соціального ринкового господарства передбачає
побудову особливої соціальної структури, яка має відповідати конкурентному
ладу. В даній структурі виділено податкову політику, структурну політику,
політику стабілізації грошового обігу та фінансів, соціальну політику. Податкова політика у процесі соціального
вирівнювання повинна заохочувати і підтримувати поведінку людини у забезпеченні
власного добробуту. Структурна політика покликана сприяти формуванню середнього
класу шляхом розширення приватного сектора. Політика стабілізації грошового
обігу та фінансів направлена на збереження валютної стабільності. Соціальна
політика базується на принципах страхування, забезпечення і допомоги. Державні
витрати на соціальні потреби включають:
— систему
соціального страхування, яка обслуговує сферу класичних ризиків, нещасні випадки та у випадку
хвороби;
— забезпечення
через соціальну допомогу, яка включає індивідуальну допомогу, грошові виплати
та не грошову допомогу;
— форми
соціальної допомоги (житлове будівництво, допомога сім’ям та допомога для
отримання освіти).
Пенсійна
реформа 1957 р. створила систему забезпечення старості, виходячи з прибутків
працюючих. Вона створила умови для пенсійного забезпечення робітників і
службовців та надала можливість доступу до пенсійного забезпечення осіб, які не
працюють за наймом серед яких -ремісники, зайняті у сільському господарстві та
особи, які займаються вільними професіями (юристи, архітектори, інженери,
науковці, викладачі, лікарі та художники). Така соціальна політика водночас
забезпечила соціальний захист і вільне розгортання особистої ініціативи.
Основними
елементами структури соціального ринкового господарства є:
— конкурентний
лад, який базується на приватній власності;
— ринок,
який є регулятором суспільного господарства;
— господарюючі
суб’єкти – домогосподарства, підприємства, організації тощо;
—
держава, яка створює нормативно-правову базу, сприяє зміцненню конкуренції,
забезпечує функціонування ринку та підтримує соціальне вирівнювання.
Необхідність
конкуренції у соціальному ринковому господарстві викликана її наступними
соціальними функціями: вона виявляє, який інститут найкращим чином досягнув
соціальної цілі, стимулює оптимальний розв’язок соціальних проблем; сприяє
досягненню максимальних соціальних результатів.
Базовими
цілями соціального ринкового господарства для Німеччини стали:
—
досягнення високого добробуту на основі конкуренції, економічної свободи, повної
зайнятості та свободи зовнішньої торгівлі, забезпечення стабільності цін;
— підтримка
і розвиток соціального забезпечення, соціальної справедливості, створення умов для соціального прогресу.
Ці
теоретичні положення стали основою для відбудови господарства Німеччини після
Другої світової війни. Етапи розвитку німецького господарства включають
відбудову ринкового господарства, забезпечення повної зайнятості та структурну
перебудову. Для реалізації концепції соціального ринкового господарства було
проведено валютну реформу конфіскаційного характеру, господарську реформу на
основі лібералізації цін та впроваджено план Маршалла. Ці заходи дозволили вже
в 1948 році досягнути довоєнного рівня виробництва, а результати впровадження
соціально-економічних реформ отримали назву „німецького економічного дива”.
Його основними складовими стали особливість менталітету німецького суспільства,
сприятливе поєднання соціально-економічних та політичних умов відбудови
ринкового господарства та вибір правильної стратегії соціально-економічних
перетворень.
Практичне
втілення ідеології соціального ринкового господарства належить Л. Ерхарду. Він
розширив теоретичну проблематику та розробив практичний план реалізації
концепції соціального ринкового господарства, який був реалізований у
соціально-економічних реформах 50-60 pp.
Основні
положення теоретичної моделі соціально орієнтованого ринкового господарства зводяться до наступного:
— метою
реформи є високий рівень добробуту для всіх прошарків населення;
— шлях
до досягнення даної мети проходить через вільну ринкову конкуренцію та приватне підприємництво;
—
активна та відповідальна роль по створенню умов для вільної ринкової
конкуренції та приватного підприємництва відводиться державі;
— високий
рівень добробуту є основою для розвитку громадянських свобод та демократії.
Ці
теоретичні, положення Л. Ерхард доповнив важливими практичними заходами
та рекомендаціями. Перехід до соціально орієнтованого ринку пов’язаний з
вирішенням ряду соціально-культурних проблем, які обумовлені змінами мислення
та поведінки, стану масової свідомості та відповідним менталітетом нації.
Соціальний розвиток неможливий без економічного прогресу, ефективної
зайнятості, збалансування державного бюджету, соціального спрямування
податкової політики та посилення державного регулювання всіх сфер суспільства.
Для розвитку соціального ринкового господарства необхідно створити всі умови
для вільної і самостійної діяльності населення та забезпечити надійну систему
соціального захисту для тих хто в дійсності її потребує. При дотриманні цієї рекомендації соціальна політика стає
замість політики на користь мільйонерів політикою для мільйонів.
У
загальному вигляді можна виділити наступні основні засади соціального ринкового
господарства Німеччини:
— регулювання
права власності, грошовий та валютний порядок на основі фінансового
законодавства;
— конкуренція
на основі міцного законодавчого базису та визначеного порядку конкуренції в основних сферах економіки;
— порядок
проведення зовнішньоекономічної діяльності;
—
порядок у сфері праці та соціальних відносин на основі захисту працюючих за
наймом, нормування на ринку праці, системі соціального страхування, розвитку
трудових та соціальних судів, систему організацій, які здійснюють соціально-економічну
політику.
3.
Напрями та можливості використання досвіду в Україні
Пріоритетність
соціальної спрямованості економічного розвитку України підкреслюється у
багатьох законодавчих актах та програмах розвитку. Соціально-економічні реформи
мають на меті підвищити життєвий рівень населення, створити умови для
всебічного розвитку особистості в українському суспільстві. Результатами
економічного реформування стали позитивні зміни, в числі яких:
—
зростання наявних реальних доходів населення в 2007 р. у 4,3 рази у порівнянні
з 2000 р. (2000 р. — 2305,28 грн.,2007 р. — 9930,3 грн.);
—
збільшення в 3,1 рази сукупних витрат на одне домогосподарство (541,3 грн. і
1722 грн. відповідно);
—
збільшення сукупних споживчих витрат у середньому за місяць у розрахунку на
одне домогосподарство в 3 рази (505 і 1549,8 грн. відповідно);
—
підвищення прожиткового мінімуму 270,1 грн. на місяць в 2000 р. до 532 грн. у
2007 p.;
—
скорочення частки населення із середньодушовими грошовими витратами у місяць,
нижчими за прожитковий мінімум: з 80,2% у 2000 р. до 29,3% 2007 p.;
—
зростання зайнятості населення у віці 15-70 років у 1,04 рази (20175 тис. осіб
у 2000 р. і 20904,7 тис. осіб у 2007 p.); безробіття населення за методологією
МОП скоротилось у 1,9 рази (2655,8 і 1417,6 тис. осіб відповідно). Незначні
позитивні зрушення відмічені в демографічному розвитку — загальний коефіцієнт
народжуваності в період, що аналізується, зріс з 7,8 до 10,5, однак при цьому
зріс і загальний коефіцієнт смертності з 15,4 до 16,8. В цілому демографічна
ситуація погіршується- загальна чисельність наявного населення за період
2000-2007 pp. зменшилась у 1,05 рази: з 48923,3 тис. осіб у 2001 р. до 46291,8
тис. осіб в першому півріччі 2008 р. Посилюється тенденція до „старіння»
населення України, що обумовлює необхідність збільшення соціальних виплат та є
додатковим навантаженням державного бюджет.
В цілому
на тлі поступового зростання рівня матеріального забезпечення населення,
позитивної динаміки ринку праці, погіршуються основні показники соціального
розвитку. Це є свідченням соціально-економічної розбалансованості України через
відсутність узгодженої стратегії національного розвитку та цілісної
соціально-економічної політики забезпечення високого рівня добробуту
суспільства. Тому на сучасному етапі теорія соціального ринкового господарства
має значне не лише теоретичне, але і практичне значення, оскільки дає
можливість поєднання економічного поступу та соціального розвитку суспільства.
Тенденціями
сучасного соціально-економічного розвитку України є:
1.
Значне майнове розшарування суспільства, що викликає надмірне збагачення
незначної частини населення, бідність переважної частини населення та
відсутність середнього класу, який є основою та рушійною силою соціально-економічного розвитку.
2.
Значна питома вага соціальних видатків у державному бюджеті, що призводить до
низької економічної активності населення у забезпеченні власного добробуту.
3.
Проблеми розвитку соціальної сфери, які викликані низькою якістю освітніх,
культурних, житлово-комунальних та медичних послуг.
4.
Низька громадянська свідомість населення та пасивність щодо своєї ролі у розвитку власної держави.
Для
подолання цих тенденцій в контексті посилення соціальної спрямованості розвитку
необхідно вирішити важливі завдання:
— здійснити пошук власного шляху розвитку
та уникнення сліпого копіювання зарубіжного досвіду;
—
стимулювання конкурентного середовища, що дозволить підвищити
конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг;
— відновлення
соціальної справедливості у суспільстві за допомогою соціального вирівнювання
та податкового регулювання, що дозволить сформувати середній клас населення;
—
підвищення відповідальність кожної людини за забезпечення власного добробуту на
основі економічної свободи та активної участі у громадському житті;
— врахування
новітніх тенденцій світового соціально-економічного розвитку, особливо у
застосуванні соціального партнерства, для вирішення загальнодержавних та
регіональних проблем розвитку;
— підвищення
адресності соціального забезпечення та узгодженого поєднання державних та
приватних форм соціального захисту;
— сприяння
розвитку соціальної сфери через інвестиції у людський капітал, які є основою
людського розвитку.
При
врахуванні цих положень модель соціального ринкового господарства може і
повинна стати основою соціально-економічного розвитку України.
Соціально-орієнтована ринкова модель економіки України потребує поєднання
сильної держави і сильного ринку, тому утвердження ринкової орієнтації у сфері
економіки повинно відбуватися у поєднанні з відповідним посиленням ролі держави
в соціальній сфері. Зазначені завдання соціально-економічного
розвитку є засобами для досягнення бажаного стану — зростання суспільного добробуту населення. І від
ефективності їх виконання залежатиме результат соціально-економічних
перетворень в Україні.
Короткий підсумок
Теорія суспільного добробуту та соціального
ринкового господарства найкраще відображають тенденції розвитку сучасного світового суспільства. Ці теорії
містять важливі ціннісні настанови, використання яких дозволяє підвищувати
добробут населення та створює умови для гармонійного соціально-економічного
розвитку. Вони відводять людині головну роль у підвищенні якості соціальних
послуг та доступності соціальних гарантій. Крім цього на їх основі людина стає
активним учасником економічних відносин, що дозволяє їй власними силами
досягати високого матеріального забезпечення. Їх використання дозволяє побудувати особливу стратегію
розвитку національної економіки як
для України, так і для інших країн світу.
Застосування
основних положень цих теорій дозволить краще зрозуміти особливості сучасного
розвитку українського суспільства. Звісно, Україна ще має достатньо проблем на
шляху досягнення суспільного добробуту, але накопичений світовий досвід та
врахування власних умов розвитку дозволить віднайти власний шлях до соціально-економічного
процвітання.
Список
використаних джерел
1. Блауг Марк. Економічна теорія в ретроспективі / Пер. з
англ. І. Дзюб. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. — 670 с.
2. Економічна енциклопедія: У трьох
томах. (T.1); За ред.С.В. Мочерного. — К.: Видавничий центр „Академія», 2000. — 864 с.
3. Заблоцький Б. Ф. Національна економіка: Підручник. –
Львів: Новий світ — 2000, 2009. – 582 с.
4. Куценко В.І., Удовиченко В.П.,
Остафійчук Л.В. Соціальна держава (проблеми теорії, методології, практики): Монографія. — К.:
Заповіт, 2003. — 228 с.
5. Ламберт Хайнц. Социальная рыночная
экономика. Германский путь. — М.: Дело, 1993. — 224 с.
6. Маршалл А. Принципи економічної
науки: В 3 т. / Пер. з англ. — М.: «Прогрес», 1993. — Т.З. — 350 с.
7. Мочерний С. В. Економічна теорія:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий
центр „Академія», 2005. — 640 с.
8. Національна економіка: навч. посіб. для студ. вищ. навч.
закл. [Білоцерківець В. В., Завгородня О.О., Лебедєва В. К. та ін.]; За
ред. В. М. Тарасевича — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 280 с.
9. Національна економіка : Навч.
посіб. / Л.О. Петкова, Р.Ф. Пустовійт, А.О. Ходжаян та ін.; За заг. ред. проф.
Л.О. Петкової. — К.: «МП
Леся», 2009. — 288 с.
10. Онишко С. В. Державне регулювання економіки: Навч.
посіб. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2006.
11. Соціальний
розвиток України: сучасні трансформації та перспективи / С. І. Бандур, Т. А. Заяць, В.І.
Куценко та ін. За заг ред. д-ра екон. наук, проф.., чл.-кор. НАН України Б. М.
Данилишина. – 2-ге вид. і переробл.- Черкаси: Брама-Україна, 2006. – 620 с.
12. Трансформаційна економіка: навч. посіб. / Савчук В. С., Ю. К. Зайцев, І. Й. Малий та ін.; За ред.
В. С. Савчука, Ю. К. Зайцева. – К. : КНЕУ, 2006. – 612 с.
13. Юхименко П. І., Леоненко П. М. Історія економічних
учень: Навч. посібник. – 3 –тє вид. – К. : Знання-Прес, 2002. – 514 с. [С.275-285].