Зміст

Вступ

1. Характеристика правового конфлікту

2. Моральний конфлікт й оптимальні шляхи його розв’язання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Конфлікти
виникають у будь-якій сфері людської діяльності. Юридична практика, практична
юридична діяльність, не вільна від конфліктних ситуацій у колективі (групі) — між
керівником і підлеглим, між членами групи.

Вивчення цього
явища і шляхів його вирішення відносяться до сфери науки «Конфліктологія».

Зародження цієї
науки приходиться на ранні етапи розвитку мови і пов’язано з уявленням про
конфлікт як протиборство, протистояння між людьми («ми» — «вони»).

Уже тоді
висловлювалися різні судження про причини конфліктів і можливості їхнього
подолання, засуджувалися безладдя, хаос, війни, ворожнеча.

В літературі є ряд
визначень терміна «конфлікт»: психологічне протиборство сторін; протиріччя
між людьми внаслідок рішення якихось проблем; зіткнення протилежних інтересів і
цілей; протиріччя, пов’язане з емоційними переживаннями й ін.

Кожне з визначень
має у своїй основі поняття «протиріччя», що деталізується в
залежності від змісту процесу зіткнення.

Конфлікт у юридичній
практиці – важко вирішуване протиріччя, викликане несумісністю поглядів,
інтересів, цілей і потреб співробітників, що перешкоджає ефективності їхньої
праці і зв’язано з негативними емоційними переживаннями.

1. Характеристика
правового конфлікту

Аналізуючи
проблеми учасників конфлікту, доцільно застосувати структурно-функціональний та
біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з’ясувати соціальну
структуру учасників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове
розмаїття членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конфліктної
поведінки.

Учасники правового
конфлікту — це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту:
в міжособистісному конфлікті суб’єктами є конкретні особи; у груповому,
класовому, соціально-професійному чи загально соціальному — соціальні групи,
верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум у цілому; суб’єктом
масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через
інститути влади, органи та установи, що її уособлюють, через державних
посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому; у
міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило,
суверенні держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів [3, с.90].

Найважливішими
характеристиками сторін, що протидіють, є їх фізичні, соціальні, матеріальні та
інтелектуальні ресурси, можливості та вміння, які суттєво впливають на
завершення конфлікту.

Соціальні
відмінності протидіючих сторін пов’язані не тільки з їх рівнем чи державним
рангом, але і з широтою соціальних зв’язків, масштабами суспільної або групової
підтримки.

Інтелект і досвід
ведення боротьби є суттєвим фактором у будь-яких правових конфліктах — від
наукової суперечки, дипломатичного «торгу» до озброєного зіткнення.

Для безпосередніх
фізичних зіткнень, збройних конфліктів особливо вагомими є «деструктивні
потенціали» супротивників, а саме (залежно від масштабу конфлікту) — фізична
сила, наявність зброї, кількість збройних сил і характер озброєння,
ефективність військово-промислового комплексу. Врешті, слід враховувати, що
конфліктуючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт починається не
стільки з первинної агресивної дії, скільки після протидії у відповідь.

Це досить наявно
ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриманий, конфлікт
між ним і органами правосуддя має латентний характер; відколи органи слідства,
дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність — протидіючі
сторони конфлікту вже виявилися; коли підозрюваний затриманий і активізувалася
процесуальна діяльність щодо розкриття злочину й покарання винного — конфлікт
отримує свої конкретні необхідні риси.

З позиції
правового підходу в правовому конфлікті можна виокремити дві групи суб’єктів: фізичні
та юридичні особи. В.М. Кудрявцев вважає, що якщо мова йде про протиборство
юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, тому що
між цими суб’єктами формуються (або вже існують) правові відносини, і
розв’язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом [2, с.26].

Більш різнобічна
ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між фізичними особами (окремими
індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є
суб’єктом певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на її поведінку в
конфлікті.

Учасник правового
конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами права, пам’ятати, що
за умов певного розвитку подій ним можуть «зацікавитися» правоохоронні
органи, або він може стати учасником цивільного, адміністративного чи
кримінального процесу як позивач, відповідач, потерпілий, обвинувачуваний чи
свідок.

У окремих випадках
юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто має відношення не до
всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя).

Соціологія права
розробила досить предметно і яскраво систему соціальних ролей, що виконують
учасники конфлікту, використовуючи значною мірою юридичну термінологію. Рольове
розмаїття учасників притаманне практично будь-якому конфлікту (у тому числі
юридичному).

У
соціально-правовому конфлікті (рівнем, не нижче групового) завжди можна
виокремити «лідерів», «ідеологів», «активістів» і
«керованих виконавців» — це найпростіша класифікація ролей, яка
підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції.

Крім того,
соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг у складі
протидіючої сторони, міру задіяності та відповідальності за конфліктні події.

Підбурювач (інколи
провокатор) — це особа, організація чи держава (у міжнародно-правовому
конфлікті), що навмисно підштовхує іншого учасника до конфлікту. Сам підбурювач
може й не брати активної участі у конфлікті, його рольове завдання — спровокувати
зіткнення і розв’язати конфлікт [5, с.24].

Посібник — особа,
група, держава, що сприяє певній конфліктуючій стороні порадами,
матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній політиці пособництво
агресору, який розв’язує збройний конфлікт, оцінюється як серйозний злочин
проти миру.

Пасивні свідки,
очевидці — це, як правило, малозначні та епізодичні ролі, носії яких не входять
до складу протидіючих сторін.

Організатор — особа
(група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і забезпечення заради
досягнення бажаної мети.

Часто він виконує
функції керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони і може також уособлювати її
самостійно чи виступати окремою фігурою. Організатор правового конфлікту, як
правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові дії та вчинки.

Посередники та
судді (у тому числі третейські) — у широкому контексті це теж учасники
конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у причинах і
обставинах протистояння та намагаються своїми діями попередити чи припинити
конфлікт, використовуючи власний авторитет переконання, пошук консенсусу. Третейські
судді фактично також виконують посередницькі функції — це суворо нейтральні
особи, які допомагають конфліктуючим сторонам досягти згоди шляхом переговорів.

Ні посередники, ні
судді категорично не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально
протилежна — узгодити позиції суперників та зняти конфліктне протиріччя по
можливості ненасильницьким шляхом.

Високо оцінюючи
гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних конфліктах, цивілізовані держави
(у тому числі Україна) внесли до чинного законодавства відповідні норми про
третейський суд.

2. Моральний
конфлікт й оптимальні шляхи його розв’язання

Моральний конфлікт
є специфічною ситуацією вибору між рівними для даної людини, але
взаємовиключними моральними цінностями. Моральний конфлікт — це зіткнення
моральних норм в індивідуальній та суспільній свідомості, що пов’язане з
боротьбою мотивів та вимагає морального вибору [1, с. 20].

Особливість
морального конфлікту полягає в тому, що в ситуації, яка складається, вибір
будь-якого вчинку як слідування тій чи іншій нормі моралі веде до порушення
іншої норми.

Складність полягає
не в тому, що людина може не знати деяких норм моралі, через що не в змозі
зробити вибір, а також не в тому, що вона не воліє виконувати вимоги моралі, а
в необхідності розв’язувати зіткнення цих вимог.

Існують два види
моральних конфліктів: зовнішні та внутрішні. Зовнішні виявляються як гострі
моральні суперечності між людьми. Вони відображають розходження спрямованості
ціннісних орієнтацій окремих особистостей, соціальних груп і суспільства.

Для зовнішнього
конфлікту характерно заперечення правильності протилежних переконань, поглядів,
цінностей, ідей.

Зовсім інша
природа внутрішніх конфліктів. Їх джерелом є складність, різнохарактерність
самих мотивів особистості, що знаходяться у підпорядкованості та супідрядності
один до одного. Специфіка внутрішнього конфлікту полягає в тому, що для нього
характерна боротьба цінностей, норм, мотивів, які особистість визнає
правильними.

Форм виявлення
моральних конфліктів існує безліч. Вони зумовлені особливостями діяльності
людини, специфічними умовами, за яких здійснюється ця діяльність, соціально-психологічними
характеристиками учасників конфлікту та іншими обставинами.

Розвиток конфлікту
вимагає його вирішення. Засобом розв’язання конфлікту є «золоте правило»
— «з двох лих обрати менше». Менше зло не є добро, але воно являє
собою компроміс у тих випадках, коли гармонія принципово неможлива для
учасників конкретної ситуації.

Найважливіший та
болісний вибір стоїть перед людиною, коли вона повинна обирати між добром і
добром. Різні «види добра» можуть знаходитись на різних щаблях нашої
ціннісної ієрархії, в такому разі вибір зробити легше: «нижчими» цінностями
спокійно поступаються заради «вищих».

Але вибір між
цінностями «вищими» та рівними за значенням — це завжди важкий
внутрішній конфлікт. У такому випадку людина переживає внутрішню боротьбу, в
ній відбувається важка аналітична робота, яка націлена на те, щоб передбачити
наслідки свого вибору.

Яку б цінність
людина не поставила на перше місце у своєму виборі, вона завжди буде шкодувати
про ту цінність, якою знехтувала. У філософсько-етичній літературі неодноразово
робилися спроби виробити рекомендації, які б сприяли подоланню та розв’язанню
моральних конфліктів.

Загальним
принципом у вирішенні моральних конфліктів висувається положення про ієрархію
моральних цінностей, систему переваг. Аксіомою у розв’язанні моральних
конфліктів нерідко є положення про пріоритет суспільного інтересу перед
приватним. На жаль, у реальній дійсності це сприймається та реалізується дуже
спрощено: інтересами особи нехтують заради загальних інтересів.

Підпорядкування
особистого суспільному — є крайній, хоча такий, який часто зустрічається,
варіант вирішення проблемної ситуації. Оптимальний вихід з конфліктної ситуації
передбачає не тільки готовність особи пожертвувати власними інтересами, а й
зусилля суспільства, спрямоване на задоволення інтересів особи.

Правильний
моральний вибір є можливим тільки за наявності такого зустрічного руху від
людини до суспільства та від суспільства до людини [4, с.54].

Проблема
конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію
права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії,
а й насиченість їх соціально-обумовленими подіями, форми та характер рішень і
дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти.

Конфлікту
безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, якій властива більшість
елементів конфлікту, за винятком зовнішніх дій.

Низка подій у
латентній стадії має декілька послідовних етапів: виникнення об’єктивної
конфліктної ситуації — це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та
свідомо провокується одним чи всіма учасниками; усвідомлення одним чи всіма
суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі; усвідомлення
тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному правовому
конфлікті — це виявлення інших поглядів чи позицій); одна зі сторін, захищаючи
свої інтереси, вдається до перших конкретних дій, чим виявляє свою позицію; отже,
латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія
конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: наявність конфлікту стає
очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (у
тому числі шляхом рефлексивних ігор); дії сторін стають реалістичними,
набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захоплення спірного
об’єкта); конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися так звана
«третя сторона», яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи
або підштовхуючи його) [3, с.91].

Динаміка
конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси сторін
приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стрімко (в разі значної
переваги сил в однієї зі сторін).

У затягнутому
конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що
змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною «ремісією»);
у змішаному правовому конфлікті на міжетнічному, політичному,
сімейно-побутовому ґрунті через збереження глибинних протиріч, які спричинили
сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів).

Завдяки успішним
діям «третьої сторони» із пошуків можливостей «нового діалогу»
між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі
стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до
компромісу.

Цей поворот подій
визначають як «реверсія» конфлікту. В той же час, якщо конфліктна
боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію та «генералізацію»
конфлікту.

Ескалація
конфлікту — це небезпечна і небажана версія його розвитку, але, на жаль, вона
досить часто має місце саме у змішаних правових конфліктах. Її головними й
наочними ознаками є: інтенсифікація боротьби, що розкручується спіралеподібно
за принципом «дія — протидія»; поширення масштабів конфлікту (за
рахунок територіальної і громадської задіяності); моделі поведінки
конфліктуючих сторін зорієнтовані на безкомпромісну лінію та еволюціонують у
напрямі більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; відбувається
зміна предмета конфлікту і відповідно форм взаємодії у напрямі загострення [4, с.55].

Результатом і
наслідком ескалації може стати «генералізація» конфлікту, коли його
об«єкт диверсифікується на множину нових об»єктів; конфлікт, поширюючись
територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих
груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс уживаних
засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

У динаміці
правового конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що
характеризують інші соціальні конфлікти.

Висновки

Отже, не тільки
соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються
політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та
установи.

Однак, навіть якщо
конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все
одно опосередковуються через «людський фактор» — конфліктних осіб,
управлінські, професійні групи тощо.

Соціологічний,
психологічний, політологічний і геополітичний підходи оперують саме цими
поняттями, вказуючи на соціальний статус і характер учасників (суб’єктів) конфлікту.
Крім того, конфліктологія задіяла до свого операційного апарату категорію
«конфліктна сторона» чи «сторона, що протидіє».

Сутнісно це
поняття співпадає з безпосереднім суб’єктом конфлікту і містить всю його
складну соціально-рольову й функціональну структуру.

Сторона, що
протидіє, — це остов конфлікту, якщо одна з них з якихось причин руйнується,
конфлікт губить сенс і припиняється.

Але слід
пам’ятати, що до складу конфліктуючої сторони входять не всі взагалі, а лише ті
учасники конфлікту, що безпосередньо здійснюють активні (наступальні чи
оборонні дії) проти супротивника.

Деякі пасивні
учасники конфліктної ситуації — посібники, пасивні свідки, посередники,
очевидці тощо, як правило, не входять до складу конфліктуючих сторін.

Список
використаних джерел

1.    Безпальча Р.Ф. Технологія попередження конфліктів. — К.: Главник, 2007.
— 128 с.

2.    Берлач А.І., Кондрюкова В.В. Конфліктологія. — К.: Університет «Україна»,
2007. — 204 с.

3.    Дуткевич Т.В. Конфліктологія з основами психології управління. — К.: Центр
навчальної літератури, 2005. — 456 с.

4.    Кибанов А.Я., Ворожейкин И.Е., Захаров Д.К., Коновалова В.Г. Конфликтология.
— М.: ИНФРА-М, 2006. — 301с.

5.    Кіржнер Л.О., Мартиненко М.В., Мангольд О.В. Конфліктологія. — Х.: ХНЕУ,
2007. — 144 с.