РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Англія та Франція наприкінці XIX — на
початку XX ст.

ПЛАН

1.       
Англія та  наприкінці XIX — на
початку XX ст. Політичний та економічний
розвиток. Занепад колоніальної могутності.

2. Франція
наприкінці XIX — на початку XX ст.
Еволюція державного устрою та економічної системи.

3.       
Використана література.

1.  
Англія та  наприкінці XIX — на
початку XX ст. Політичний
та

економічний розвиток. Занепад колоніальної
могутності. Ірландська проблема.

Наприкінці
XIX ст. Англія пережила найбільш три­валу
і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство,
торгівлю, фінанси. Впродовж 1870—1914 рр. вона втратила світову
промислову мо­нополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час
подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової
індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише
сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали СІЛА, на початку XX ст. — Німеччина. Англійські товари
втра­тили конкурентоспроможність у змаганні з німецьки­ми і американськими.
Однак Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу. її
торговель­ний флот залишався світовим перевізником (половина американських
товарів перевозилася англійськими суд­нами), вона мала наймогутніший
військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою
розрахунковою валютою.

При владі, змінюючи одна
одну, перебували Лібе­ральна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна
партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі
з Дізраелі обстоювали інте­реси великого капіталу, крім того, консерватори
також представляли інтереси великих землевласників. Нама­гаючись залучити на
свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи.
Консер­ватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися
інколи до обмеженого соціального реформу­вання.

За
ліберальних урядів Гладстона було збільшено дер­жавне фінансування початкової
освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парла­ментську
реформу: парламентські вибори стали таємни­ми, а закон 1884 р. розширив коло
виборців. Консерва­тори у відповідь скасували заборону на страйкові піке­ти,
урівняли в правах робітників і підприємців перед су­дом, заборонили працювати
дітям до 10 років тощо.

Як
консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику.
Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив
війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік — Трансваалю і Оранжевої
вільної держави, в 60-ті рр. проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Ма­лаккського
півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет,
розпочато війну в Су­дані, захоплено Уганду.

Колоніальна
експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899—1902). Бури,
нащадки голланд­ців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве
населення і понад два десятиріччя чинили опір англійцям. Відкриття тут покладів
золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Бури, переко­навшись
у безпосередній загрозі їхній незалежності, ого­лосили війну Англії, однак сили
були нерівні і 1902 р. бури були змушені підписати мирний договір, за яким
Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англій­ськими колоніями. Згодом вони
були об’єднані з інши ми англійськими колоніями в
Південно-Африканський союз, що став англійським домініоном¹.

Серед
внутрішніх проблем найгострішою була ірланд­ська. У 60—80-ті рр. в Ірландії
посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула про­граму
самоврядування (гомрулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії
розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад проводила обструк­цію
діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет
Гладстона розробив помірко­ваний план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий
парламент, але найважливіші питання внутрішньої полі­тики мав вирішувати
Лондон. Проте й така поміркова­на поступка наштовхнулась в Англії на рішучий
опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.

Монополізація
виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і
загострення соці­альних проблем. Організатором руху робітників за поліп­шення
їхнього економічного становища були тред-юніо­ни, що об’єднували висококваліфікованих
робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та
демонстрації безробітних, страйки робітни­ків сірникових фабрик, газових
заводів Лондона, лондон­ських докерів). У країні формувався «новий
юніонізм» — тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників.
1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу
за обрання в палату громад представників робітничого класу.

Підприємці
вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці
долини Тафф за­лізнична компанія подала в суд на залізничників, вима­гаючи
виплати збитків, що їх компанія зазнала від страй­ку. Інші компанії почали
наслідувати приклад залізнич­ної компанії. Тоді за рішенням Конгресу
тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого пред-ставництва
для проведення в парламент робітничих де- | путатів, щоб вплинути на
законодавство країни і спини — 1 ти наступ підприємців. 1906 р. Комітет був
переймено- І ваний у Лейбористську партію.

¹ Домініон — держава у складі
Британської імперії, що ви­знавала главою англійського монарха.

З
метою послаблення соціальної напруженості мі­ністр економіки Ллойд Джордж (уряд
лібералів) вніс 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію — 70
років, запровадження матеріальної під­тримки бірж праці безробітних, соціальне
забезпечен­ня у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено.
Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів.
Конфлікти ро­бітників з підприємцями тривали: у 1911—1912 рр. страйкували
шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної
плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.

Не
прийшло заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Лібе­ральний уряд, який залежав від
голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль
Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту
(за умови керівниц­тва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, \ фінансами,
податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської
держави не входив Ольстер — північна частина острова, де концен­трувалися
найрозвинутіші промислові центри. їхні при­хильники створили в Ольстері збройні
загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових
частин, які отримали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер, щоб
навести там порядок, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на
цоступки бунтівним офіцерам.

Перша
світова війна фактично стала приводом для відстрочки закону про гомруль.

На
початку XX ст. міжнародні позиції Англії по­гіршилися.
В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене
питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбіль | шій колоніальній
державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилося
військово-морське су­перництво обох держав, торговельна конкуренція, бо­ротьба
за колонії.

До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику
«блис­кучої ізоляції»: керівництво країни вважало, що супе­речності
між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з
континентальної Свропи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія
могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не
відчувала потре­би зв«язувати себе союзними зобов»язаннями, що можуть нтягнути
її у війну за чужі інтереси.

Розпалюючи суперечності між
великими держава­ми, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне по­ложення
і могутній морський флот гарантували від на­паду на її територію з боку
будь-кого. Необхідність бо­ротьби проти свого головного конкурента — Німеччи­ни
— змусила Англію відмовитися від попередньої полі­тики і формувати блоки з
іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди з основних колоніаль­них
проблем: Франція припиняла протидію Англії в ко­лоніях, зокрема в Єгипті, а
Англія визнавала за Фран­цією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підпи­сано
англо-французьку угоду, що дістала назву Антан­ти. Англія та Росія
поділила сфери впливу в Ірані, Аф­ганістані та Тибеті. Це зробило можливим
англо-російсь-ке співробітництво проти Німеччини.

За
наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося
створення англо-фран-ко-російського союзу — Антанти. Загалом Антанта як
військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни.

2.  
Франція наприкінці XIX — на
початку XX ст. Еволюція

державного
устрою та економічної системи.

Після
франко-німецької війни 1870—1871 рр. еконо­мічне становище Франції було досить складним,
оскіль­ки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою
була політична ситуація. Монархічні

угруповання боролися за
владу. Національні збори, зібрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.

Першим
президентом республіки було обрано монар хіста Тьєра. Вимоги більш
твердої політики з боку мс нархістів змусили його піти у відставку.

1875
р. Установчі збори прийняли нову Конституції Стаття про встановлення
республіканського ладу була прийнята більшістю лише в один голос. Президент
отри­мував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, він обирався на сім
років на об’єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала
президенту і Раді міністрів. Сенат обирався представниками муніципалі­тетів;
він був противагою Палаті депутатів. Палата депу­татів обиралася на чотири роки
загальним таємним го­лосуванням громадян, які досягли 21-річного віку. Жін­ки,
військові були позбавлені виборчих прав. Ця кон­ституція проіснувала до 1940 р.

Монархісти
не втрачали надії змінити Конституцію і встановити монархію, а республіканці
прагнули зміц­нити республіку. На парламентських виборах 1876 р. більшість у
парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії)
було оголошено святом Французької республіки, а французька національна піс­ня
«Марсельєза» стала державним гімном. Республікан­ці добилися
прийняття закону про амністію учасників Паризької комуни, легалізації
профспілок.

Проте,
оскільки зросли податки на основну частину населення, як наслідок, популярність
поміркованих рес­публіканців упала.

Зростання
невдоволення політикою республіканців використовували монархічно настроєні
офіцери, земле­власники. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції в
80—90-ті рр. Дуже гострою була криза, по­в’язана зі спорудженням Панамського
каналу: будів­ництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж
підрядчики розкрадали кошти. Цравління това­риства, що здійснювало спорудження
каналу, випустило на продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отри- ! мати
на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників,
міністрів, витративши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула
розголосу, про­те основних винуватців не було покарано. «Панама» уві­йшла
в історію як синонім брудної афери, підкупу, ха­барництва і корупції.

1894
р. Франція стала свідком ще однієї політичної ісризи. Військовий суд засудив на
довічне ув’язнення ка­пітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю,
звинуваченого у розголошенні Німеччині військових секретів французької армії.
Засудження Дрейфуса було використано реакційними елементами для шовіністич­ної
та антисемітської пропаганди. Згодом стало відомо, що Дрейфує постраждав
невинно і був засуджений умис­но. «Справа Дрейфуса» розколола країну
на два табори.

Письменник
Еміль Золя опублікував відкритого ли­ста президенту республіки, в якому він
звинуватив Ген­штаб, суд і свідків у брехні. За це Золя засудили заочно до
штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Справу було передано до парламенту.
Населення Франції підтри­мувало або «дрейфусарів», або
«антидрейфусарів». Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком реабілітовано.

Справа
Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати
республіканців. 1899 р. було створено коаліційний уряд республіканців, який
очолив Вальдек Руссо.

Зростання
промисловості Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. порівняно з Англією,
Німеччиною і СІЛА уповільнилося, що було наслідком французько-німецької війни:
виплатою контрибуції, втратою Ель­засу і Лотарингії, а також бідністю її природних
ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четвер­те місце, за
рівнем концентрації банківської справи Франція йшла попереду інших країн, хоча
на піднесенні були металургійна, текстильна промисловості.

Франція невпинно розширяла свою колоніальну
експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мада­гаскар, Сомалі, частину
Гвінеї, Судану, Мавританії, Да­гомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.

Посилення
напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати
примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький до­говір про
розмежування Судану.

Результатом
наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. «сердечної
угоди», що перед­бачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі.
Франція отримала «право» на загарбання Марокко. Це призводило до
надзвичайно гострих конфліктів з Німеч­чиною, але підтримка Англії та Росії
дала змогу Франції нав’язати султану Марокко договір про протекторат¹.

З
1902 і до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія — найвпливовіша партія
Франції на той час. Ра­дикали були противниками клерикалів²,
виступали за демократизацію республіки і задоволення економічних та соціальних
вимог народу, заборонили діяльність де­яких релігійних католицьких об’єднань,
добилися від­окремлення школи від церкви і церкви від держави, за­провадили
обов’язковий вихідний день, пенсійне зако­нодавство, соціальне забезпечення в
разі інвалідності тощо.

Вибори
1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркованим республіканцем Рай
моном Пуан-каре, який очолив уряд. 1913 р. він був обраний прези­дентом
Франції. На вибори він йшов під гаслом підготов­ки до війни проти Німеччини.
Франція прийняла закон про трирічну службу в армії, що означало практичну під­готовку
до війни.

Вбивство
напередодні Першої світової війни соціа­ліста Жана Жореса, найрішучішого борця
проти міліта­ризму, свідчило, що правлячі сили Франції були готові втягнути
французький народ у криваву драму.

^! Протекторат
— одна з форм колоніальної залежності, за якої залежна держава зберігає
деяку самостійність лише у внут­рішніх справах, а питання зовнішніх відносин та
ін. вирішує дер-жава-метрополія.

² Клерикали
— прихильники політичного напряму, які дома­гаються верховенства церкви та
духовенства в політичному та культурному житті.

ВИКОРИСТАНА
ЛІТЕРАТУРА

1.        
Архипов
Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН;
Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.

2.        
Белоножко
Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович,
Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор
Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред.
общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.

3.        
Всемирная
история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск :
Харвест, 2001. — 512с.

4.        
Баландин
Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители,
полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и
предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и
художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. —
315

5.        
Всемирная
история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева (ред.кол.). — М.; Минск :
АСТ, 2000. — 1000с.

6.        
Всемирная
история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна
Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.