Тема:
«Простір і час»

Зміст

1. 
Простір
і час як атрибути буття матерії

2. 
Загальні
та специфічні властивості простору і часу

Використана література

1.
Простір і час як атрибути буття матерії

Коли людина
повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею
коїться, вона звертається по допомогу до тих, хто при цьому присутній. Що ж кажуть
у подібних випадках? «Де я?», «Котра година?». Отже справжня ствердність людини
в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її
положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь – яку подію, достатньо мати
відповідь тільки на два питання: «Де?» та «Коли?». Іншими словами, простір і
час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної
визначеності, не стає загальною умовою достотного існування.

Найважливішими
формами буття є простір, час, рух, системність. Обговорення питання про
сутність простору та часу в історії філософії розділилося на три групи проблем:

1. 
Який
гносеологічний статус цих понять? Чи є вони характеристиками матеріального
буття або характеризують устрій нашої свідомості?

2. 
Яке
відношення простору і часу до субстанції?

3. 
Які
основні властивості простору і часу?

Питання про
пізнавальний статус категорій простору і часу вирішувався по різному. Одні
філософи вважали простір і час об’єктивними характеристиками буття, інші –
суб’єктивними поняттями, що характеризують наш спосіб сприйняття світу. Були
також філософи, що, визнаючи об’єктивність простору, приписували суб’єктивний
статус категорії часу, і навпаки.

Але простір і час
є настільки ж об’єктивними характеристиками буття, як його матеріальність і рух.

В історії
філософії існували дві точки зору про відношення простору і часу до матерії.
Першу з них можна умовно назвати субстанціальною концепцією. В ній простір і
час трактували як самостійні сутності, що існували наряду з матерією та
незалежно від неї. Відповідно відношення між простором, часом і матерією
поставало як відношення між двома самостійними субстанція ми. Це вело до
висновку про незалежності властивостей простору і часу від характеру
матеріальних процесів, що в них відбувалися.

Другу концепцію
можна називати реляційною (від слова relatio – відношення). Її прихильники розуміли простір і час не як
самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються взаємодіючими
матеріальними об’єктами. Поза межами цієї системи взаємодій простір і час вважалися
неіснуючими. В цій концепції простір і час виступали як загальні форми
координації матеріальних об’єктів та їх станів. Відповідно допускалася і
залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії матеріальних
систем.

Якій з цих концепцій
віддати належне? З точки зору визнання об’єктивності простору і часу обидві ці
концепції рівноцінні. Якщо казати про їх наукові обґрунтування, то в XVII – XIX століттях явна перевага була на боці
субстанціальної концепції; саме вона була основою ньютонівської механіки, що
приймалася в той час за зразок точної науки. В електродинаміці на користь
існування абсолютного простору свідчила гіпотеза світлоносного ефіру, який
заповнює абсолютний простір і є носієм електромагнітних хвиль. Нарешті,
найсильнішим свідченням на користь субстанціальної концепції простору був факт
однаковості евклідової геометрії. Хоч ще в 30 – і роки XIX ст. Лобачевским була відкрита
неевклідова геометрія, до відкриття загальної теорії відносності, неевклідові
геометрії розглядалися як уявні математичні конструкції, і їм не приписувалось
реального фізичного змісту. Єдиною геометрією, що описувала реальні властивості
фізичного простору і часу, вважалась геометрія Евкліда. А це ніби
підтверджувало висновок субстанціальної концепції, що властивості простору і
часу не змінні і не залежать від характеру руху та взаємодії матеріальних
систем.

Простір і час
приставляють собою форми, що виражають певні методи координації матеріальних
об’єктів та їх станів. Змістом цих форм є рухома матерія, матеріальні процеси,
та саме особливості і характер останніх повинні визначати їх загальні
властивості. В цьому відношенні діалектика націлила науку на пошуки залежності
між окремими властивостями простору і часу та супутніми матеріальними
процесами, які їх визначають. Крім того, наявність у просторі і часі єдиного
змісту – рухомої матерії – вказує і на взаємозв’язок між самим простором і
часом, на неможливість їх існування абсолютно незалежно один від одного.

2.
Загальні та специфічні властивості простору і часу

Простір – форма буття матерії, що виражає
протяжність складових об’єктів, їх будову із елементів та часток. Це те, що є
спільним всім переживанням, що виникають завдяки органам почуття. Простір
нашого світу має три виміри. Тому його називають тривимірним. На протязі багатьох
століть обговорювався тільки «абстрактний простір» геометрії. З XVII ст. перед фізикою, що тільки
розвивалася, постало питання про «фізичний простір», про його існування. Велику
роль у філософських дискусіях відіграє питання про сприйняття простору та часу.

Простір – бік руху, співвідносний з
другого боку – часом.

Простір сам по
собі ще не є рухом. Тільки спільно з часом він стає рухом. З іншого боку
простір не існує поза єдності з часом, тобто поза рухом. Таким чином, простір що
розглядається окремо, — це тільки абстракція реального простору.

Структура
простору виражається у системі визначень.

Простір перш
за все єдність протяжності та розташування. Протяжність виражає безперервно –
кількісний аспект простору. Розташування виражає дискретно – кількісний
аспект простору. Цим аспектам простору співвідносяться тривалість та порядок
часу – аспекти часу.

Протяжність поділяється на обмежену та
безмежну. Обмежена протяжність в різних аспектах характеризується наступними
поняттями: довжина (ширина, глибина, висота, відстань), площа, об’єм.

Одиниці
вимірювання протяжності є метр, сантиметр, кілометр та ін.

Розташування – є відмінність і тотожність
місцин. Місце грає таку ж роль у системі просторових
субкатегорій, яку момент – у системі субкатегорій часу. Відмінність
місцин виражається в понятті рядоположенності. Остання – момент
розташування.

Місце – вічко простору, де
знаходиться або відбувається щось, звідки або куди рухається щось. Слово
«місце» використовується в різноманітних контекстах. Один тільки перелік різних
вживань слова вказує, наскільки різноманітний зміст категорії «місце». Далі, простір
є єдність симетрії та асиметрії. Це – друге визначення простору. Симетрії
та асиметрії в системі субкатегорій часу відповідають оборотній і
необоротній. В системі субкатегорій руху у часі їм співвідносяться збереження
та зміна, в системі субкатегорій руху в просторі – спокій та
переміщення.

Складні
органічні форми
простору: до них належать біологічний простір та людський (соціальний) простір.
Останній ще дуже мало вивчений. Але вчені вже оперують цими поняттями. Визнають
їх особливий статус, незводимість до неорганічних форм простору. Так,
наприклад, вони активно використовують поняття життєвого простору. Це
поняття отримало широку відомість та мало дурну славу завдяки ідеї fix німецьких нацистів про необхідність
розширення життєвого простору. Але тепер вчені чудово розуміють наукову
значимість цього поняття. Біологи досліджують його матеріалі поведінки тварин.
Теж саме вчені роблять при вивченні людської поведінки. Вони, зокрема,
з’ясували, що кожній людині необхідний свій мінімум життєвого простору.

Поняття життєвого
простору не вичерпує всього змісту поняття людського простору. Важливе
значення мають також поняття внутрішнього середовища людського організму
та внутрішнього світу людини як суб’єкта, індивіда, особи.

Поняття соціального
простору, мабуть, є приватним або залежить від розуміння людського
простору, оскільки суспільство не є особливою реальністю, що
стоїть над людиною, в яку останній входить як частина в ціле. Суспільство є
реальність людських відносин.

Час – це форма буття матерії, що виражає
тривалість проходження процесів, послідовність заміни станів у процесі зміни та
розвитку матеріальних систем. Це форма виникнення, становлення, руйнування в
світі а також його самого із всім тим, що до нього належить. Об’єктивний час,
вимірюваний відрізками шляху небесних тіл, потрібно відрізняти від
суб’єктивного, який оснований на усвідомленні часу. В незвичайних станах
свідомості преображається лінійність часових послідовностей. В один і той самий
час можуть виникати сцени із різних історичних контекстів. Вони можуть
виглядати значуще пов’язаними між собою за емпіричними характеристиками.
Лінійний часовий інтервал, керуючий у повсякденному досвіді, не має тут
значення, та події із різних історичних контекстів з’являються групами, якщо в
них присутній один і той самий тип сильної емоції або інтенсивного тілесного
відчуття. Змінені форми свідомості пропонують багато емпіричних альтернатив
лінійного часу та трьохмірного простору, які характеризують наше повсякденне
існування.

Час – бік руху, співвідносна з
простором. Сам по собі час ще не є рухом. Тільки спільно з простором він стає
рухом. З іншого боку, час не існує за межами єдності з простором, тобто за
межами руху. Звідси видно, що час, що розглядається окремо, — тільки абстракція
реального часу.

Час виражається в
системі визначень – понять. Перш за все час є єдність тривалості та порядку
часу. Тривалість виражає безперервно – кількісний аспект, порядок часу –
дискретно – кількісний аспект часу.

Тривалість
ділиться на конечну (часове, що приходить) та безкінечну (вічність,
що не приходе, безсмертя). Конечна тривалість характеризується наступними
поняттями: мить, момент, секунда, хвилина, година, день, доба, тиждень,
місяць, рік, століття, ера та ін.

Порядок часу є тотожність, різність та
протилежність  моментів. Приватним випадком порядку часу є послідовність.
Остання виражає тільки різність або протилежність моментів часу.

Порядок часу або
часовий порядок включає крім послідовності тотожність, оборотність моментів
часу (одночасність, одномоментність).

Момент – вічко часу, в якому перебуває
або відбувається щось, звідки або кути змінюється щось. Момент – часове
поняття; в русі у часі (зміні та збереженні) йому співвідноситься стан.

Тривалість та
послідовність виражаються у понятті «плин часу». Останнє означає перехід
від одного моменту часу до іншого. «Плину часу» у системі субкатегорій простору
співвідноситься шлях (дорога, траєкторія та ін.).

«Плин часу» не
тотожність змінам. Перше є абстракцією другого так само, як час є абстракцією
руху у часі або взагалі руху.

Коли ми кажемо:
«Час не чекає» або «Час зупинився», то цим виражаємо об’єктивний характер
руху у часі, що щось змінюється або зберігається незалежно від нашої волі та
свідомості. «Плин часу» або його «не плин» вказує нам, що ми повинні діяти, щоб
встигнути «вчасно» або, навпаки, не повинні поспішати, «піджинати  час». «Плин
часу», будучи абстракцією руху в часі, є також і абстракцією реального часу.
Вимірюване секундою, хвилиною, годиною, добою, роком та ін., він є формальним,
неприроднім часом та служить тільки у якості засобу людської
діяльності. Такий час характеризує деяку абстрактну зміну, загальне, ритмічно
однорідне, на фоні якого відбуваються реальні зміни або зберігається щось. Плин
часу або формальний час є не що інше, як система відліку для всіх реальних
змін, часових процесів, що служить для їх порівняння  (оцінки їх послідовності,
одночасності, тривалості, рівномірності та нерівномірності). Реальний час для
кожної реальної зміни свій, конкретний. Він не є єдиним, загальним для всіх
реальних змін. В цьому розумінні людина не може використовувати в своїй
діяльності тільки такий реальний час. Йому потрібен об’єднаний «світовий» час,
рівномірно та безперервно плинний. Він буде формальним для майже всіх реальних
змін, крім одного: часу обертання Землі навколо Сонця та навколо своєї осі.
Формальний час – це як гроші; на нього можна все обміняти; за його допомогою
можна все порівнювати, оцінювати. Формальний час – інструмент людської
діяльності, схожий на те, як гроші – інструмент товарообміну, економічних
відносин виробників та користувачів. Годинники служать для вимірювання
формального часу (плин часу) і для відносного вимірювання реального часу.

Із того, факту,
що формальний час рівномірно та безперервно тече в одному напрямку, від
минулого через теперішнє до майбутнього, не вказується, що
реальний час реальних процесів так само рівномірно та безперервно тече від
минулого до майбутнього. Реальний час, як встановив А. Ейнштейн, може плинути
швидше або повільніше в залежності від швидкості реальних змін, а може і
взагалі зупинитися, ніби стояти на місці або бути оборотнім.

Коли весь час
мати справу з формальним часом у конкретних видах діяльності, то це породжує
ілюзію тотожності формального та реального часу. Останньому приписують,
нав’язують властивості формального часу, а саме: безперервність, рівномірність,
заданий темп, необоротність (плин від минулого до майбутнього).

Тут ми переходимо
до другого «внутрішнього» визначення часу: час є єдність оборотності та
необоротності.

Це визначення
відповідає визначенню простору як єдності симетрії та асиметрії.

Реальний час
настільки ж можна оборотній, на скільки і необоротній. Він плине ніби то в двох
протилежних іпостасях: у вигляді оборотного та необоротного часу. Відповідно
йому і всі процеси в неорганічній природі діляться на оборотні та необоротні.
Існування необоротних процесів робить неможливою абсолютну оборотність часу, а
існування оборотних процесів робить неможливим абсолютну необоротність часу.

В неорганічній
природі має місце взаємовплив оборотного та необоротного часу. В живій
природі та людському суспільстві до цього взаємовпливу додається взаємоопосрідствування
протилежних «іпостасей» часу. В процесах розвитку та становлення ми бачимо
органічне поєднання, взаємоопосрідствувана оборотність та необоротність. В цих
процесах час має спіралевидну форму, яка поєднує «стрілу часу» та «коло
часу», ритмічність. Оборотність часового порядку.

Використана
література

1. 
Н. В. Олексіїв, А. В. Панін «Філософія».

2. 
П. С.
Гуревич «Філософія».

3. 
А. Е.
Бала шов «Філософія».

4. 
В. Г.
Несторенко «Онтологія людини».