Cavenat consules, ne quid

res publica detrimenti capiat.
(Нехай консули дбають, щоб

держава не зазнала будь-якої шкоди)

I. Едикти магістратів

Магістрат – державний орган часів Римської імперії, мав право
установлювати загальні правила поведінки і мав вищу публічну і військову
владу.
Правом установлювати загальні правила поведінки володіли римські
магістрати, що мають вищу публічну і військову владу.
Однією з форм правоформування, специфічної саме для римського права, є
едикти магістратів.
Термін «едикт» походить від слова digo (говорю) і спочатку позначав
усне оголошення рішення магістрату по тому чи іншому питанню.
Едикти видавалися магістратом при вступі на посаду, у них він викладав
програму своєї діяльності, обов'язкову для нього на час його служби.
Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був
виданий, і отже тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при
владі. Однак на практиці ті пункти едикту, що виявлялися найбільш удалим
вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову
обраного магістрату.
Приблизно з III століття до н.е. у Римі одержала досить помітний
розвиток торгівля з іншими італійськими громадами, пізніше стали
розвиватися торгові зв'язки з неіталійським країнами. У той же час йшов
процес зосередження земельної власності в руках великих землевласників,
інтереси яких виявлялися іноді в протиріччі з інтересами рабовласників-
комерсантів, хоча при цьому обидві сторони були зацікавлені в збереженні
рабовласницького ладу.
Суспільні відносини значно ускладнилися і внаслідок цього старі норми
цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали
одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо
преторського едикту. Саме praetor urbanus, відповідальний за керування
містом ( і praetor peregrinus з 242 р. до н.е.) сконцентрував у своїх руках
відправлення правосуддя (iurisditio). На основі свого права (ius iuris
dicendi) претор наказував судді, на якій підставі виносити вирок. Рішення
претора визначалося наявністю норм ius civile, що обслуговують те чи інше
відношення, але на основі своєї вищої публічної і військової влади
(imperium) він міг передбачити і специфічні кошти захисту й у цьому випадку
провести весь розгляд самостійно. Такі екстраординарні процеси сприяли
розвитку правової системи, оскільки дозволяли захищати, і значить визнати
на неофіційному рівні відносини, що не передбачені ius civile. Наприклад,
був введений екстраординарний захист індивідуального тримання від зазіхань
з боку третіх осіб за допомогою інтердиктів (inter dicere – забороняти)
створюючи особливий інститут речового права – володіння (possessio). Хоча
праву і надавався прогресивний характер, але споконвічні норми, до яких
консервативні римляни відносилися з особливою повагою, формально не
скасовувалися.
У компетенцію претора й інших магістратів не входило видання, заміна і
скасування законів, однак як керівника судової діяльності претор міг додати
до норми цивільного права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те
чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих
умовах захистити власника, залишивши при цьому без захисту того, хто був
власником по цивільному праву, але не міг “не власника” перетворити у
власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в
особливостях римського державного права, а саме: закон не може виходити від
магістрату, закон виражає волю народу. Магістрат же в силу приналежної йому
imperium керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим
суспільним відносинам, які потребують в захисту.
Поряд із преторами, що володіли загальною iurisdictio, спеціальна
юрисдикція придавалась курульным еділам (aediles curules), тобто
магістратам, відповідальним за порядок у місті й особливо на ринках (cura
urbis). У рамках своєї посади курульні еділи також володіли ius edicendi і
теж видавали едикти.
Тісний зв'язок edictiones c officium, як по функції, так і за часом
дії, що обмежувалося перебуванням у посаді, пояснює чому магістрати стали
повідомляти загальні принципи їхній iurisdictio з моменту вступу на посаду,
фіксуючи на побілених дошках (in albo) процесуальні кошти, що протягом року
будуть надаватися для захисту тих чи інших відносин.

Gai., 1,6 :

Ius autem edicendi habent Правом видавати едикти володіють
magistratus populi Romani; магістрати римського народу;
sed amplissimum ius est in але найбільш важливе право міститься
edictis duorum praetorum, в едиктах двох преторів
urbani et peregrini, quorum міського і претора перегрінів, у
in provinciis iuris dictionem провінціях такої ж юрисдикцією
praesides earum habent… володіють їхні губернатори.

В другій половині II ст. до н.е. затвердився новий вид процесу – per
formulas, і в результаті цього едикти магістратів придбали особливе
значення. Відтепер претор міг захищати відносини, не передбачені ius
civile, не тільки адміністративними, але і звичайними цивільно-правовими
коштами. Процедура per formulas поширювалася і на захист відносин,
передбачених у законах, і в результаті цього в преторських едиктах поряд з
позовами, заснованими на його iurisdictio, з'явилися позови, засновані на
ius civile. Оскільки останні виявилися в залежності від загальних принципів
преторського правосуддя, це відбилося і на цивільних правах громадян.
У ХVII ст. до н.е. відбулося скасування процесу за допомогою legis
actiones, у результаті чого едикти магістратів придбали майже монопольне
положення в плані створення цивільних процесуальних коштів. Так
сформувалася особлива нормативна система – ius honorarium (почесне право),
що мало у відношенні ius civile прикладне значення: якщо громадянин не
використовував особливі преторські кошти у захисті, він залишався в
нормативних рамках цивільного права, що мало значення саме по собі.
Розвиток преторського права модифікувало інститути цивільного права в
їхньому практичному бутті.

Par.,2 def., D/ 1,1,7,1:
Ius praetorium est, quod Преторське право – це те, що ввели претори
praetores introduxerunt adiu- заради поліпшення, чи доповнення, чи
vandi vel supplendi vel cor- виправлення цивільного права для
rigendi iuvilis gratia propter суспільної користі.
utilitatem publicam.

Але поряд з неординарним прийняттям рішень по окремих питаннях стали
спостерігатися зловживання своєю владою претором. Претор міг відмовити в
позові, навіть якщо він оголошений в едикті, а також видати протягом року
едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду.
Зловживання претора чи проконсула провінції могли бути припинені тільки
утручанням вищого чи рівного йому за рангом магістрату, яке б паралізувало
несправедливе рішення – intercessio. Зрозуміло, можливість такого втручання
була слабким нормативним бар'єром проти сваволі претора.
У 67 р.до н.е. з ініціативи плебейського трибуна Г.Корнелія був
прийнятий закон, що наказував преторам відправляти правосуддя тільки на
основі edictum perpetuum:”…ut praetores ex edictis suis dicebant”,-що
поклало кінець порочній практиці змін оголошеної програми процесуального
захисту.
Викорінювання edicta repentina в області правосуддя не торкнулася
права претора приймати неординарні рішення по окремих випадках. Lex
Cornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого
судового магістрату, що відтепер зобов'язувався адекватно реагувати на
потреби громадян у процесуальному захисті.
Сваволя претора у встановленні особливого режиму в окремих випадках
обмежувався перспективою випробувати на собі самому по виходу з посади дію
виняткової норми. Можливо, як реакція на помітну дезорганізацію
преторського правосуддя в роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавієм був
виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дію decretum у
відношенні самого магістрату, що установив ius novum, у такий спосіб
підкоряючи на майбутнє автора нововведення як би його власної юрисдикції.
Значення цього едикту збереглося і після прийняття lex Cornelia, що не
обмежував право претора видавати decreta.
Стабільність едикту як форми позитивного права установилася вже до I
ст. н.е. Кожен новий претор при вступі на посаду відтворював у своєму
едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно,
складаючи основу постійного тексту едикту – edictum tralaticum.
Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших
громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у
великих містах спеціальні збори – conventus, куди можна було викликати
жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів
римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів
видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна
розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій
багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне
зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно
прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення
уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу і розподіл
провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські,
оскільки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта ,
призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого
сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що
praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження
відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в
провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що
іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не
було.
З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося
на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta
законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile. Установа
префектів – імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках
екстраординарне судочинство – змінило характер iurisdictio, що власне
кажучи означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границь в плані
змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на
підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм
квесторам – Сальвию Юліанові і Сервию Корнелію – провести загальну редакцію
едикту. Оскільки відповідній цій задачі підготовкою володів тільки Юліан,
отже всю роботу виконав саме він, про що і говорить подвоєння його
жалування (Dessau, 8973). Юліан, за словами конституції “Tanta”, склав одну
коротку книгу, об'єднавши в ній едикти обох преторів і едикт курульних
эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном
окремої книги юристи коментували окремі едикти як “Ad edictum praetori
urbani”, “Ad edictum praetori peregrini”,”Ad edictum aedilum curulium” – то
тепер Помпоній, Ульпіан і Павло пишуть “Commentaria ad edictum” узагалі. І
ще, що дуже показово, що Гай, що писав коментарі лише до частини складеної
Юліаном збірки, повинний був спеціально уточнити: “Ad edictum provinciale”.
Збірник едиктів за редакцією Юліана стали сприйматися як “edictum
perpetuum” у новому змісті – вічний едикт. З того моменту магістратам, що
при вступі на посаду повинні були як і раніше повідомляти едикт, було
дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але не
виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani і сенатській постанові, що
пішла за нею, за аналогією з навчанням самого Юліана, що визнавало за
принцепсом право удосконалювати власні встановлення. На цій підставі
претори і надалі вносили в едикт нові статті.
“Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до наших днів, але
збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього едикту. І
за допомогою названих коментарів у новий час були зроблені спроби
реконструкції едикту.

Діяльність юристів

Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності
юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і
ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали
точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів
великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження
використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших
незаможних шарів населення.
У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці
(понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили
закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам,
деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія
Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних
виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести
судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в
той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були
вихідці з привілейованого класу.
У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер
і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві
веденням судових справ (agere), у дачі рад (respondere). По уривках творів,
що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших
юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого
рівня.
Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у
тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure, Так і в нашій державі
(правосуддя)
id est lege, constituitur, aut чи будується на підставі
права,
est proprium ius civile, quod тобто писаного закону, чи діє
sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, що
nterpretatione consistit установлюється без запису,
одним
(d.1.2.2.12. Pomponius). тлумаченням знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча
роль римського тлумачення законів і його значення як джерела римського
права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути
емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом і багато
чого іншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного
права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній
формі, у якій наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює
наступними словами – veteres verba tenuerunt – древні трималися за слова,
підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права.
Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських
юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12
таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що
складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних
формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона – батько і син, дають у своїх
коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися
систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права.
Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт
Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в
18 книгах.
З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка
Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що
вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон.
Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату
(I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право
приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося
широким розвитком діяльності юристів.
Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою
складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і
загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь
рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні
заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу.
Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення.
З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту,
розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність
відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і
дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу
чергу – з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на
рабів і права власності на землю.
Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними.
Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких
рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно
до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм,
властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно
позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні
волі чи закону сторін.

Scire leges non hoc est verba earum Знати закони – це не значить
триматися
tenere, sed vim ac potestatem за їхні слова, але (розуміти) їхню
силу
(D.1.3.17) і значення (міць)

Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення
спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum – справедливого і доброго. Це
нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія
тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла
зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до
аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному
тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і
буквального тлумачення.
У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені осіби
звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою
сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким
найбільш видатним юристам – право давати офіційні консультації з доручення
імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona
(відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні
імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду
на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла
складатися з одного слова так чи ні.
Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. – епохи
початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді
коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів,
з'явилися монографії і навіть підручники.
У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про
необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає
провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як
невинний.
В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у
допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість
злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак
судді – чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали
потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи
правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір,
наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості,
необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є
відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував:
«Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього
можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути
покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без
закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям.
Закон, на думку юристів, повинний бути насамперед націлений на
майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто факт, що здійснився. З цього
робиться висновок: правосуддя ефективне там, де існує справедливий і
швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на півдороги, усяке зволікання,
тяганина є різновид відмовлення від правосуддя. Правосуддя розглядалося як
постійне і вічне бажання держави забезпечити кожному громадянину його
права.
Авторитет закону вбачався в неухильному його виконанні. Широку
популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого б це не
коштувало, хоча б світ загинув», і разом з тим показання для рішення суду
найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки,
вільні громадяни, перед допитом давали присягу.
Римські юристи внесли великий вклад у розробку загальних принципів
цивільного і преторського права. Це дозволило владі дати офіційну згоду на
зближення двох джерел права. Величезну дослідницьку роботу із
систематизації преторського права проробив Сальвій Юліан. Його теоретичні
розробки стали основою для офіційного зближення двох джерел права. Сальвій
Юліан систематизував найбільш коштовні в юридичному відношенні норми
преторського права, додав йому остаточну редакцію. Складений ним збірник, у
якому нараховувалося 90 книг, одержав назву «Постійний едикт». Йому була
додана обов'язкова сила. У наслідку знамениті правознавці Павло, Ульпіан
написали до цього збірника безліч коментарів, що пізніше також були
прирівняні до джерел римського приватного права. Багато положень
«Постійного едикту» ввійшли в звід цивільного права.
Великою популярністю користалися короткі елементарні посібники –
institutiones. Самі знамениті – Інституції Гая, але наприкінці класичного
періоду з'явилися Інституції Марціана, Калістрата, Павла й Ульпіана. Але
вони не могли затьмарити старих Інституцій Гая, що послужили надалі зразком
інституційної системи. Їхню своєрідну систему можна назвати доктриальною;
при відсутності чи лише короткому розгляді історичного матеріалу усе
зосереджено на догматичному викладі діючого права. Інституційна система
викладає право і його застосування не розрізнено, а прагнучи розчленувати
весь матеріал, з погляду загальних правових категорій, якими насамперед є
особи, речі і позови.
Інституції Гая доповнюються ще одним твором «Res quotidianae»
(«Повсякденні справи»). У сукупності вони дають короткий огляд усього
діючого права, залучаючи до викладу дві системи – цивільного і преторського
права, з перевагою догматичного викладу над історичним. Інституції Гая
одержали широке поширення в юристів і грамматиків наступної епохи, а в VI
столітті н.е. вони, у перекрученому і переробленому виді, були внесені в
кодификацію Юстиніана.
Із середини III ст. н.е. почався занепад юриспруденції. Якщо в епоху
принципату юристи були потрібні імператору в якості одного з каналів для
проведення і підтримки імператорської політики, то при домінаті ця їхня
роль виявилася вже закінченою. Імператорська влада стала абсолютною, і воля
імператора виявилася єдиним джерелом права. Ius respondenti більше не
дається, юристи працюють головним чином як чиновники імператорської
канцелярії. Однак висновки класичних юристів зберегли значення джерел
римського права: у 426 році був виданий закон «про цитування юристів», що
визнавав обов'язкове значення за творами Папініана, Павла, Ульпіана, Гая,
Модестіана і тих юристів, твори яких приводяться цими авторами. При
розходженні думок цих юристів, пропонувалося дотримуватися думки, за яке
висловлювалася більшість юристів, а при рівності голосів віддавалася
перевага думці Папініана.
З юристів епохи доміната скільки-небудь видатним юристом можна визнати
Гермогеніана, що працював приблизно в IV ст. н.е. Його твір «iuris
epitome», у якому положення з праць авторів колишніх часів переробляються і
скорочено викладаються в порядку преторського едикту, носить конспективний-
компілятивний характер
Дуже цікаві і більш пізні пам'ятники науково-літературних добутків
римських юристів. Серед них варто відзначити: рукопис Fragmenta Vaticana,
знайдена в 1821 р. у Ватиканській бібліотеці. Вона являє собою збірник ius
і leges і містить сім глав: про купівлю-продаж, доданому, опіці, даруванні
і прокураторах. Ius представлено у витягах із творів Папініана, Ульпіана і
Павла. Leges – майже винятково з конституції 318 року, а також три
просторікуватих закони Константіана й один Валентіана I від 372 р. Про
походження збірника нічого не відомо, але очевидно праця складена до 438
р., тому що Кодекс Феодосія в ньому не згадується.
Робота невідомого автора VII-XI ст. «Collatio legum Mosaicarum et
Romanarum» містить зіставлення законів Мойсея і римського права в 16
главах, що відносяться переважно до карного права.
Збірник Consultatio veteris cuiusdam iurisconsulti містить думки і
ради невідомого юриста головним чином в області договірного права.
Leges saeculares – сірійсько-римський законник, що користався великим
впливом на Сході і не був витиснутий законодавством Юстиніана. Книга
викладає римське право дуже неповно, часто не розуміючи і спотворюючи
зміст, шляхом доповнення, очевидно з місцевого права. У підставу покладені
виречення класичних юристів, але, у результаті посиленої і часто
незрозумілій переробці, вони майже невпізнанні. Робота була написана
спочатку грецькою, потім перекладена на сірійську мову, і цей переклад
піддався переробці на арабській і вірменській мовах.
Розроблені римськими юристами формули і визначення досягли рівня
мистецтва. Чіткість, лаконізм, афористичність правових понять уражали
сучасників. Римські юристи, безсумнівно, внесли величезний вклад у розвиток
сучасної юриспруденції.
Список використаної літератури:
И.Б. Новицкий «Римское право», Москва 1993г.
«Римское частное право» под редакцией И.Б. Новицкого и И.С.Перетерского,
Москва 1999г.
Д.В. Дождев «Римское частное право», Москва 1996 г.
М.Нисенбаум «Via latina ad ius», Москва 1996 г.
З.М. Черниловский «Всеобщая история государства и права», Москва
1995 г.