Буддизм — найдавніша з трьох світових релігій. Більшість її
послідовників мешкає у країнах Південної, Південно-Східної і Східної Азії:
Шрі-Ланці, Індії, Непалі, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнамі, Японії,
Камбоджі, Мьянмі (Бірмі), Таїланді, Лаосі.
Наприкінці XIX — початку XX ст. прихильники буддизму з'явилися у
країнах Європи і США.
Нині у світі є близько 400 млн. мирян, які сповідують буддизм, і
близько 1 млн. ченців та черниць; загальну кількість визначити важко,
оскільки відповідного перепису не проводилось.
У країнах СНД буддизм традиційно сповідують жителі Бурятії, Калмикії,
Туви, а в останні роки буддійські общини виникли у Москві, Санкт-
Петербурзі, містах Балтії.
В Україні релігійні громади буддистів є у Донецькій, Луганській,
Львівській, Херсонській, Одеській областях та в Києві. На початку 1995 р. в
нашій державі налічувалося 18 громад, 17 служителів цього культу.
Буддизм — жива і життєдайна релігія. У різних частинах земної кулі і
нині продовжують виникати нові буддійські общини, споруджуються храми.
Буддисти світу об'єднані в дві міжнародні організації — Всесвітнє
Братство буддистів (штаб-квартира в Бангкоці, Таїланд) і Азіатську
буддійську конференцію за мир (штаб-квартира в Улан-Баторі, Монголія).
1. Виникнення і поширення буддизму. Буддизм виник в VI ст. до н.е. в
Північній Індії у рабовласницькій державі Магадха. Класова нерівність
доповнювалась становою нерівністю: суспільство поділялось не лише на класи,
а й касти. Належність до тієї чи іншої касти була спадкоємною. Чотири касти
утворювали чотири стани: брахмани (служителі культу), кшатрії
(рабовласницька знать), вайш’я (частина вільної бідноти), шудри (частково
вільна біднота і частково раби). Фактично був і п'ятий стан — найнижчий на
ієрархічному шаблі — чандали (частина вільної бідноти і частина рабів);
належні до нього не мали ніяких прав, перебували поза будь-якими кастами.
Вищі касти користувалися істотними привілеями, а нижчі зазнавали утисків,
Панівна у цей час релігія — брахманізм — була культом лише
привілейованих каст і класів, тому до культових дій допускались лише
представники трьох вищих станів. Однак з розвитком рабовласництва і
класовим розшаруванням чисельність нижчих верств зростала. Виникла
необхідність у релігії, яка виражала б їхні інтереси.
Буддизм сформувався у середовищі двох нижчих станів, які шукали таку
релігію, яка могла б компенсувати їхню безправність у реальному житті.
Тобто основними творцями цієї релігії були раби і вільна біднота. Буддизм
за умови виконання всіх його приписів обіцяв краще майбутнє (щоправда, у
потойбічному світі) всім своїм прихильникам незалежно від їхнього
соціального стану. У цьому полягала головна причина популярності нової
релігії у широких верств населення.
2. Міфологія буддизму. Зародившись в Індії, буддизм почав швидко
поширюватися в інших країнах, сягаючи віддалених районів Південної, Східної
і Південно-Східної Азії. Буддійські місіонери вміли мирно співіснувати з
будь-якими культами, релігіями і соціальними системами. Так було в Індії за
мусульманських правителів у Шрі-Ланці під час португальської, голландської
і англійської колонізації, у конфуціанському Китаї, в Японії, Середній Азії
перших століть н.е., у країнах Південно-СхідноЇ Азії. Вливаючись у місцеві
релігійні вірування, буддизм ассимілював їх. Маючи у своєму розпорядженні
колосальну літературу, буддійські общини вели пропаганду серед населення
місцевими мовами, пристосовуючи буддійське вчення до народних легенд і
звичаїв.
Міфологія буддизму почала складатися одночасно з формуванням основних
концепцій релігії, тобто у VI — V ст. до н.е.
Будда у своєму вченні ніколи не заперечував богів інших релігій і не
забороняв Їм молитися. Він просто пояснював, що це може дати тимчасове
полегшення, але ніяк не наближує людину до кінцевої мети — просвітлення,
нірвани, спасіння. Саме тому значна кількість богів до буддійської Індії
увійшла в пантеон богів буддизму. Це — творець світу Брахма, бог грому і
блискавки Індра, уособлення енергії, що упорядковує світ,— Вішну, проводир
нижчих божеств, що має тіло людини і голову слона,— Ганеша та ін. Одночасно
відбувався процес міфологізації, обожнювання реальних історичних осіб, які
відіграли важливу роль у створенні і поширенні буддизму, насамперед Будди
Шак'ямуні та його найближчих учнів, а також настоятелів найзначніших
монастирів, вчителів віри, пустельників тощо.
Згодом у всіх країнах, де поширювався буддизм, до-буддійських богів, в
яких вірило населення цих країн, також було включено до буддистського
пантеону богів. В Японії, наприклад, у пантеон увійшло надзвичайно
популярне божество військових і гірничорудних справ Хаті-ман. Спочатку (у
VIII ст.) вважалось, що він забезпечує благополучне спорудження буддійських
храмів, пошук міді і золота для статуй Будди. При храмах зводились його
святилища як божества-охоронця, а в 1809 р. в офіційних хроніках його
вперше названо «великим бодхісаттвою». У Тибеті в пантеон були включені
Падмасамбхава і Цзонхава — реальні історичні особи — засновники різних шкіл
буддизму, персонаж героїчного епосу тибетців Гесер, у Монголії — обожнений
Чингісхан, в образі якого поєднані реальна історична особа і шаманське
божество, яке шанували монголомовні народи (монголи, буряти, калмики).
Однак поступово склався і загальнобуддійський пантеон, єдиний для всіх
країн буддійського світу, хоча у кожній з них ці боги називались по-своєму,
а іноді навіть були різної статі. Так, індійський бог — уособлення
співчуття — Авалокітешвара у Китаї та Японії перетворився з чоловічого
персонажа в жіночий.
До найвищого рангу цього пантеону належать будди. Будь-яка жива
істота, що досягла просвітлення, стає буддою. «Просвітлені» у цілковитому
значенні слова не є богами — буддисти проти вживання цього терміна щодо
будд, хоча ряд рис, якими вони наділені, людство здавна звикло приписувати
богам: всемогутність, здатність творити чудеса, впливати на хід подій і
т.д.
Будд незліченна кількість, вони можуть перероджуватися у всіх світах і
в усіх часових періодах. Вони розпочинають свій шлях до просвітлення як
бодхісаттви (це — другий ранг пантеону). Усі будди мають 32 ознаки
досконалості, за силою і якостями перевершують богів. Будди живуть у
космічному просторі, але коли вони втілюються у якесь земне тіло,
відбуваються великі чудеса:
з неба падають квіти, тремтить земля, серед ясного неба гуркоче грім.
Будди сповідують Істину, Вчення, Закон (тобто дхарму) і навертають людей на
шлях будди.
Другий ранг пантеону становлять бодхісаттви. Буквальний переклад цього
слова — «істота, що прагне до просвітлення». Нею може бути людина або будь-
яка інша жива істота, яка прийняла рішення стати буддою. Бодхісаттвою був
Шак'ямуні до того, як став Буддою. Саме в цій якості він 550 раз
перероджувався на землі в різних живих істот.
Кількість бодхісаттв незчисленна. Щоб стати буддою, бодхісаттва
повинен мати шість «духовних досконалостей» — щедрість, моральність,
терпеливість, мужність, здатність до споглядання, мудрість. Завдяки цьому
він співчуває всім живим істотам. Най популярніші бодхісаттви: уособлення
співчуття Авалокітешвара, бодхісаттва мудрості Манджушрі, борець з хибними
думками і тупістю Ваджрапані та ін.
Третій ранг пантеону — архати і прат'єкабудди. Слово «архат» означає
гідний. Так називались люди, що досягли за життя найвищого рівня духовного
розвитку. До них належать учні та найближчі послідовники Шак'ямуні.
«Прат'єкабудда» дослівно — будда для самого себе. Він досягнув нірвани І
врятував самого себе, але проповіддю вчення серед інших не займається. Їх,
як і будд, може бути необмежена кількість.
3. Дві гілки буддизму. Упродовж І — Х ст. н.е. буддизм було витіснено
з Індії індуїзмом. Але до цього він встиг запровадитися у багатьох сусідніх
з Індією країнах. Головними осередками пропаганди буддизму були монастирі.
У І ст. н.е. він поділився на дві гілки: хінаяну (мала колісниця, або
вузький шлях до спасіння) і махаяну (велика колісниця, або широкий шлях до
спасіння). Цей поділ був зумовлений відмінностями у соціально-політичних
умовах життя в окремих частинах Індії, а також намаганням пристосувати
буддизм до запитів населення інших країн.
Хінаяна вчить, що врятуватися можна лише ставши ченцем. За межами
Індії хінаяна поширилась там, куди проникали переселенці з Індії — у
Південно-Східній Азії, Цейлоні. Махаяна виходить з можливості спасіння не
лише для ченців, а й для мирян, причому зазначається необхідність рятувати
й інших, активно проповідувати та брати участь у громадському і державному
житті. Подолавши аскетичні крайнощі хінаяни, махаяна простіше
пристосовувалася до нових умов і тому вийшла далеко за межі Індії (Середня
Азія, Далекий Схід).
4. Засновник буддизму. Засновник буддизму — реальна історична особа.
Його називають різними іменами: Сіддхартха, Гаутама, Шак'ямуні, Будда,
Татхагата, Джіна, Бхагаван та ін. Ці імена означають: Сіддхартха — власне
ім'я, Гаутама — ім'я роду, Шак'ямуні — мудрець з племені шаків (або шакья),
Будда — просвітлений, Бхагаван — той, хто торжествує. Найуживаніше з імен —
Будда, від якого походить назва всієї релігії.
Син князя з племені шаків Сіддхартха Гаутама народився у VI ст. до
н.е. За переказом, він був “чудом зачатий” (його мати Майя побачила уві
сні, що в її бік увійшов білий слон) і таким же незвичним шляхом — із боку
матері — народився. Гаутама помітно вирізнявся серед своїх ровесників
розумом і здібностями. Мудрі старці пророкували йому незвичайне майбутнє.
Оточений розкішшю, він знав лише радощі життя. Коли Гаутама виріс і
одружився, у нього народився син. Ніщо не затьмарювало його щастя.
Але якось, виїхавши за межі палацу, Гаутама побачив вкритого виразками
тяжкохворого, згодом — зігнутого від років убогого старого, далі —
поховальну процесію і, нарешті, зануреного у глибокі, тяжкі роздуми аскета.
Ці чотири зустрічі, оповідається в легенді, докорінно змінили світогляд і
поведінку безтурботного принца. Він довідався, що у світі існують нещастя,
хвороби, смерті, страждання. З гіркотою пішов Гаутама з отчого дому.
Поголивши голову, одягнувшись у благенький одяг, він почав мандрувати,
піддавши себе самокатуванню і самобичуванню, прагнучи спокутувати юні роки
розкішного і безтурботного життя, намагаючись пізнати велику істину. Так
пройшло близько 7 років.
Якось, сидячи під деревом Бодхи (пізнання) і, як звичайно, поринувши у
глибоке самопізнання, Гаутама раптово «прозрів»: пізнав таємниці і
внутрішні причини круговерті життя, чотири священні істини, тобто став
Буддою, просвітленим. Після цього він просидів під священним деревом кілька
днів, не маючи змоги зрушити з місця. Цим скористався злий дух Мара, який
почав спокушати Будду, закликаючи його не сповіщати істини людям, а відразу
ж заглибитися у нірвану, тобто небуття. Однак Будда стійко виніс усі
спокуси і продовжував свій великий подвиг. Згодом він зібрав навколо себе
п'ятьох аскетів, що стали його учнями, і прочитав Їм свою першу проповідь,
у якій стисло виклав основи свого вчення.
За переказом, Будда помер, коли йому було вісімдесят років. Його тіло,
за обрядами населення Індії, спалили, а прах розділили між вісьмома його
послідовниками.
5. Віровчення буддизму. Найважливішим положенням буддизму є ідея
тотожності буття і страждання. Буддизм не заперечував розвинуте
брахманізмом вчення про переселення душ, тобто віру, що після смерті будь-
яка жива істота знову відроджується у вигляді якоїсь нової живої істоти —
людини, тварини, божества, духа тощо. Однак буддизм вніс у брахманізм
суттєві зміни. Якщо брахмани стверджували, що завдяки різним для кожного
стану обрядам, жертвам і заклинанням можна досягти «добрих перероджень»,
тобто стати раджою, брахманом, багатим купцем, царем і т.ін., то буддизм
оголосив будь-яке перевтілення, всі види буття неминучим нещастям і злом.
Тому буддист повинен дбати не про переродження, а досягнення нірвани —
небуття. Більшість людей досягти цього у даному житті не може. Прямуючи
шляхом спасіння, вказаному Буддою, жива істота звичайно повинна знову і
знову перевтілюватися. Але це буде шлях сходження до «вищої мудрості»,
досягнувши якої можна вийти із «круговерті буття» і завершити ланцюг
перероджень.
Найістотнішим у вченні Будди його послідовники вважають те, що він
пізнав причину буття — страждання, розкрив її людям так само, як і шлях до
припинення страждань, до спасіння і небуття.
Буддисти визнають сповіщені Буддою «чотири благородні істини», про які
йтиметься далі.
Буддизм запозичив чимало ідей, які були вже розроблені та широковідомі
в Індії ще до середини І тис. до н.е., зокрема нехтування всім
матеріальним, прагнення до духовного самовдосконалення. Разом з тим у
буддизмі було і дещо нове. Так» людей, знесилених стражданнями, не могло не
приваблювати вчення про те, що наше життя — страждання і що їх витоками є
пристрасті та бажання. (Подібна теза забезпечила успіх і християнству.)
Тому слід стримувати свої пристрасті, бути добрим і благочестивим, що
кожному (а не лише посвяченим брахманам, як у брахманізмі) відкриває шлях
до істини, а за умови подальших зусиль — до кінцевої мети буддизму —
нірвани. Ось чому проповідь Будди користувалася успіхом у широких масах,
вчення швидко поширювалося, дедалі більше аскетів і навіть брахманів
ставали послідовниками Будди.
Історичні дані свідчать, що буддизм підтримали кшатрії та вайш'я,
насамперед міське населення, правителі, воїни, які вбачали в буддизмі
можливість позбутися засилля і зверхності брахманів. Буддійські ідеї
рівності людей і терпимості, культ етики також сприяли успіху нового
вчення. Його підтримав один із наймогутніших давньоіндійських імператорів
Ашока (III ст. до н.е.). З його допомогою буддизм не лише зміцнів в Індії,
а й практично став офіційною державною ідеологією та вийшов за межі Індії.
Етичні та соціальні ідеї буддизму були привабливими для всього суспільства.
Щодо практики, яка ставила за мету досягнення нірвани, то ці сфери впливу
буддизму були суворо обмежені ченцями. Тому буддійськими громадами у
строгому смислі цього слова фактично були громади ченців — бхікшу.
Першими послідовниками Будди були аскети, які невеликими групами (не
менше 6 осіб) збирались у якому-небудь відокремленому місці на період дощів
і, перечікуючи цей період, утворювали щось на зразок мікрогромади. Ті, хто
вступав у громаду, відмовлялися від будь-якої власності («бхікшу» означає
злиденний). Вони голили голову, одягались у лахміття (переважно жовтого
кольору) і користувалися лише найнеобхіднішим — квартою для збирання
пожертвувань, тарілкою для води, бритвою, патерицею. Значну частину часу
вони мандрували, збираючи милостиню, їсти мали право лише до півдня,
причому лише вегетаріанську їжу, а потім до світанку наступного дня не
можна було брати у рот ні крихти.
У печері або залишеній будівлі бхікшу пересиджували період дощів,
проводили час у благочестивих роздумах, бесідах, практикуючи в мистецтві
зосередження І самоспоглядання, розробляючи і вдосконалюючи правила
поведінки і теорію свого вчення.
Померлих бхікшу, як правило, і ховали неподалік від Їх помешкання.
Згодом на честь діячів раннього буддизму, що ставали легендарними, на
місцях їхнього поховання буддистами-мирянами зводились могильні споруди,
пам'ятники-ступи (куполоподібні склепи з наглухо замурованим входом).
Навколо ступ споруджувались різноманітні будівлі. Так утворювалися
монастирі. Поступово складався статут монастирського життя, зросла
кількість ченців, послушників, прислужників, монастирських селян і рабів-
слуг. Бхікшу, які раніше вільно мандрували, а потім стали постійно жити у
монастирях, були зобов'язані ретельно дотримуватись вимог статуту, коритися
загальним зборам ченців монастиря і обраному настоятелю.
Незабаром монастирі перетворились в головну і по суті єдину форму
організації буддистів, що не мали впливової жрецької касти і ієрархічно
організованої церковної структури. Саме монастирі стали центрами буддизму,
осередками його поширення, своєрідними університетами і бібліотеками. У
монастирях вчені буддійські ченці записували давньоіндійськими мовами палі
і санскритом перші сутри (священні тексти), які на межі нашої ери склали
значний за обсягом писаний буддійський канон — Трипітаку. Тут же
прислужники і послушники навчались грамоті і читанню, вивчали священні
тексти, здобуваючи хорошу на той час освіту.
Громада ченців того або іншого монастиря називалась сангхою (іноді цей
термін використовувався ширше — на означення буддистів великого району, а
то й країни). Спочатку у сангху приймались всі бажаючі, пізніше було
введено деякі обмеження: не приймали злочинців, рабів, неповнолітніх без
згоди батьків. Послушниками часто ставали підлітки, оскільки миряни, що
співчували буддизму, нерідко посилали у монастир своїх синів.
Той, хто вступав у сангху, повинен був відмовитися від усього, що
пов'язувало його зі світом, — від сім'ї, касти, власності, принаймні на час
перебування в монастирі. Послушник приймав перших п'ять обітниць (не вбий,
не вкради, не бреши, не перелюбствуй, не пияч), голив голову і вбирався в
одяг ченця. Членство у сангхі не було обов'язковим: у будь-який момент
ченець або послушник міг вийти з неї і повернутися до мирського життя.
Ті, хто вирішував присвятити релігії все життя, готувались до обряду
посвячення, що являв складну процедуру. Послушника суворо екзаменували,
випробуючи його дух і волю. інколи аж до спалювання пальця перед вівтарем
Будди. І лише потім молодого послушника приймали до гурту повноправних
членів сангхи. Це зобов'язувало його дотримувати п'яти важливих правил: не
співати і не танцювати; не спати на зручній постелі, не вживати їжу у
невизначений час, не бути корисливим, не користуватися речами, що мають
сильний запах або інтенсивний колір.
Крім десяти основних обітниць, у сангхі існувало безліч (до 250)
дрібніших заборон і обмежень, що мали на меті забезпечити ченцям праведне
життя. Зрозуміло, що Їх точне дотримання було чималим психологічним
навантаженням, винести яке було нелегко. Часто траплялись порушення —
ченець «грішив». Для очищення двічі на місяць, в новолуння і повнолуння,
ченців збирали для взаємних сповідей. Залежно від тяжкості гріха
застосовувались і санкції, найчастіше ченець добровільно вибирав вид
покарання.
З поширенням монастирських громад в Індії завились і жіночі сангхи.
Вони були організовані на зразок чоловічих, але в них всі головні церемонії
(прийом до громади, сповіді, проповіді) здійснювали спеціально призначені
для цього ченці з найближчої чоловічої сангхи.
Правила життя ченців регулювались текстами Вінаяпітаки, важливою
частиною Трипітаки. Крім неї, до буддійського канону входили Сутрапітака, у
якій викладалась суть доктрини, і Абідхармапітака — релігійно-філософські
тексти. Усі ці тексти високо цінувались буддистами, турботливо
переписувались, зберігалися у бібліотеках-архівах найзначніших монастирів.
В Індії у перші століття нашої ери одним з найвідоміших був монастир
Наланда, куди з усіх кінців, у тому числі з Китаю, сходились буддисти-
піліграми з метою здобути мудрість, освіту, переписати і привезти у свої
країни священні тексти буддійського канону.
6. Вчення про чотири «істини». Вчення буддизму сформульовано також у
так званих чотирьох «істинах», відкритих Буддою у своїй першій проповіді.
Перша «істина» — існує страждання. Воно обов'язково властиве кожній
живій істоті, тому будь-яке життя — страждання. Зіткнення з неприємним —
страждання. Відсутність приємного — страждання. Недосягнення бажаючого
також призводить до страждання. Основним законом світобудови є закон
залежного походження, за яким жодне явище не виникає без відповідної
причини. Однак згідно з цим законом встановити першопричину будь-якого
явища або дії неможливо. Тому буддизм розглядає і приймає існуючий світ
таким, яким він є, і люди не в змозі змінити існуючий соціальний лад.
Разом з тим буддизм стверджує, що основу всіх речей і явищ як
матеріальних, так і духовних, становлять певні елементи (дхарми). За своєю
природою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, джерелом
якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини-Друга «істина» — існує
причина страждання. Людина, користуючись матеріальними речами і духовними
цінностями, вважає їх постійними, тому бажає володіти і насолоджуватися
ними, відмовляючись від усього іншого. Подібні бажання, створюючи
безперервний ланцюг боротьби за існування, є причиною продовження життєвого
процесу. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і
призводять до вольової дії, яка утворює карму. Цей процес може проходити в
активній і пасивній формах. Людина може існувати активно лише тоді, коли
дхарми збуджуються, утворюючи кармічний ефект. Останній породжується
свідомістю. Таким чином, там, де немає свідомості, немає і карми, тому
невимушені дії не впливають на карму. Карма — швидше філософська, ніж
фізична категорія. Вона не обмежена часом і простором і відноситься лише до
етичної сфери як результат потоку свідомості. Карма може бути космічною,
національною, родовою, сімейною, індивідуальною.
Третя «істина» — можливо припинити страждання. Якщо цілком позбутися і
хороших, і поганих бажань, настає стан нірвани, коли людина виключається з
процесу відродження. Нірвана — кінцева мета існування, це не самознищення,
а стан звільнення від свого «Я», згасання емоцій, коли людина перебуває в
абсолютному спокої.
Четверта «істина» зводиться до розуміння того, що існує шлях до
припинення страждання. Цей шлях — восьмискладовий, він полягає у правильних
розумінні, намірі, мові, поведінці, зусиллях, житті, зосередженні тощо.
Шлях до пізнання істини, що його пропонує буддизм» називається «середнім».
Він дійсно ніби посередині між водійською релігією з її крайнощами та
ідеологією аскетів-відлюдників давньої Індії.
Будда вже в юності зрозумів, що такі категорії, як добро і зло, любов
і ненависть, совість і непорядність, втрачають свою конкретність і стають
відносними. Шлях, обраний Буддою, пролягає між добром і злом, звідси його
назва «середній». Людина, яка вибрала його, повинна осмислено чи сліпо
повірити, що існує безперервний процес перевтілень, керований законом
карми, що єдиний притулок у цьому житті можна знайти у вченні Будди та у
буддійській громаді, а безумовне дотримання всіх вимог і правил етичної
поведінки і споглядальних прав, викладених у буддійському вченні, звільнить
її від страждань. Порятунок людини є справою самої людини, якій допомагають
бодисаттви — істоти, що відмовились від переходу в нірвану, щоб врятувати
інших.
Буддизм, як і будь-яка релігія, поділяє світ на реальний і
потойбічний. Потойбічний — світ богів, нірвана, його можна досягти після
остаточного перевтілення душі людини на цьому світі. Реальний світ — це
арена перевтілень, місце боротьби духу з матерією за своє звільнення. Якщо
людина виконує певні настанови, то її душа краще перевтілиться — аж до
втілення в Будду. Так молена досягти і нірвани. Коли людина несумлінно
виконувала настанови, то її душа відбуватиме кару у тілі злидаря, раба чи
тварини.
Розвиток буддизму був складним, його положення неодноразово
перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціальних умов. Звідси і
наявність численних сект у буддизмі. На початку нашої ери Їх було дві:
хінаяна і махаяна. До V ст. н.е. ці основні напрями поділилися ще на ряд
течій.
Релігійну систему буддизму викладено в численних творах. Найдавнішим є
так званий палійський канон, написаний мовою палі не раніше перших століть
нашої ери. Він називається «Трипітака» («Три корзини») і складається більш
як із 100 томів. За релігійним переказом, Трипітака — це виклад вчення
Гаутами устами трьох його найближчих учнів. Реально — це праця багатьох
невідомих буддійських проповідників, твори яких спочатку передавались усно,
а потім, приблизно у 80-х р. до н.е., були викладені письмово буддійськими
монахами острова Цейлон.
7. Культ у буддизмі. Для своїх прихильників Будда встановив певні
правила поведінки, які стали стрижнем їхньої релігійної практики та того
культу, що згодом утвердився у буддизмі. Ці правила стосувалися
індивідуальної поведінки людини і передбачали ряд заборон у їжі, одязі і
всьому способі життя.
Щодо культу як сукупності обрядів, то первісний буддизм також
засновувався на релігійній практиці своїх попередників. Найдавнішим обрядом
буддизму була так звана упосата — молитовне зібрання членів чернецької
громади. Воно відбувалося у мовчанні і в молитовних роздумах, чим були
невдоволені миряни, присутні на зібранні. Тоді було запроваджено своєрідну
спільну сповідь. Спочатку зібрання проводилися у дні повнолуння і
новолуння, але з часом приводи для них ставали різноманітнішими.
Змінювалась форма організації чернецтва. Виявилась необхідність
спеціального притулку, у якому мандрівні бхікшу (монахи-злидарі), які
жебракували, могли перечекати сезон дощів, що тривав в Індії не менше трьох
місяців. Такими притулками стали монастирі, що згодом перетворилися в
стаціонарні заклади буддійської церкви.
З часом буддійський культ значно змінився, оскільки повинен був
задовольняти національно-духовні потреби віруючих, цілком відмінні від
інтересів і потреб аскетів. Поступово у буддизмі розвинулись елементи
культу, подібні до існуючих в інших релігіях. Буддизм звів у культ численні
реліквії. Це, зокрема, мощі святих, насамперед самого Будди, а також речі,
які, як вважається, належали їм або ними використовувалися. Крім того,
вшановуються ті населені пункти, окремі споруди, дерева, які пов'язані
(дійсно чи уявно, що неможливо перевірити) з біографією Будди або кого-
небудь з його прихильників.
Значного поширення, так само як і в католицизмі, набув культ мощей.
Останки Будди, за переказом, після його спалення стали об'єктом запеклих
суперечок між претендентами на право володіння ними. Частину Їх забрали
боги-деви і злі боги — наги. решту було поділено між вісьмома племінними
об'єднаннями. Усі мощі було вміщено для вічного зберігання у численні
ступи. Ці споруди і тепер збереглися в Індії.
Місця, які особливо вшановувалися, ставали місцями прочанства. їх
чотири: місце, де народився Будда, де він «прозрів», місце його першої
проповіді і місце нірвани. У зв'язку з масовим прочанством споруджувались
храми, ступи; їх прикрашали графічними та рельєфними зображеннями. Крім
того, розроблявся і збагачувався новими церемоніями ритуал молебнів,
процесій та інших заходів, що тут проводилися. У результаті прочанства
збагачувались монастирі та інші заклади буддійської церкви.
У буддизмі чимало обрядів, що належать до індивідуального культу.
Мається на увазі така форма релігійної поведінки, як бхавана — заглиблення
у себе, у свій внутрішній світ з метою зосереджених роздумів про істини
віри. Передбачались різні форми бхавани, але всі вони були розраховані не
на масу віруючих, а на ченців, що внутрішньо відчужені від світу.
Згідно з буддизмом людина сприймає світ через свої відчуття, але вони
— не суб'єктивні уявлення індивіда, а об'єктивний факт, наслідок збудження
дхарм, часток світобудови. Життя є виявом збудження дхарм. Заспокоїти свої
дхарми — це і означає взяти життя в свої руки і цим досягти мети — стану
Будди, зануритися у нірвану. Але як це зробити?
Людина народжується, живе і помирає. Смерть — розпад даного комплексу
дхарм, народження — його відновлення, але вже в іншій формі. Це І є
круговерть життя, цикл нескінченних перероджень. Сума добрих і злих вчинків
визначає, у якій формі людина відродиться у наступному. Чим більше добрих —
тим міцнішає карма і тим більше заспокоюються дхарми, тобто людина робить
значний крок до мети, до нірвани.
Буддизм вшановує чимало рослин і тварин, вважаючи їх священними. Перш
за все це дерево бодхі з роду фікусів, під яким на Будду зійшло
просвітлення. Дуже популярний лотос — символ чистоти, духовного
просвітлення, співчуття. Всі вищі особи пантеону зображаються, коли вони
сидять на квітці лотоса, так званому «лотосовому троні».
З тварин найшанованіші змії (наги), оскільки, як вважається, вони
відіграли особливу роль у житті Будди — цар змій Нагараджа прикрив Будду
своїм капюшоном під час його перебування у стані споглядання. Наги
зберігали у себе один з найважливіших священних текстів буддизму до того
часу, доки люди не визріли до його розуміння, і лише тоді віддали його
філософу Нагарджуні. Можна припустити, що таке вшанування змій є наслідком
того, що в Індії і в країнах Індокитаю культ змії існував з давніх часів.
Інші популярні тварини — слон (особливо білий), бик, лев, кінь, черепаха,
павич. Вони часто є супутниками богів або символами — замінниками вищих,
середніх і нижчих персонажів пантеону. Найулюбленіші міфологічні персонажі
буддизму — газелі. На згадку про двох з них, які першими вийшли з лісу і
стали слухати першу проповідь Будди, над воротами буддійських храмів
постійно зображують двох газелей, які стоять на колінах, а між ними —
колесо з восьми спиць (символ восьмискладового колеса вчення).
Буддизм як релігія і міфологія обумовив виникнення прекрасного
мистецтва: храмової архітектури, своєрідних живопису і скульптури.
Скульптури з золота, срібла, бронзи, дерева, каменю, що зображали всіх
персонажів пантеону від вищих до нижчих, загальнобуддійських і місцевих,
можна побачити у різних країнах буддійського світу.
8. Ламаїзм як різновид буддизму. У XVI — XVII ст. буддизм проник до
Монголії і внаслідок його злиття з місцевими культами сформувався ламаїзм.
Пристосування буддизму до тибетських умов було досить тривалим. Ще в IX ст.
для цього багато зробив індійський релігійний діяч Джобо Атіша, якого
ламаїсти вважають другим Буддою. Характерними для ламаїзму є особливе
становище духовенства — ченців (лам) і хубілганів («переродженців»), а
також своєрідний релігійний культ. Відповідно до ламаїстського віровчення
людина може врятуватись лише з допомогою духовенства. Звідси його особливе
значення. Лами живуть здебільшого у монастирях — дацанах. Кожний віруючий
мусить мати свого ламу, виконувати його настанови і покладатися на його
молитви. Вищі лами вважаються хубілганами — живими богами, оскільки в них,
мовляв, втілюються будди і бодисаттви, які оселилися серед людей, щоб
рятувати їх. Очолюють ламаїстів два хубілгани-ієрархи. Перший нібито є
втіленням самого Будди, йому належить вища духовна влада. Другий — далай-
лама — є носієм світської влади у Тибеті.
Основними центрами культової діяльності є дацани, де лами щоденно
здійснюють богослужіння перед скульптурними і мальованими зображеннями
богів. Під час богослужіння лами сидять на спеціальних лавах і зосереджено
моляться, а віруючі рухаються за годинниковою стрілкою і, проходячи повз
вівтар, залишають на ньому свої дарунки (гроші, продукти, речі). Вийшовши у
двір храму, віруючі моляться, вклоняються, крутять «молитовні барабани» —
циліндри, у яких знаходяться надруковані на папері тексти молитов. Чим
довше і швидше крутиться циліндр, тим більше молитов «зараховується»
віруючим.
9. Обряди і звичаї ламаїзму. Форми культу у буддизмі надзвичайно
різноманітні. Це обумовлено тим, що, поширюючись у різних країнах, він
асимілював місцеві культи і включив в обрядову практику звичаї, які були
притаманні даному народу. У ранньому буддизмі культ як система обрядів був
розвинутий слабо, але згодом сформувався такий пишний і складний
театралізований комплекс ритуалів і церемоній, який навряд чи є в інших
релігіях світу. Особливо це характерно для ламаїзму.
За змістом ламаїстські ритуали мало відрізняються від тих, що
побутують в інших релігіях. За формою вони містять словесний і музично-
вокальний елементи, жертвоприношення, процесії, ритуальні рухи тіла, навіть
танці, причастя. Усі ці елементи набагато яскравіші та інтенсивніші, ніж в
інших релігіях.
До молитов у ламаїзмі відноситься насамперед сповідування віри, яким,
як правило, розпочинається ламаїстське богослужіння, під час якого віруючий
вшановує чотири святині — Будду, дхарму, одновірців і свого духовного
наставника. Таким чином, божество підготовляють до сприйняття конкретного
прохання віруючого (наприклад, про дарування життя).
Ламаїстське богослужіння супроводжується музикою і співами. Значну
роль відіграють дзвіночок і морські скойки, звучання яких є сигналом для
переходу до наступного етапу богослужіння. Ці інструменти разом з трубами
складають оркестр. Практикується також хоровий спів хлопчиків.
Богам і демонам ламаїсти жертвують рис, а також спеціальний хліб, який
називають балін. Аналогія з християнською просфорою тут безумовна; з трьох
видів баліну два роздаються віруючим, третій залишається у храмі, звідки
його виносять після богослужіння і спалюють. У ламаїзмі існує і ритуал,
подібний до причащання у християнстві: після церемоній і виголошення
молитовних формул лама роздає присутнім по ковтку освяченого вина і по три
коржі, виготовлені з муки з цукром та маслом за спеціальним рецептом.
Проковтнувши усе це, віруючий вважає, що він прилучився до благодаті тих
богів, на честь яких здійснювалось богослужіння.
Молитви, звернені до бодисаттв, заучуються віруючими просто механічно,
оскільки мова, якою вони складені, була для них незрозумілою. Крім молитов,
доводиться вивчати безліч заклинань, щоб убезпечити себе від дії злих духів
і можливого нещастя. Бажаючі можуть вести “облік” виголошених молитов і
заклинань за допомогою спеціальних чоток.
Разом з цим ламаїзм запровадив своєрідну «механізацію» молитви, У так
звані хурде — металічні циліндри — вставляються молитовні тексти.
Вважається, що один оберт циліндра означає прочитання всіх уміщених у ньому
молитов І священних текстів.
З ламаїстських обрядів найвідоміші дзул-хурал, найдані-хурал і так
званий обряд обо. Дзул-хурал — це обряд освячення, який здійснюється
пізньої осені. Дацанські храми зовні і всередині освічуються безліччю
свічок, при світлі яких віруючі перед зображенням богів розкраюються, якщо
вони погано ставилися до домашніх тварин. За ламаїзмом, погане годування,
побої, непосильна робота, через що тварини страждають,— тяжкі гріхи, які
спричинять погане переродження. Адже у кожній домашній тварині, за
ламаїстським уявленням, може жити перевтілений померлий родич віруючого.
Каяття має звільнити віруючого від вини перед померлим. Можна припустити,
що своїми джерелами дзул-хурал сягає індійського культу «священних тварин».
Інший обряд — найдані-хурал — присвячений пустельникам (кайданам), які
возвеличенні у ранг божеств. Проводиться також восени. Лами вивішують
зображення найданів — немічних, байдужих до навколишнього світу, і
розповідають віруючим, що вони у минулому були мирськими людьми, але,
ставши пустельниками, заслужили «спасіння». Таким чином підкреслюється
небезпечність будь-якої любові до життя.
Важливу роль у становленні ламаїстського культу відіграло те, що при
цьому не заперечувались, а навпаки, асимілювались буддійські культи, що
побутували у відповідних народів. Найяскравішим прикладом є культ так
званих обо.
З давніх часів у монгольських і тюркських народів вшановувались окремі
місцевості, які чим-небудь вирізнялися — гори, печери, береги озер. річок
та ін. Вони називалися «о6о». Вшановувалися не саме ці місця, а духи,
демони або божества, що нібито пов'язані з ними. Для встановлення контакту
з цими надприродними істотами люди повинні були приносити Їм символічні
жертви — палиці, шматки тканини, найчастіше — камені. З каменів складалися
цілі купи, які згодом стали називатися обо. У ламаїзмі вони є примітивними
символами святості. Складалися і двошарові обо: внизу — купа каміння, а над
нею надбудовували кумирню або буддійську каплицю. Такі комбіновані
святилища надзвичайно численні у країнах поширення ламаїзму, а культ,
пов'язаний з ними, посів перше місце в обрядовій практиці.
Ламаїзм запозичив доламаїстські обряди, пов'язані з обо. Зокрема,
поряд з епізодичними жертвоприношеннями і заклинаннями відбуваються
періодичні служби. Ламаїстський обряд служби обо полягає у тому, що лама
читає деякі тексти по служебнику, потім розпочинається свого роду «хресний
хід» навколо обо, під час якого учасники розбризкують у повітрі молоко,
чай, горілку, а те, що залишилося, випивають самі. Жертви призначаються як
ламаїстським божествам, так і до ламаїстським демонам. Тексти молитов і
гімнів нерідко буквально повторюють побутуючі до ламаїзму шаманські
заклинання, звернені до демона даної місцевості.
Кожна ламаїстська сім'я обов'язково має вдома вівтар. Це свого роду
невеликі шафи зі статуетками та іншими зображеннями буддійських божеств і
демонів. Тут же, як правило, є полиця, на якій стоять чашки, призначені для
жертвоприношень вином, маслом, кумисом, попільниця або свічка, квіти.
Будь-яка подія у житті ламаїста спонукає його звертатися за порадою до
лами-зурхачина, тобто ворожбита-астролога. Він радить, які обряди і
заклинання слід здійснити, щоб успішно перекочувати на інше місце, вдало
купити домашню худобу, позбутися хвороби і т. ін. Важливу роль у ворожінні
відіграє прийнятий у буддизмі індійський календар. У ньому роки називаються
за найменуванням знаків зодіакального кола: миші, бика, тигра, зайця,
дракона, змії, коня, вівці, мавпи, курки, собаки, свині. Кожний із знаків
відповідає одному з п'яти «елементів» — дереву, вогню, землі, залізу, воді.
У результаті виходять шестидесятирічні цикли, що розпочинаються від 1027 р.
нашого літочислення. Місяці також відповідають знакам зодіакального кола
або мають порядкові номери. Дні тижня найменуються за назвами семи світил.
Лама-астролог складає для новонародженого гороскоп, у якому, враховуючи
якісні особливості року народження («вогняний дракон», «водяна курка» і
т.ін.), дня і місяця появи на світ, вказує, якої і коли слід чекати
небезпеки, які заклинання виголошувати, з ким може взяти шлюб тощо.
Щодо свят, які відзначають віруючі ламаїсти, то Їх небагато, проте
вони надзвичайно театралізовані, супроводжуються складним ритуалом.
Найвідоміші з них — Цагалган. Та кругообертання Майдані. Свято Цагалган
означає “білий місяць”, воно присвячене початку нового року за старим
монгольським (місячним) календарем. Протягом 16 днів здійснюється чимало
обрядів, присвячених «дванадцяти» чудесам Будди.
Кругообертання Майдарі, або Майдарі-хурал, — бучне свято, яке
проводиться влітку у дацанах при значному зібранні віруючих. Воно повинно
прискорити прихід прийдешнього Будди на землю і настання щасливого та
радісного життя.
Священними ламаїсти визнають два зводи книг — Ганджур (у перекладі з
тибетської — переклад одкровення; складається з 108 томів) і Данджур (у
перекладі з тибетської — переклад тлумачень; складається з 225 томів).
Ганджур і Данджур вшановуються як збірники висловлювань і повчань, які
належали нібито Гаутамі та його учням. Насправді ці тексти написані
тибетською мовою у XIV ст. і містять переклади Трипітаки і оригінальні
твори, створені не відомими нам представниками ламаїстського духовенства.
10. Дзен-буддизм. Останнім часом у світі посилився інтерес молоді до
східних культів, зокрема буддизму. Особливою популярністю користується дзен-
буддизм.
Дзен (зосередження, споглядання) виник як буддійська секта ще в VI ст.
у Китаї на основі махаяни. її засновником віруючі вважають самого Будду,
який, зібравши учнів для проповіді, лише мовчки крутив у руках квітку. Один
з учнів зрозумів зміст його мовчанки, він і став першим наставником дзен.
Однак вірогідніше твердження, що головні положення дзену були сформульовані
індійським монахом Бодхідхармою. З Китаю дзен проник в Корею, В’єтнам і
Японію, у якій поширився найбільше.
Особливості дзен-буддизму полягають у безпосередньому «від серця до
серця» передаванні вчення завдяки безпосередньому контакту з «загальною
істинною мудрістю Будди», впевненості у можливість пізнати Будду внутрішнім
світом людини.
Сучасні прихильники цієї секти вважають дзен різновидом психотерапії
та психоаналізу, значну увагу приділяють розвитку власного емоційного стану
і почуттів.
Відповідно до «класичного дзену» основна мета людини — прилучення до
«космічного тіла Будди», яке в уявленні дзен-буддистів зливається зі
Всесвітом. Нірвана (небуття) і сансара (чуттєвий світ) єдині. Тому немає
протилежності між божественним і земним, духовним і СВІТСЬКИМ.
Шукати притулок у власних дусі і природі,— стверджують ідеологи дзен,—
означає шукати притулок в істинному Будді. Слід довіритися своєму духу, і
людина стане Буддою. Це. на погляд дзен-буддистів, відбувається під час
раптового просвітлення, що досягається у земному житті. Поштовхом до нього
може бути не лише релігійний екстаз, а й будь-яке інше сильне хвилювання.
Однією з характерних рис дзен-буддизму є крайній ірраціоналізм, що
виявляється у негативному ставленні до логічного мислення, будь-яких теорій
та авторитетів. Врятуватись, злитись з Буддою можливо лише з допомогою
«живої інтуїції», «чистим безпосереднім досвідом». Усі логічні роздуми у
дзен осуджуються настільки послідовно, що деякі наставники у минулому
навіть відмовлялися від мови і спілкувалися лише умовними знаками. У деяких
дзенських монастирях Японії так спілкуються і нині.