Вступ

Давно
відомо, що козацтву та Запорозькій Січі належить особливе місце в історії
України XVI–XVIII ст. і в історичній пам’яті українського народу. Воно
визначається тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним
свободи й непідлеглості козацтво виступало провідною силою визвольних змагань,
навколо якої згуртувалися інші верстви населення. Козацтво не було історичним
феноменом, роль і значення якого замикається в національних межах. Ледве не з
часу своєї появи воно привертає увагу й за межами України, причому не тільки в
сусідніх країнах, але й у більш віддалених, зокрема західноєвропейських.

З
кожним роком козаки набували більшого значення. Головними факторами, що
викликали його до життя, були жорстокість форм феодальної експлуатації і
національного гноблення та сусідство українського етносу з кочовими тюркськими
ордами. Як окрема соціальна верства зі своїми звичаями, традиціями і
організацією, козацтво сформувалось на порозі ХVІ-ХVІІ ст. Через постійні
татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушене було відійти
на Волинь і Поділля. Залишені землі були майже незаселеними. Однак для декого
небезпека знищення чи полону від татар виявилась більш прийнятною, ніж
кріпацький стан, і тому в цих землях знаходять притулок люди сміливі й
відчайдушні. Козацтво початково формувалось у вигляді сезонних промислових
загонів, які перебували у Степу лише в теплу пору року. Сутички з татарами
змушували їх до розвитку війкового мистецтва, подальша еволюція якого дала
можливість перейти від оборони до нападу на ворогів. Життя серед постійної
небезпеки, екстремальні ситуації, що загрожували самому існуванню козаків,
обумовили їх об’єднання в демократичні товариства рівних, взаємостосунки в яких
були побудовані лише на здоровому глузді та принципах взаємодопомоги.

Відомо,
що саме Запорізька Січ постає родоначальником української державності, отже
дуже важливим є питання адміністративно-політичного устрою на Запоріжжі. Саме
цю тему і розкрито у навчально-дослідному завданні. Актуальність теми ніколи не
вичерпає себе, бо кожна освічена людина має знати, звідки бере витоки її
держава.

1.
Адміністративний устрій Запорізької Січі

Прибуваючи
до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром ті
Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою,
Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро – священна й заповітна
для козаків ріка, оспівана в думах та переказах. Унікальною особливістю Дніпра
були його знамениті пороги – пасма кам’яних скель, що стирчали з води на висоту
до п’яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Порогів було дев’ять:
Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький,
Будильський (Будило), Лишній і Вільний [1, с. 46]. Пороги тягнулися
Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя. У 1932 р. після
збудування Дніпрогесу пороги було затоплено [1, с. 49]. Успішно пройшовши
всі пороги, подорожні причалювали до острову святого Григорія, тобто до
Хортиці, яка знаходилась в межах сучасного Запоріжжя. Досягнення Хортиці
означало, що далі шлях був вільний і можна було не боятися кочівників. Хортиця
була і залишається найбільшим Дніпровським островом. Вона має у довжину понад
12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Всього ж по Дніпру в межах земель
запорізьких козаків було 265 островів.

Козацькі
поселення називалися по-різному в залежності від їхньої величини. Найменшими
були бордюги, тобто землянки. У виритих ямах ставили стіни з плетеного хмизу,
навколо стін нагортали землю, робили дах. Зверху робився отвір-димохід.

Зимівником
називались у запорожців хутірці, що складалися з двох-трьох хат для людей і
різних господарських будівель (комори, клуні, стайні, хліви, курники, льохи,
омшаники, кузні, млини тощо). Козаки жили у зимівниках, хуторах і селах
звичайно із сім’ями, за що отримували від козаків-січовиків іронічні прізвиська
сиднів, гніздюків та баболюбів. Зимівники розросталися, перетворювалися на
хутори, села, містечка. На новоосвоєних землях козаки займалися хліборобством.

Столицею
козацтва, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де
знаходився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Складалась
вона з фортеці і передмістя. Всередині фортеці навколо майдану, на якому збиралась
рада, крім військової канцелярії, пушкарні, склепів, майстерень, старшинських
будинків, школи і церкви, було тридцять вісім куренів – видовжених дерев’яних
хат.

Назва
«Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означало первісно
укріплення з дерева й хмизу. Нерідко поряд з цією вживалась інша назва – «Кіш».
Слово «кіш» тюркського походження, зокрема, у татар воно означало військову
ставку, місцезнаходження вождя.

Місце
розташування Січі час від часу змінювалось, що було викликано зруйнуванням
попередньої. Майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою
природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти серед
безлічі їм подібних в прибережній лісовій гущавині, у морі плавнів. Сама Січ
була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев’яний
частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для
гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

Всередині
фортеці знаходився майдан із церквою та стовпом, де карали винних. Навколо
майдану стояли великі довгі хати – курені, де жили січовики, будинки старшини,
канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні
лавки. Слово «курінь» означало і хату, де проживали козаки і була їхня кухня, і
військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього налічувалося до 38
куренів, в котрих гуртувалися звичайно козаки-земляки [2, ст. 67].

Загальні
землі Війська Запорізького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і
фортецю, і територію, котра їй підлягала, і адміністрацію фортеці. Центром
паланки була слобода, де перебувала місцева адміністрація і розташовувалась невелика
залога. Центр паланки, таким чином, являв собою водночас і оборонний пункт. На
чолі паланки стояв полковник, якому підлягала місцева влада (писар, підписарій,
отамани слобід і т.д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не
тільки адміністративну, судову і фінансову, а й військову владу. Вона збирала
податки, судила, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок
від нападів татар тощо. Однією з найважливіших функцій паланкової старшини було
«підтримання порядку» в окрузі. Поряд з козаками в паланках мешкали посполиті
(селяни). Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів,
паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських
(посполитих) громад.

Чисельність
козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій та
інших причин, наприклад, епідемій, але рідко перевищувала 15–20 тисяч [2, ст. 69].
Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася
там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання
старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час
перетворювалася на справжній мурашник.

Звичайно
ради проходили на січовому майдані, але під час воєн та походів могли
відбуватися у будь-якому місці. Загальна військова рада відбувалась на Січі
двічі-тричі на рік (1січня, 1 жовтня та на другий-третій день після Великодня)
[2, ст. 73]. Крім того, кожен козак міг зажадати скликання ради у
будь-який день з будь-якого приводу. На радах, звичайно, обирали запорізьку
адміністрацію – старшину, тобто гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря,
осавула, а також менших достойників – довбиша, пушкаря та ін. Паланки на своїх
радах обирали полковників, а курені – курінних отаманів. Роль старшини,
особливо у другій половині XVIIIст., значно зросла, і тому ради ставали все
більш формальними, все менше відбивали інтереси рядового козацтва. В таких
випадках останні застосовували грізну зброю – так звану «чорну раду», яка
проводилась без старшин. Рішення «чорної ради» старшина мусила беззаперечно
виконувати, інакше спалахувало повстання.

Курені,
на які поділялося військо Запорізької Січі, не були тактичними одиницями, тобто
військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або
бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, які
називались командами або партіями.

2.
Політичний устрій Запорізької Січі

Вищим
органом влади Запорізької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі,
військову старшину, а також місцеві органи влади – паланкову і курінну
старшину. Збройними силами козацької республіки біло Запорізьке Військо, ядро
якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі.

Всім
козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністратівні посади,
надавалося звання «військового старшини». Вони жили в своїх куренях,
користувалися особливою повагою. Під час походу або бойових дій вони очолювали
команди або партії, їм підпорядковувалися полковники, що були в складі цих
підрозділів.

Для
керування кожною паланкою щорічно обирався радою полковник, а також осавул,
писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланкою або полковою
старшиною.

Полковник
одержував ознаку влади – пірнач, який він носив за поясом, а також значок,
тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник
паланки мав, крім цього, свою печатку. Похідний полковник призначався на кожні
п’ятсот козаків.

Розглянемо,
які обов’язки виконувала обрана військова старшина Запорізької Січі.

Кошовий
отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на
Січі. Влада його була необмеженою. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи
судові вироки, в першу чергу смертні. Від імені товариства мав дипломатичні
стосунки з іноземними державами. Мешкав кошовий отаман в окремому приміщенні
(хаті) разом зі своїм кухарем.

Військовий
суддя. Чинив суд на Січі. У відсутність кошового отамана виконував його
обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. З допомогою військового
скарбничого регулював витрати коштів Січі. Мешкав і харчувався у своєму курені.
Символами влади судді були січова печатка та тростина.

Військовий
писар. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував
документи. Очолював Січову канцелярію, був начальником для всієї військової
старшини, що займала посади писарів в паланках та в похідних командах. Посаду
військового писаря займали високоосвічені люди, обізнані на іноземних мовах і
латині. Рідко переобирався. Мешкав в окремому приміщенні разом зі своєю
канцелярією, до якої входили писарі різних рангів і кухар.

Військовий
осавул. В його обов’язки входила організація і ведення прикордонної
служби запорізьких земель, охорона зимовників та шляхів на Січ по Дніпру і на
суші. Він проводив слідство та виконання судових вироків. Разом з обозним
підтримував дисципліну й порядок у війську, в фортеці Січі та похідних таборах.

Для
підвищення престижу влади кошового отамана, судді, писаря і осавула під час
урочистих заходів та в бойовій обстановці кожного з них супроводжувала почесна
варта, яку виділяли курені.

Військовий
обозний. Очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час
походу він або наказний обозовий керували побудовою таборів з возів, а також штурмом
укріплення ворога.

Курінний
отаман. Найбільшою повагою на Січі користувалася посада курінного
отамана. Хто не був раніше курінним отаманом, не міг бути обраним на посаду
кошового. Якщо суддя та осавул не займали раніше посади курінного отамана, то
звання військового старшини за ними не зберігалося після їх звільнення з посад.
Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його
дозволу ніхто не мав права відмикати курінну скарбницю, де зберігалися кошти
куреня та особисті речі козаків.

Військовий
довбиш. Був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав
козаків на січовий майдан на раду.

Також
на Січі були такі важливі особи як військовий пушкар, військовий тлумач (або
драгоман), військовий кантаржій, отаман січової школи та інші.

У цей
час, коли майже в усіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала
республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній
раді, якій належала вся повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями
життя Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою, вирішувала проблеми миру і
війни, приймала й відправляла посольства, займалася судочинством. Слід
зазначити, що вже наприкінці XVI ст. виразно відчувався поділ на старшину та
рядове козацтво, котрі вели між собою гостру боротьбу.

Висновки

Отже,
підводячи підсумок, можна сказати, що Запорізька Січ була єдиним і основним
витоком української державності. Не дивлячись на сумнівну освіченість та
віддаленість від таких понять, як політика та геодезія, розміщення Запорізької
Січі та її політичний устрій були майже досконалими. Посада гетьмана, вершини
козацької військово-адміністративної піраміди, була виборною, що свідчить як
про демократизм, так і про республіканізм козацької держави.

Хоч
Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам’яті
народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних
загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з
українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили
радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку,
виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації
військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і
економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для
українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником
національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм
будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні
покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного
відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати
змагання за вільну суверенну Україну. Дуже хочеться, щоб сучасне суспільство
звертало більше уваги на свої витоки, щоб молодь цікавилась своєю історією, вивчала
наукову літературу. І тоді через віки до нас долине шелест козацьких знамен,
брязкіт козацької зброї, стогін української землі від копит ворогів.

Хай
козацькому роду не буде переводу!

Список
використаної літератури

1. Мицик Ю.А. Як
козаки воювали. – К, 1985. – 304 с.

2. Грабовський С. та
ін. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні,
Л. Шкляр. – К.:Генеза – 608 с.

3. Наливайко Д.С. Козацька
християнська республіка/ – К.:Дніпро, 1992. –

495 с.

4. Шамрай М.Г. Українська
козацька держава: посібник зі спецкурсу для студентів історичного факультету. –
Черкаси: вид. від ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2005. – 306 с.