Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичні передумови відродження української
держави
1.1 Розпад Російської імперії та
відродження української держави
1.2 Система органів Центральної ради
1.3 Жовтневий переворот більшовиків.
Його вплив на Україну
Розділ 2. Проголошення
України незалежною демократичною
державою. Розвиток
конституціоналізму
2.1 Четвертий універсал і
проголошення України незалежною демократичною державою
2.2 Конституція Української
Народної Республіки
2.3 Українська держава за Гетьмана П.
Скоропадського та Директорії
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Продекларований в українській
Конституції стратегічний курс країни на формування «громадянського
суспільства«, побудову »правової держави» схвально сприймається
майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритет
загальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб та
інтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічного
існування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність до
світової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.
Отже, необхідність суспільного
та державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропоновані
шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх на
сьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи
іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історія
доводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у
так звані «перехідні періоди» не мали вагомих позитивних результатів,
— для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.
У зв’язку з цим мета нашого
дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування
української держави 1918-20 рр., формування демократичних засад існування
суспільства того часу, та закріплення таких засад в нормативних актах та
Конституції.
При роботі автор застосовував
конкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації
Історіографічну базу складають
загальноісторичні та історико-правові роботи, які містять концептуальні
визначення щодо державності в Україні 1918–20 рр.
Розділ 1.
Історичні передумови відродження української держави
1.1 Розпад Російської імперії та
відродження української держави
Кінець XIX-початок XX ст. характеризується новим політичним
пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та
Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.
В
Україні виникли
нелегальні політичні партії та організації, зокрема Революційна Українська
партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство
Українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.
Поштовхом для
розвитку українського національного руху стали події 1905-1907
рр. у Росії. У цей період було
дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні
товариства, установи.
З’явилися
українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства («Просвіта»), музичні й театральні колективи. Все це допомагало
піднесенню освітнього рівня українського населення.
Після революції у
Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до
західноєвропейського парламенту — Державна дума, де
сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. — 47, які
домагалися національної автономії України. Однак після
поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного
руху.
Вороже поставилися
до нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й
російські ліберали, котрі на словах захищали «інородців», насправді ж
вважали український національний рух небезпечним для цілісності Російської
держави [8, c.53].
Важливою подією в
історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих, країнах
загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності.
Розділена між державами-суперниками, Україна перші роки війни (особливо
її західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн. українців воювали у російській
армії, 250 тис. — в австрійській. Як
у Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий наступ на українство.
«Кінець українству!» — таке гасло
висунула російська адміністрація. Закривали українські
видання, заарештовували і засилали багатьох українських політичних діячів,
письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичні
партії, організації, товариства.
На український
національний рух зводили наклепи. Так, міністр закордонних
справ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український-рух у Росії — зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.
Аналогічну
політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом
О. Бобринським закрила всі українські видавництва,
просвітні, культурні та інші товариства й організації, вивезла у Росію устаткування
заборонила видання будь-якої літератури українською мовою. «Галичина і Лемківщина, — заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова,
— є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським… Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій». Почалися
масові переслідування, арешти, репресії, вислання українських політичних
діячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12
тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно насаджувалося російське православ’я, для чого в Галичину
прибуло чимало російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українських
священиків вивезено до Росії [1, c.86].
Ці дії
пояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і взагалі
українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких — російські.
Після довгих років
кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У
Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація.
Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.
Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утворений
внаслідок переговорів Тимчасового комітету Державної думи з
меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих і
солдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становище
поміщиків і капіталістів, «оздоровити» армію, продовжити до
переможного кінця війну. Не розв’язувалися питання про
землю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, свято
оберігався принцип «єдиної і неподільної Росії» [7, c.53].
У національних
окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала
пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності,
відновлення власної державності. Насамперед це стосується
України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.
В цей час
соціально-економічна та політична ситуація в Україні залишалася напруженою.
Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах,
був недостатньо свідомий і організований, окрім цього — ще
й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли
соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях
будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи
Україну невід’ємною частиною Росії. Селяни домагалися
землі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможною
верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального
гноблення, несправедливості.
Національно-свідомі
елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії,
створити свою державність або хоча б національну автономію.
Крім партії
більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч і
налічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діяли
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП),
очолювана В. Винниченком, Українська партія
соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка
на чолі з М. Міхновським тощо. Отже,
в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та
шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя доба
становлення української державності після попередніх двох — княжої та козацької [9, c.34].
1.2 Система органів
Центральної ради
Із ситуації, яка виникла в обох
воюючих блоках — Росії та Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні
події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох
століть чужоземного панування.
У Києві 4 (за новим стилем — 17)
березня 1917 р після відповідної підготовчої роботи зібралися представники
українських політичних партій, професійних, культурних, студентських
організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для
організації, репрезентації й координації національно-політичного
життя України. Цим органом стала Центральна Рада, її
головою обрали видатного українського вченого М. Грушевського, який у березні
повернувся з московського заслання Центральна Рада 22 березня видала відозву
«До українського народу», закликаючи населення до спокою,
згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств [10, c.77].
На підтримку Центральної Ради у
Києві 1 квітня була проведена багатотисячна маніфестація, що закінчилась
мітингом. Прийнята резолюція висувала вимоги скликати Установчі збори Росії та
домагатися автономії України Незабаром утворились українські національні ради у
Петрограді та Москві, що негайно налагодили міцні зв’язки з Центральною Радою.
Важливою подією стало скликання
Центральною Радою Всеукраїнського національного конгресу в Києві 17 — 21 квітня
за участю понад 900 делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питання
про незалежність України. Конгрес визнав право створення нового державного ладу
в Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у Росії
автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення
Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її
перевибори. До складу Ради було обрано близько 150 представників від усіх
губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських
організацій, від національних меншостей, які населяли Україну [5, c.33].
Головою залишався М. Грушевський.
Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресу
Центральна Рада виділила зі свого складу виконавчий орган — комітет, що згодом
почали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченком
та С. Єфремовим.
Головною метою
діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу,
відродження національної державності — соборності України
шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б
могла її підтримати, Центральна Рада не мала, — власні
військові сили вона тільки почала формувати. До речі, лідери
національно-визвольного руху України — М. Грушевський, В. Винниченко та інші не
висували тоді питання про державну незалежність України, відокремлення її від
Росії.
Вони вважали, що достатньо
домогтися національно-територіальної автономії України і входження її на
федеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської держави.
Проте Тимчасовий уряд,
продовжуючи великодержавну політику самодержавства, не погоджувався навіть на
таку скромну вимогу Центральної Ради. Питання про організацію національної
армії в Україні також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легко
зрозуміти: він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на
той час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68%
сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також хліб,
цукор, м’ясо тощо [12, c.108].
Ворожу позицію щодо Центральної
Ради та її вимог займала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів,
яку тоді очолювали більшовики.
Розуміючи, що таким шляхом
автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший
універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної
української державності. «Народе український! Однині самі будемо творити
наше життя», — зазначалося в Універсалі.
Місцевими органами ставали
губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночас
діяли комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царським
губернаторів і дрібних чиновників.
Встановилося своєрідне двовладдя
— Тимчасового уряду та Центральної Ради.
У Києві 18-25 травня відбувся
перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який обрав Український генеральний
військовий комітет на чолі з С. Петлюрою та прийняв рішення про створення
української національної армії; у червні — другий з’їзд, що обрав Всеукраїнську
раду військових депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у повному складі до
Центральної Ради, а 10-16 червня — Всеукраїнський селянський з’їзд (за участю
1500 делегатів), що прийняв рішення скасувати приватну власність на землю і передати
її без викупу земельному фондові для розподілу серед селян. На з’їзді обрано
Всеукраїнську раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет (212
осіб), члени якого також увійшли до складу Центральної Ради [14, c.105].
Нарешті, 24-26 липня відбувся ще
Всеукраїнський робітничий з’їзд, де було створено Всеукраїнську раду робітничих
депутатів — вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100 осіб).
Остання поповнила склад представниками майже всіх національних меншин. котрі
проживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін. Вони становили 30%
депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800 депутатів. У складі Малої
Ради цих представників було 18 (на 40 українців).
Таким чином, Центральна Рада
стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були
захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України. Однак
не всі обрані делегати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.
Наприкінці червня 1917 р. згідно
з Першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної
України. Головою став В. Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніх
справ), секретарем (генеральним писарем) — П. Христюк, згодом — О. Лотоцький. До
складу уряду входили такі генеральні секретарства (міністерства): внутрішніх
справ (В. Винниченко); військових справ (С. Петлюра); земельних справ (Б. Мартос);
міжнаціональних відносин (С. Єфремов, згодом — О. Шульгін); судових справ (В. Садовський);
фінансових справ (X. Барановський); харчових справ (М. Стасюк); шляхів
сполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб); у польських
справах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О. Зарубін); генеральний контролер (М.
Рафес). Згодом кількість генеральних секретарств збільшилася до 14 [19, c.126].
Щодо національної приналежності,
то в Генеральному Секретаріаті налічувалося дев’ять українців, два росіяни, два
євреї та поляк; щодо партійної — майже всі належали до різних соціалістичних
партій.
Центральні органи державної
влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну
економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося
національне відродження.
Перестають діяти заборони щодо
української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися
видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У
Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша
українська гімназія.
В Україні на той час діяли три
різні системи управління.
Верховну владу формально
здійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників.
Друга система — це Ради, очолені
більшовиками, меншовиками, есерами.
Третя — Центральна Рада з її
місцевими органами — радами, управами, спілками. Між ними відбувалася вперта
боротьба. Хоч влада та авторитет Центральної Ради невпинно зростали, але
одночасно серед робітників і біднішого селянства успішно проводилася
більшовицька пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масові
заворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчих
зборів не впливали на збуджене населення.
У липні делегація Тимчасового
уряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну
Раду і Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши,
однак, українську територію тільки до п«яти губерній (з попередніх дев»яти), а
інститут окремої національної влади — нанівець.
Політичні лідери України,
розчарувавшись у можливості створення «вільної, демократичної,
федеративної Росії», почали вживати конкретних заходів щодо створення
своєї державності, армії, законодавства.
Якщо у Другому універсалі,
виданому 16 липня, політичні керманичі України ще надіялися на Всеросійські
Установчі збори, які нібито мали встановити автономію» України, і
підкреслювали, що Україна не буде відокремлюватися від Росії, то незабаром
ситуація змінилася. У всіх містах і губерніях створювалися військові ради, які
активно формували збройні сили України. Було прийняте рішення про оподаткування
населення єдиним національним податком, про усунення з місцевої адміністрації
ворожих щодо України сил [18, c.107].
1.3 Жовтневий
переворот більшовиків. Його вплив на Україну
Влада Тимчасового уряду
виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким
готували в Росії державний переворот. Повстання у Петрограді розпочалося 24
жовтня 1917 р. Вночі з 25 на 26 жовтня (7-8 листопада) озброєні загони моряків,
робітників і солдатів захопили Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем’єр-міністр
О. Корейський втік за кордон. Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та
інших містах і місцевостях влада також перейшла до більшовиків. Жовтневий
переворот або, як його назвали більшовики — Велика Жовтнева соціалістична революція,
— здійснився.
Другий Всеросійський з’їзд Рад
25 жовтня проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і про
землю, сформував більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.
Жовтневий переворот більшовиків
докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню
революційного, національно-визвольного руху. У зв’язку з жовтневими подіями
Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувала
утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному
союзі з Росією [16, c.73].
Окрім цього, в універсалі були
проголошені такі основні положення:
1. Конфіскація поміщицького,
удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель
трудовому народові без викупу.
2. Встановлення 8-годинного
робочого дня та державного контролю над виробництвом.
3. Негайний початок мирних
переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами.
4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної
кари як міри покарання.
5. Закріплення за населенням
усіх прав місцевого самоврядування.
6. Забезпечення за населенням
усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків,
недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов.
7. Визнання за всіма народами,
які населяють Україну, «національно-персональної автономії» та рівних
прав тощо [17, c.123].
Центральна Рада негативно
віднеслася до захопленню влади більшовиками. У жовтні 1917 р. Центральна Рада
на своєму засіданні прийняла резолюцію: «Визначаючи що влада у державі… повинна
перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід
усієї влади виключно до рук Рад…, які являються тільки частиною
зорганізованої революційної демократії. Українська Центральна Рада через це
висловлюється проти повстання у Петрограді».
У постанові 10 листопада
Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до
угоди з «крайовими республіками», які виникли на території Росії, з
метою створення нового загальноросійського політичного центру.
Оскільки ради в Україні, очолені
більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не
визнавали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу — в Полтаві,
Конотопі, інших містах та селах України. Були роззброєні загони Червоної
гвардії, військові частини, що не визнавали влади Центральної Ради їх висилали
за межі України, у Росію.
Раднарком, очолений В. Леніним,
спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утворення
самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Про це
говорив і писав сам Ленін. Це ж підкреслював і нарком військових справ Росії.Л.
Троцький у розмові по прямому зв’язку з головнокомандувачем збройними силами
Росії М. Криленком 24 листопада 1917 р. Проте відчувши реальну загрозу втратити
Україну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р.
видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до
Центральної Ради«. Заявляючи, що »Рада Народних Комісарів признає Українську
Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії», РНК висувала
різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на
власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум
був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали
також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських
полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади
Центральної Ради [8, c.35].
У відповідь на цей ультиматум
Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що
не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право,
нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не
змінила. Раднарком вирішив припинити «всякі словесні загравання» і
приступив до активних дій.
У Харкові 11-12 (24-25) грудня
1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який, визнаючи Україну
федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза
законом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському з’їздові Рад, а на
місцях — Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Україна
оголошувалася Республікою Рад. У період між з’їздами влада належала ЦВК
України, обраному на з’їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Медведєвим.
Було обрано також радянський уряд України — Народний Секретаріат, поширено на
територію України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. Народний
Секретаріат складався з 13 секретарств, очолених народними секретарями. До його
складу входили В. Ауссем, С. Бакинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф. Сергєєв, В. Люксембург,
Г. Лапчинський та ін. Головою незабаром став М. Скрипник.
Для підтримки цієї акції з Росії
в Україну були послані війська. Ще 1 січня 1918 р. Раднарком призначив
надзвичайного комісара України — С. Орджонікідзе. Тоді ж В. Ленін надіслав
телеграми у Харків — командувачеві більшовицьких військ в Україні В. Антонову-Овсієнку
і С. Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних
заходів… Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше
загрожує голод… Ленін» [17, c.86]. Росії для
цього передусім і була потрібна Україна.
Народний секретар радянського
уряду України Г. Лапчинський згадує, як народний секретар військових справ В. Шахрай
скаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають
і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користується жодним впливом
серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх
прізвищ?… коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться
роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? За
єдину військову опору… ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії
Антонов».
Розділ
2. Проголошення України незалежною
демократичною державою. Розвиток конституціоналізму
2.1 Четвертий універсал і
проголошення України незалежною демократичною державою
У ці тривожні дні Центральна
Рада 9 (22) січня 1918 р приймає Четвертий універсал, на якому зупинимося
докладніше. «Народе України, — пишеться в універсалі, — твоєю силою,
волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася
колишня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих. А тим часом
Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою вдасть
вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі
свої війська…, які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять
його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають
неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодійство, безчинство».
Центральна Рада, зазначалося
далі, не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території, а «бажає вести
свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення. волі нашої». Оскільки
у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то «однині
Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною,
вільною, суверенною державою».
Чи було щось протиприродне,
незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути
господарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців — це природне,
невід’ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення
незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів
Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 (15) листопада 1917 р.
Україна, зазначалося в
Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами,
але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання
парламенту — Установчих зборів — влада тимчасово буде здійснюватися Центральною
Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних
Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з
державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо
нашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край,
приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». Після
підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну
міліцію [11, c.146].
Зруйновані війною міста і села
мали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованих
солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських,
сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів
«слід встановити на місцях таку вдасть, до якої б люди мали довір’я і яка
б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу». Пропонувалося
всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на
благо українського народу.
Щодо аграрного питання, в
Універсалі повідомлялося:
«Земельна комісія… вже
виробила закон про передачу землі трудовому народові і без викупу, прийнявши за
основу скасування власності (очевидно, поміщицької — Т. Б) і соціалізацію землі».
Проект закону планувалося розглянути і прийняти на найближчому засіданні
Центральної Ради, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась
ще до початку весняних робіт». Усі ліси, води і надра конфісковувались у
попередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки «війні
наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення
всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних
насамперед трудящим масам».
В Універсалі йшлося також про
необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального
забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від
війни.
Проголошувалася націоналізація
«найважливіших галузей торгівлі», весь дохід від якої «піде на
користь народові». Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю.
Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен був подати проекти
відповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію держави
на виробництво заліза, шкур, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких
найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів».
Встановлювався контроль держави
над усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи». З
цього часу кредити банків повинні були надаватися «головним чином на
підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні»
[17, c.55].
Раді Міністрів приписувалося
«рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто
кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до
повороту старого ладу, — карати, як за державну зраду!».
Назвемо ще такі дуже важливі
пункти універсалу:
«Всі демократичні права і
свободи громадян потверджуються. Всі нації в Українській Народній Республіці
користуються рівними правами і національно-персональною автономією». Розуміючи
нестійкість і непевність
свого становища, будучи
звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими сусідами, Центральна Рада
проголошувала;
«Все, чого не встигнемо
зробити ми, те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть
Українські Установчі Збори».
Цікаво, що Центральна Рада,
проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти
федеративний союз «з народними республіками колишньої Російської держави».
Ось таким був цей відомий
документ — Четвертий універсал Центральної Ради. Без сумніву — прогресивний,
без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він
завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української
державності.
Проголошення суверенної
Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс, її
визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки,
Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія,
Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та
ін.; у 1919 р. — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо. Проте
у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської
армії М. Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися
донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.
Одночасно 16 (29) січня у Києві вибухнуло збройне повстання робітників заводу
«Арсенал». Воно тривало шість днів. Чимало арсенальців було вбито,
300 — розстріляно. Цей факт подавався як найхарактерніший приклад
контрреволюційності Центральної Ради. Але чи могла вона вчинити інакше? Як
аналогія напрошується інший характерний приклад — повстання кронштадських
матросів 1921 р. проти радянської влади. Воно було нещадно придушено, а тисячі
матросів, які здалися владі, без усякого суду і слідства розстріляні.
Об’єднані російсько-українські
радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і
багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ. У його обороні
загинуло під Кругами 300 українських юнаків-студентів та учнів старших класів
гімназій, які намагалися зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицях
міста більшовицькі війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьох
людей часто тільки за те, Що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках.
Центральна Рада евакуювалась до Житомира.
У Брест-Литовську, де проходили
мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація
Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни
Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною,
Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на визнання своєї влади в Україні
Центральна Рада зобов’язалась поставити, Німеччині близько 1 млн. т хліба,
величезну кількість іншого продовольства та сировини. Щоб утримати владу. Центральна
Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу,
оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські
війська 18 лютого почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не
врятував Центральної Ради. У країні поширювалося невдоволення, розгорнулася
боротьба проти окупантів. Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет,
а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання [20, c.34].
2.2 Конституція Української Народної
Республіки
Окрім інших
законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної
Республіки — Основний закон держави, її опрацювала
спеціальна конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським,
що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім
найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею
історичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підназву:
«Статут про державний устрій, права і вольності УНР».
Вона складалася з восьми
розділів і 85 статей:
І розділ — Загальні постанови;
II розділ — Права громадян
України;
III розділ — Органи влади
Української Народної Республіки;
IV розділ — Всенародні збори
Української Народної Республіки;
V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки;
VII розділ — Національні союзи;
VIII розділ — Про тимчасове
припинення громадянських свобод.
У розділі «Загальні
постанови» підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава
«суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного
суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її
території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори
України (ст.3) [17, c.52].
Звертає на себе увагу ст.4, де
зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів
Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у
державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї
цілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власти, — підкреслюється
у ст.5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого
самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну,
надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних
союзах».
Відразу за першим загальним
розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній
Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і
гарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожна
особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку.
Інститут подвійного громадянства
не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова,
громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. «Ніякої
різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст.11
Конституції, — право УНР не знає».
У Конституції підкреслювалося (ст.12),
що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах — незалежно від
статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання
старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла,
таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки
правомочними органами у випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався на
території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій
і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру
кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.
На території УНР скасовувались
як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську
гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.
Виборче (активне і пасивне) право
надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче
право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними
тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділах
Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.
Основу побудови структури вищих
органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу,
виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з
Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова —
Генеральному Суду.
Місцевими органами влади й
управління стали виборні Ради та управи-у громадах (сільських і міських),
волостях, землях.
Парламент країни — Всенародні
Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального,
таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів
строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості,
вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися
двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані
товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував
і очолював роботу парламенту, виконував «усі чинності, зв’язані з
представництвом Республіки» (ст.35).
Закони приймалися тільки
парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.
Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним
фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які
об’єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрів
формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма
затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — як
кожен міністр зокрема, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір’я вони були
зобов’язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у
2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст.58).
Депутати парламенту мали право
депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чі уряд
повинні були дати відповідь.
Найвищим судом республіки
оголошувався Генерали ний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він ви
ступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та
другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався
Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — у Конституції не
сказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у
Конституції є інше важливе положення: «Судових вирішень не можуть змінити
ні законодавчі, ні адміністраційні органи влади (ст.63).
Судочинство оголошувалось усним
і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед
законом.
Окремий розділ Конституції
розглядав національні проблеми. «Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалося
у ст.69, — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного
життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна
національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи
самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне
протирічити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються
спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо. Органи
кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що
надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.
Цікавим був останній розділ
Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці)
призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх
заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових
випадках — Рада Народних Міністрів.
Нічого у Конституції не було
записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та
зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління,
органи прокуратури, судову систему тощо.
Конституція, очевидно, повинна
була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період
становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний
характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого
законодавства України, створення демократичної державності, законності,
правопорядку [14, c.53].
2.3 Українська держава за
Гетьмана П. Скоропадського та Директорії
Зайнявши всю Україну, 29 квітня
німецькі військ розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишнього
царського генерала, великого землевласника, потомка козацької старшини Павла
Скоропадського. У Києві 30 квітня на так званому з’їзді
хліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман
опублікував «Грамоту до всього українського народу». Повідомляючи про
свій прихід «волею народу» до влади, він оголосив Центральну Раду та
її установи нездатними до державної творчої праці, заявивши, що для
забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує
розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети,
уневажнює все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і
формам приватної власності.
Ставши на ґрунті української
державності, яку нібито врятували Німеччина й Австро-Угорщина, що, «вірні
своєму приреченню (обіцянці), готові й далі боротися за волю та мир в Україні»,
гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчого
сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників
(за їх згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.
Потім був виданий гетьманський
декрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював замість
демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьманові
належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним
«воєводою» армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна
Республіка встановлено нову назву — Українська держава. Поновлено попередній,
діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ — на губернії, повіти,
волості. Уряд, сформований гетьманом. складався здебільшого з російських
кадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися старости — також з
колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників. Під. виглядом так званої
державної варти відроджувалася стара охранка, поліція. Весь штаб і командування
військових частин складалися з царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою була
російська.
Розпочалося масове
повернення поміщиків і капіталістів в Україну — російських,
польських та ін. їм поверталися землі, маєтки, заводи й
фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси
позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-го-динний робочий
день, у селян відбиралися захоплену ними землі, інвентар. Жорстоко
придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.
Діяльність гетьманських установ
та органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади, що посилено
продовжувала грабувати Україну. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно,
м’ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування. Така грабіжницька політика
окупаційної влади та антинародна — гетьманату, викликали а Україні все більше
обурення, опір.
Водночас у період гетьманату
Українська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосується
зовнішньо-політичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками з
державами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією,
Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія
відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червня
між обома країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українську
державу, сторони зобов’язалися встановити дипломатичні відносини на рівні
консульських.
Відбудовувалися залізниці,
мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судової-реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат
вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, з участю
присяжних засідателів. Помітними були здобутки у галузі культури й освіти, а
чому велика роль належить міністру освіти М. Василенку. Так, 6 жовтня в
урочистій обстановці у Києві відкрився перший державний український
університет, потім другий — у Кам’янці-Подільському. В усіх вищих навчальних
закладах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії. Засновано
український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Створено
Українську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада 1918 р.
Президентом Академії обрано В. Вернадського.
У середині квітня в зв’язку з
окупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат, які перебували в
Таганрозі, були ліквідовані, замість них створено Повстанбюро з дев’яти членів.
За постановою ЦК КП (б) У 28 листопада 1910 р. у Курську створено Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України, куди входили В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський,
Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосив
повалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого попросив
військової допомоги в Росії.
Наближався кінець
імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразку. В
Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК
РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочався
новий наступ радянських військ на Україну. Німецькі та австро-угорські війська
не хотіли більше воювати. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору. Українські
партії, інші організації об’єднуються в Український Народний Союз і починають
готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був
створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра посів
пост головного отамана збройних сил УНР. З Фастова, де знаходилася Директорія і
формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська
Директорії (менше тисячі воїнів), основу яких становив батальйон Січових
Стрільців (300 осіб), вщент розбили гетьманців.
До них почали масово
приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський
зрікся влади і втік до Німеччини.
Уряд Директорії 19 грудня
урочисто в’їхав у Київ. Влада Директорії швидко встановилася на значній
території України. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради. Поспішно
формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових
стрільців під командуванням Є. Коновальця.
Директорія відновила дію усіх
законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без
викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави
так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала
належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі
експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мав утворити
Трудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований з делегатів робітників,
селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади
була розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».
Перша сесія Трудового Конгресу
відбулася 23-28 січня у Києві. В ній взяли участь близько 300 депутатів (з 528).
Конгрес затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі),
передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне
виборче право для виборів майбутнього українського парламенту, але через
більшовицький наступ він перервав засідання [8, c.71].
Внутрішня і зовнішня ситуація, в
якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість
німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські
війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена
там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.
Зі сходу почався наступ
радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили
Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти
неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю
Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни,
сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і
Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави,
відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть
скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовувала більшовицька
пропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі наклепи на українську владу.
«Нам необхідно повернути
Україну Росії, — говорив тоді Л. Троцький, — без України нема Росії» [17, c.47].
Залишена напризволяще,
Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила у
переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України
(зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України під
протекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника не
увінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювався
революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
З огляду на інтенсивне
просування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р.
Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці
січня-на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ
Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами
радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті,
відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію [15,
c.64].
С. Петлюра у липні 1919 р.,
об’єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна,
знову вступив у межі України. Після завзятих боїв 30
серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли
денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичний
відступ військ Директорії аж до Кам’янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра
проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі
з більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз
Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! за рахунок
Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. Командування
УГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через
деякий час — на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на
територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським
Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну.
Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба
створити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.
Висновки
Досвід розвитку незалежної
України за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити її
перспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етап
вітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.
Одна з найскладніших та
драматичних сторінок нашої політичної історії — 20-ті роки ХХ століття. Саме в
цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її
ідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долю
країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у
монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом
ХХ століття.
Прийняті в той час Універсали та
Конституція, повинні були мати тимчасовий характер, адже вони створювалися на
перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на
це, вони мали демократичний характер, були доброю правовою основою держави,
основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної
державності, законності, правопорядку.
Отже, вихід України в кінці 1917
р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницьким,
здійснювався у руслі розвитку загальносвітових демократичних державно-правових
процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради
проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і
сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської Української
Держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний апарат. Підвалинами
його організації став зразок царської Росії.
Список
використаних джерел
1.
Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. —
М.: Издательство НОРМА, 2003. — 744 с.
2.
Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна у добу «раннього» тоталітаризму
(20-ті роки ХХ ст): Монографія. — Харків: Вид-во НУВС, 2001. — 276 с.
3.
История государства и права славянских народов. Учебное пособие /Под ред.
И.Н. Кузнецова. Мн.: БГЭУ, 1998.
4.
История отечественного государства и права. Часть I. Учебник (Под ред.О.И.
Чистякова). — М., 1998. — 350 с.
5.
История политических и правовых учений. Учебник / Под ред.О.Э. Лейста. —
М.: Юридическая литература, 1997.
6.
Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред.В.Я. Тація,
А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. — Том 1. — Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин,
О.Д. Святоцький та ін. — К.: Концерн «Видавничий Дім »Ін Юре», 2003.
— 656 с.
7.
Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.В.Г. Гончаренка. —
К., 1996.
8.
Історія держави і права України: Навч. посіб. / За ред. А.С. Чайковського.
— К., 2000.
9.
Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина.
Академічний курс. — К., 2000. — Т.2.
10.
Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. — К.,
1996.
11.
Історія українського права: Навч. посіб. / За ред. О.О. Шевченка. — К.,
2001.
12.
Кузъминецъ О., Калиновсъкий В., Дігтяр П. Історія держави і права
України: Навч. посіб. — К., 2000.
13.
Кулъчицъкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб.
— К., 2001.
14.
Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — К., 1999.
15.
Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень
1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,
2000. — 462 с.
16.
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. — К., 1996-1997.
17.
Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред.В.Д. Гончаренка.
— К., 1997. — Т.2.
18.
Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. Тернопіль,
2000.
19.
Шаповал Ю, Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої
історії. — К.: Генеза, 2001.
20.
Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. — К.:
Юрінком Інтер, 1999. — 304 с.