Голод у 1932–1933 роки в Україні

Архівні джерела – мають незаперечні докази штучного походження
голоду в Україні. Основними причинами голодомору були: суцільна колективізація
селянських господарств, антилюдяна і фіскальна політика пограбування чи
розкуркулювання українських селян, тотальні хлібозаготівлі за принципом
продрозкладки із використанням репресивних засобів, свідоме та тривале
позбавлення селян продовольчих засобів до існування, масові репресії проти
дорослого чоловічого населення українського села.

а) Суцільна колективізація.

Запланована і здійснена комуністичним тоталітарним режимом
суцільна колективізація зруйнувала і фактично знищила 4,6 млн. селянських
господарств в Україні, завдала катастрофічної шкоди сільському господарству
республіки, безоплатно і назавжди відняла насильницьким способом 36 млн.
десятин селянських земель, усуспільнила в колгоспах робочу і продуктивну
худобу, що знаходилася раніше в одноосібному користуванні селян, поголів’я якої
скоротилося в 2 рази, а в подвірному користуванні колгоспників у 7–8 разів. Величезна
кількість худоби загинула в зимові місяці в непристосованих для нього
колгоспних хлівах, через відсутність кормів. Тільки взимку 1933 р. падіж
худоби складав від 42% до 75% на сході України.

б) Колгоспи.

Колгоспи, за задумом Сталіна, повинні були стати фабриками
зерновиробництва. У 1934 р. в Україні існувало 24 тис. колгоспів, що
об’єднали 4 млн. селянських господарств, позбавивши їх землі і власності. Навесні
1932 р. третина колгоспів, а навесні 1933 р. біля половини колгоспів
України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали їм натуральної і грошової
оплати за зароблені трудодні, позбавивши в такий спосіб 6–9 млн. осіб засобів
до існування. Заборону на видачу хліба колгоспникам ініціював радянський уряд.
У 1932 р. колгоспам дозволяв здійснювати оплату праці тільки після
виконання державного плану заготівель. Правління колгоспів, щоб виконати плани,
навмисне скорочували кількість вироблених колгоспниками трудоднів, які
підлягали б оплаті. У липні 1933 р. В. Одінцов інформував генерального
секретаря ЦК КП У С. Косіора і голову уряду УРСР В. Чубаря про те, що,
відповідно до телеграми Сталіна і Молотова, він направив проект постанови ЦК і
РНК «Про порядок видачі хлібних авансів у колгоспах із врожаю 1933 року на
внутрішньоколгоспні потреби», у якому категорично заборонялося витрачати хліб
на громадське харчування під час польових робіт. Колгоспники повинні були брати
власний хліб на роботу. У цьому проекті міститься факт свідомого наміру
позбавити селян харчування, що доводить злочинне ставлення комуністичного
режиму до українського народу. Політбюро ЦК КП У на засіданні 10 січня 1934 р.
констатувало факти несплати трудоднів членам родин, які померли, або батька чи
матері, які працювали в колгоспі

в) Розкуркулення.

Політика розкуркулення, здійснена комуністичним режимом в
Україні, мала антиукраїнський, винятково грабіжницький фіскальний характер, її
натхненником була ВКП на чолі зі Сталіним. Саме він закликав на XVI з Узді
партії в червні 1930 року «заарештовувати і висилати десятки і сотні тисяч
куркулів». Розкуркулювання зазнали 200 тисяч селянських господарств України.

г) Хлібозаготівля.

Вона була головною причиною масового голодомору в українських
селах. Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір
карально-репресивних засобів конфіскації майна та житла, штраф у п’ятикратному
розмірі у порівнянні до обсягу хлібозаготівель, арешт, вирок суду за 57, 8
ККУРСР 1927 р. «Хлібні штрафи» були смертним вироком для селян, бо їхнє
виконання остаточно знищувало їхні продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч
людей на голодну смерть. Про це свідчать листи селян до уряду, які зберігаються
в колишніх приймальнях Петровського, Калініна, а також в інших архівних фондах
України і Росії. От деякі з них:

«Я багатосімейний, маю 9 душ сім% із яких 6 осіб малолітніх,
старшому з них — 12 років. Я все життя трудився і ніколи злочинцем не був. Штраф
у сумі 455 руб. непосильний для мене. Для сплати його я повинен зруйнувати своє
господарство».

В архівних фондах ЦК КП У, ВКП, ВУЦВК, редакціях газет 30-х
років, зберігаються десятки тисяч селянських скарг із викладом жахливих форм
терору, здійсненого партійними та радянськими органами під час хлібозаготівель,
які призвели до голоду. Вони є письмовим доказом терору голодом проти
українських селян. Обсяг вилученого державою хліба в першій половині 1932 року
виявився недостатнім. Політбюро ЦК ВКП, незважаючи на масовий голод у селі,
вирішило посилити режим хлібозаготівель. Уряд УРСР одержав завдання з Москви – заготовити
434 млн. пудів хліба, потім його знизили до 356 млн. пудів, але воно було
нездійсненним…. Для його виконання були створені «надзвичайні заготівельні
комісії», наділені необмеженими правами і повноваженнями. В Україні таку
комісію очолив Молотов. Вона приступила до викачки хліба 22 жовтня 1932 року.
Колгоспам заборонили всяку торгівлю хлібом, а в області і райони були
відряджені члени ЦК КП У для контролю за хлібозаготівлями.

д) Масове позбавлення селян хліба і продовольства.

20 листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв постанову «Про
заходи для посилення хлібозаготівель», пункти якого свідчать про навмисне створення
умов, які призвели до важких наслідків і спричинили масову смертність
сільського населення. Раднарком УРСР поставив за обов’язок місцевим органам
влади:

«1. Заборонити усяке використання натуральних фондів,
створених у колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель.

2. З оголошенням цієї постанови призупинити видачу
яких-небудь натуральних авансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують
плани хлібозаготівель.

3. Колгоспи, які незадовільно виконують план хлібозаготівель
і видали натуральні аванси хліба на трудодні в порядку громадського харчування,
повинні негайно організувати повернення незаконно розданого хліба для того, щоб
направити його на виконання плану хлібозаготівель.

4. Зобов’язати РВК негайно організувати вилучення в окремих колгоспників
і одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах і радгоспах під час збирання,
обмолоту, перевезення хліба… Причому, вилучати хліб необхідно в першу чергу у
всяких ледарів, хапуг, які не мають трудоднів, але мають запаси хліба».».

Колгоспи, які не виконували плану хлібозаготівель, обкладати
15-кратним натуральним штрафом здачі м’яса. Наркомюст УРСР 25 листопада 1932
p., виконуючи цю постанову, наказав прокурорам усіх рівнів «забезпечити
ефективні репресії в цих справах для того, щоб вони могли дати перелом, і
рішуче усунути всі елементи, які зривають виконання плану хлібозаготівель».

є) «Чорні дошки»: терор голодом.

Для посилення темпів та збільшення обсягу хлібозаготівель РИК
УРСР і ЦК КП У ухвалили фіскальну і злочинну за своєю суттю постанову «Про
занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю» від 6
грудня 1932 р. До них застосовувати такі міри:

1. Негайно зупинити завезення товарів, цілком зупинити
кооперативну і державну торгівлю на місці та вивезти із відповідних кооперативних
і державних магазинів усі наявні товари.

2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників,
так і для одноосібників.

3. Заборонити всяке кредитування, зробити термінове вилучення
кредитів і всіх інших фінансових зобов’язань.

4. Перевірити та очистити колгоспи цих сіл, вилучаючи
контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель». Постанову про
так звані «чорні дошки» застосовували практично у всіх колгоспах України,
наражаючи таким чином на голодну смерть сотні тисяч селян.

У1932 р загальний збір хліба в Україні становив 12,8
млн. тонн, при цьому було вивезено з України 7 млн. тонн, що катастрофічно
позначилося на всіх галузях сільського господарства республіки. У 1933 р.
зібрали 22,6 млн. тонн, а заготовили 4,8 млн. тонн. Колгоспи зібрали 9,2 млн.
тонн хліба, заготівля в одноосібному секторі складала 75% їхнього валового
збору. Після виконання колгоспами та одноосібниками плану заготівель, у них не
залишилося зерна для посіву, для прогодування сімей та худоби.

3. Територія і тривалість голоду.

Голод почався фактично пізньої осені 1931 року, про що
свідчать архівні документи. У1932–1933 pp. голодомор охопив практично всі села
Української РСР, в тому числі і 10 районів Молдавської АРСР, яка знаходилася у
складі України. Терор голодом продовжувався на протязі 22-х місяців, а його
катастрофічні наслідки продовжували даватися взнаки і в 1934 році, коли
колгоспники помирали від тифу кишкових отруєнь, – хвороб, викликаних тривалим
виснаженням організму. Голод супроводжувався розладами людської психіки, що
проявлялися в масових випадках канібалізму, трупоїдства, вживання в їжу
людського м«яса та м»яса здохлих тварин, про що свідчать архівні документи, у
вірогідності яких немає підстав сумніватися., і селянські листи, звернені до ЦК
ВКП.

4. Репресії проти голодуючих.

З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних
завдань ЦВК і РИК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову «Про охорону майна
державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної власності»,
якою дозволили застосовувати вищу міру покарання – розстріл із конфіскацією
майна або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких
засуджували до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті,
зриваючи хлібні колоски на власних та колгоспних полях. Наприклад, у період
весняної посівної кампанії 1933 р. в Донбасі засудженими виявилися 15166
чол. Про причини страти говорять самі документи: «Справа Дробович Валентини – середнячка,
засуджена на 5 років у далеких таборах за те, що її дитина нарізала на полі
їхнього родича до п’яти фунтів колосків». «Буряк Іван – середняк, зрізав одне
кіло колосків, присуджений до 7 років позбавлення волі». Усі ці випадки
відбувалися у Вороновицькому районі Вінницько/області влітку 1933 року.

Ось ще один факт, який свідчить про безправ’я селян, про їхню
приреченість на смерть:

«У Калинівському районі засуджений на 4 роки позбавлення волі
в далеких таборах бідняк і одноосібник за те, що він на своєму полі скосив 5
метрів за 3–4 дні до початку косовиці».

Застосування постанови від 7 серпня 1933 р. мало масовий
терористичний характер скрізь по Україні. Селян засуджували до смерті без суду
та слідства. От лише один приклад «судового розгляду», який відбувся в
Калинівському районі Вінницької області навесні 1933 p.: «Член облсуду К.
протягом одного дня заслухав у 3-х селах три справи, і по двох із них винесені
вироки до розстрілу, в тому числі – одному, який знаходився в такому стані, що
на судовому засіданні він сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних» У т.
Ренкачишека в ЦК КП У влітку 1933 р.).

5. Кількість жертв голодомору.

В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору
в Україні – від 6 до 11 млн. чоловік.

Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років
показує, що від голоду в Україні померло не менше 5,5 млн. чоловік. Голод
лютував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали
багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в три рази
перевищувала народжуваність.

Підтвердженням штучно спланованого ЦККПРС геноциду
української нації може бути інформаційна записка італійського консула Граденіго
із Харкова своєму урядові Італії.

Голод продовжує так страшно знищувати народ, що залишається
зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, і як
інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжнародного осуду
Німеччини, винної в т. зв. «Страшних переслідуваннях євреїв», особливо мовчить
про цю бойню, організовану радянським урядом, в якому самі євреї грають велику,
хоча і не першу роль.

Насправді ж немає сумніву:

1) що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю,
«щоб провчити селянина»;

2) що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома,
і що навпаки, усі вони добре вгодовані під братерським крилом ГПУ.

«Етнографічний матеріал» буде змінений, цинічно сказав один
єврей, «велика» риба місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього
«етнографічного матеріалу»; він має бути знищеним. Яким би страшним і
неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж таки потрібно вважати
реальним і в стадії здійснення.

Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких
реквізицій, не неврожай – це було б м’яко сказано, – а повну відсутність яких
би то не було засобів до існування в українських селах, на Кубані, на середній
Волзі.

Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:

1) пасивний опір селянина проти колективного господарства;

2) переконання, що неможливо привести цей «етнографічний
матеріал» до зразка дійсного комуніста;

3) ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких
українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних
ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило,
здебільшого російське.

Перший постулат випливає із рішення уряду, що підтверджують
багато членів партії.

Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10–15
мільйонами осіб, ліквідація української проблеми на протязі кількох місяців.
Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її,
напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує
дітей всього народу, вражає в дійсності тільки Україну, Кубань і Середню Волгу.
Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по інших
частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково
Україною, Кубанню і Середньою Волгою.

«Катастрофа починається за Курськом», – сказав письменник
Андреєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви…

Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ
ситуації:

Товариш Френкель, член «Колегії» ГПУ, зізнався одному
відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів, померлих
на вулиці з голоду. Зі своєї сторони, можу засвідчити, що сам бачив після опівночі,
як перед консульством проїздили вантажні автомобілі з 10–15 трупами…

На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу
ганчірок, у болото, в гній вздовж паркана, який відокремлює площу від ріки. їх
було близько 30. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала
молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів
від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на
сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі – нижче по тій же
дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтось кидав копійку.
Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під
трамвай, який мчався на повній швидкості. Через півгодини я бачив двірника, що
підмітав кишки нещасливої. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися…

Близько опівночі починають перевозити їх вантажними
автомобілями до Північно-Донецької товарної станції. Туди забирають і дітей…
Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки «Холодної
гори», де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, і то переважно були
діти.

Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50–60 км.
від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають… Часто буває, що потяг
відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають.
Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув
крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його
врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то
побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли
помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.

Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями
і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб’язки,
і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх
проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів
продовжується.

Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню
правдивість.

В селі Гарово, яке за 50 км. від Харкова, із 1300
жителів сьогодні можна налічити тільки 200.

У в’язниці «Холодна гора» в середньому вмирає ЗО чоловік на
день.

Околиці Полтави постраждали здається ще більше, ніж Харкова.
У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.

Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там
батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають…

Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Броського,
який 18-го числа цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах,
після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не
комунізм, а «жах», і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди
більше не поїде наводити «порядки», – пустив собі кулю в лоба…

І наприкінці: одна людина – «велика риба» місцевого уряду і
парти, імені якої мені не вдалося встановити, – збожеволіла після інспектування
села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав
благим матом: «Це не комунізм, це катування!»

Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України,
переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже
близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську
проблему, оскільки Україна в дійсності стане російською країною.

Дуже багато сіл на Полтавщині потерпіло від комуністичної
влади. Але я беру одно з них – село Шилівка Хорольського повіту, а нині
Решетилівського району. Невелике це село – 640 дворів. Така ж кількість селян
жила по хуторах. Усі ці хлібороби обробляли землю своїм трудом, без найманої
сили.

Підготовку до голоду комуністи почали ще з 1929 року. Дуже
багато вони пустили отрути, доки розтравили народ. Приїздили з СССР в Україну і
Грачов, і Воронов, і інші, які довели до того, що в селі залишилося 97 дворів.
Так Метелик Остап мав 13 душ, а залишилося троє – решта вмерли. Іван Пікуля мав
13 душ – залишилося троє, решта померли. В багатьох родинах залишилося по одній
особі.

А що вони зробили на хуторах? Хутір Левченка – всі знищені. Хутір
Землянки – всі знищені, хутір Логвина – знищено, хутір Горобця на Плавнях – знищено,
хутір Горобців на Соломиях – знищено, хутір Горобців на Горі, де було 11
млинів-вітряків, – знищено. Хутір Фещенка – знищено, хутір
Ходієнка-Кузьменка – знищено. З рештки хутора Терещенка зроблено колгосп. З
хутора Шкурати одна хата залишилась. З хутора Лукаша й Онищенка – зроблено
колгоспний двір.

У голодний 1933 рік у згаданому вище селі на Полтавщині
дійшло до того, що люди людей почали їсти. Люди від голоду почали пухнути і
умирати десятками в день. Сільсовєт створив бригаду збирати трупи померлих з
голоду – уранці тих, що за ніч померли, і вечором тих, що вдень померли. Одного
дня коло самої кооперативи 16 душ умерло. Хотіли отож щось купити і там Богові
душі свої віддали; їх збирали і скидали, як снопи, на віз і прямо на цвинтар, а
там теж ями копають – заготовляють, та неабиякі, а щоб змістилось 20–30 мерців.
Клали по кілька рядів – шарами, а тих, що не вмістились – притоптували. Ховали
без священика і кадила, бо де священика взяти, коли всіх позасилали то на
Соловки, то на Колиму, а святі церкви поруйнували.

Але були й такі, які помічали, що не всі і до ями на цвинтар
попадають. Сьогодні бачили, що ходив, чи ходила, хоч і дуже опухлі, а на завтра
їх нема. І багато такого помічалось. Бригада, що звозила мертвих, не один раз
заявляла про це в сільсовет, та без наслідку. Бригада доводила в сільраді, що
ці люди утекти не змогли, бо пухлі дуже.

Якось у вечорі секретар сільради Андрій Васильович Ходієнко
ішов додому і попався у руки розбійникам-людожерам. Зрозуміло – секретар
молодий, здоровий і голоду не знав. Ну, отож, хоч вони його в трьох і схватили,
але він так тріпнувся, що усі три від нього з його пальтом відлетіли. Але він
пізнав їх усіх трьох, а сам утік в

одному піджаку. Це були Лукашенко Кіндрат, Кисіль Гнат і
Кінаш. Тоді секретар потелефонував до району в Решетилівку, і на ранок приїхало
ГПУ, і пішло до вказаних секретарем людей. У Лукашенка багато найшли кісток,
голів і рук людських, а в печі жарилось у двох чавунах з людей м’ясо. У Кисіля
Г. також знайшли багато людських кісток і недавно забиту Ганну Чаленкову,
частина тіла якої теж варилась. У Кінаша знайшли під ліжком яму, повну кісток
людських, та двоє дітей, порізаних.

На питання ГПУ, чиї це діти, вони відповіли, що це діти були
їхні, але коли вони вже охляли, то тоді їх почали варити і їсти.

Таких випадків у селі було багато. Але ГПУ засудило тільки
шість душ зловлених, себто по-їхньому самих винуватців, що почали людожерство.
Говорили, що їх повезли до Харкова на розправу.

Автор відомого роману «Darkness at Noon» А. Кестлер
народився в Будапешті. В своїй автобіографії він розказує, що його дід по
батькові в час Кримської війни перейшов з Росії через Карпати і поселився зразу
в Міскольчі, а опісля переїхав до Будапешту. На жаль, письменник не знає ні
справжнього прізвища свого діда, ні не подає назви місцевости в Росії, звідки
він прибув. По матері Кестлер є нащадком славнозвісного Лєба, рабина з Праги,
який в XVI ст. начебто мав сконструювати з глини гіганта Голема для оборони
жидівського гетто перед погромом. Після закінчення студій А. Кестлер
дістав працю в одному німецькому видавництві і рівночасно вступив до Німецької
комуністичної партії. Доручила йому партія розвідувальні завдання. Проте
товариш по праці, який несвідомо постачав Кестлерові відомості, що він їх
збирав в домі свого впливового батька, дістав викиди совісти і розказав про все
працедавцеві. Видавництво зам’яло справу, щоб не викликати скандалу. Незважаючи
на те, партія висловила Кестлерові сувору догану – на його думку зовсім
незаслужену. Тоді він вперше почав критично придивлятися до комунізму і
комуністів, хоча своїх зв’язків з ними не порвав.

В 1932 році А. Кестлер дістав від видавництва завдання
відбути подорож до СССР, щоб описати свої враження і спостереження в низці
репортажів. Комуністичні «боси» Кестлера гаряче піддержали цей плин, вбачаючи в
ньому прекрасну нагоду використати ці репортажі для пропаганди «здобутків» большевицької
революції в «буржуазній» пресі. Кестлер розкриває, як хитро вміють комуністи
інфільтрувати «буржуазну» пресу й установи своїми людьми для пропаганди
марксизму й комунізму. Про цей факт читачі «вільної» преси на Заході завжди
повинні пам’ятати.

На щастя, для української історії Кестлер вже тоді був
вирішив не лише придивитися Сов. Союзові критичними очима, але й розпочав свою
подорож від України, що саме гинула в обіймах голоду. Сталося це тому, що в
Харкові, тодішній столиці Української ССР, проживав з дружиною комуністичний
приятель автора з Відня, вчений спеціаліст фізики. Це подружжя запросило
Кестлера до себе на довшу гостину.

Вже на першій граничній станції Шепетівці автор був
заскочений тим, що побачив. Большевицькі митні службовці переводили не лише
дуже докладну ревізію пасажирів і їхнього багажу, але обшукували навіть вагони,
з яких наказали вийти всім подорожнім. Подібної контролі він – що мав за собою
подорожі по всій Європі і Малій Азії – ще досі не переходив. Вразило його теж,
що громадяни СССР, які верталися з «гнилої» Європи, везли з собою переважно
харчі; а ще більше – обличчя митників: вони пожадливо і зрезиґновано гляділи на
скирти ковбас, консерв, цукру й товщі, що валялися на брудних столах і ще
бруднішій долівці. «Я знаю погляд голодних людей,» – пояснює Кестлер.

Здовж залізничного шляху, аж до самого Харкова, на кожній
станції облягали поїзд юрби обдертих селян. Хотіли міняти ікони та образи за
кусочок хліба. Матері підносили до вікон вагонів вихуджених дітей з віддутими
животиками. І цікаво, ці самі пасажири, які тягли зі собою валізи з закордонними
харчами, брехливо пояснювали Кестлерові, що це виключно багаті селяни, які протиставилися
колективізації і за це, мовляв, були позбавлені своїх господарств.

Автор не знав ще тоді правди, але вже з вікон вагону побачив,
що країна переживає голодову катастрофу. Не знав лише ні справжньої її причини,
ні розмірів. Влада старанно скривала правду перед світом.

Після прибуття до Харкова, письменник теж не відразу
зорієнтувався в ситуації, бо купував товари в спеціальних крамницях,
призначених для чужинців, але нестача харчів впала йому в вічі першого дня.
Пізніше, в зимі 1932–33 pp., перестала діяти центральна електростанція, там
забракло нафти, й місто в зимові місяці потонуло в темряві.

Проте, кров застигає в жилах при читанні опису харківського
базару. Дантейське пекло – менший жах. В Дантовому пеклі карали грішників, але
не було там вихолоджених як трупики немовляток, що тягнули з висохлих грудей
матерів «здавалося, не молоко, а жовч».

Автор сповідається: «Двадцять літ минуло, але час не затер в
моїй пам’яті сцен з харківського базару. Офіційно, ці люди були

«кулаки», покарані за опір колективізації. Але пізніше я
переконався, що це були звичайні селяни, змушені голодом виходити зі своїх сіл.
В час попередніх жнив, партійні функціонери, стараючись здобути запланований континент,
конфіскували збіжжя до останнього зернятка. Навіть, колгоспи залишилися без
зерна на засів. Селяни вирізали худобу й птицю, а коли з’їли останній кусок,
покинули землю… Обезлюднювалися цілі райони. Крім п’яти мільйонів «кулаків», офіційно
виселених на Сибір, багато мільйонів людей блукало без даху над головою.
Облягали залізничні станції, вмирали на вулицях… Ніколи не подано до відома
числа бездомних, і я сумніваюся, чи ведемо таку статистику. Але бездомних було
напевно більше, як в часи мандрівки народів… Офіційно, голоду не було, були
лише «труднощі».

…Всі ми добре знаємо, що означає слово «труднощі» в
Совєтській термінології. Совєтський громадянин читає про «величезну перемогу
революційних сил у Великобританії і знає, що Комуністична партія здобула одну
п’яту процента голосів у виборах; але «санітарні труднощі» в Біробіджані
закривають пошесть холери».

Кожен українець на поселеннях, особливо молоді, що виросли в
нормальних умовах, повинні перечитати згадані твори Кест-лера, зокрема «The
Invisible Writing».

Чимало чужинців відвідували СССР в 1932 і 1933 pp., але «не
бачили» голоду в Україні, не бачив його теж відомий тоді радикальний політик,
багаторазовий французький міністр і прем’єр Еріо. Не бачив, бо саме в роки глодової
облоги України між Францією і СССР існував торговельний договір, на підставі
якого Совєтський Союз платив Франції за її достави – збіжжям, українською
пшеницею…

У спогаді відзначається, що у вільному світі є чимало
провідників типу Еріо. Вони безсоромно вигадали гасло: «Краще червоний, як
мертвий». Але чи справді капітуляція перед Москвою спасе від смерти? Можна
думати, що поміж жертвами голодової облоги були також ті люди, які зберігали «невтралі-тет»
в час наїзду червоних полчищ Леніна на Українську державу в 1918 році.

З нагоди 60-тя великого штучного голоду 1933-го року парафія
Українського православного собору Святого Володимира в Пармі, Клівленд, Огайо,
США, поставили пам«ятник жертвам. Пам»ятник виготовлено фірмою Андрія Зеленяка.
Пам’ятник був відкритий і посвячений у жовтні 1993 року. У приміщені
культурного осередку встановлена постійна виставка фотографій про велику
трагедію українського народу в 1932–1933 pp.

Президія та прапороносці 1953 року, де закінчилася
демонстрація на згадку про голодомор в Арморі Гол в Чікаґо промовами українців
та американських достойників. Говорить Роман Смик – голова комітету. Сидить
справа від нього Юрій Степовий – головний доповідач.

Організація українських політичних в’язнів «Додрус» відзначає
річницю голодомору в Чікаґо 1953 року їхня колона під час цієї маніфестації.
Плакат несе, з лівої сторони, Василь Бражник. За плакатом ідуть Анатолій
Маковійчук, Йосип Рубан, Юрій Степовий, Станіслав Дмитренко та інші.

Українці у вільному світі гідно заступалися за своїх братів і
сестер в Україні. Пам’ятники жертвам голодомору стоять по різних країнах світу

В 60-ту річницю голодомору в Україні у 1932–33 роки збудовано
пам«ятник в честь трагічної річниці. Пам»ятник поставлений Українською
Православною Церквою в Блумінґдейл, Ілліной, США. Посвячений 4 грудня 1993
року.

Цей пам’ятник споруджено на відзначення 50-тя голоду в
Україні в 1932–33 роках і для увіковічнення пам’яті понад сімох мільйонів
невинних жертв, планово створеного голодомору совєтським урядом у Москві.
Пам’ятаючи цю велику трагедію, ми переконані, що цей нелюдяний вчинок ніколи не
відійде в забуття. І це небувале страхіття ніколи не повториться в історії
людства.

Коли нормальна людина мимоволі чи навмисно зробить комусь
неприємність, висловить несправедливе твердження або просто розповість почуту
плітку, то його мучить совість за зроблену образу, і вона починає міркувати, як
виправити несправедливість. Віруючі йдуть сповідатися або, щоб облегшити душу,
розмовляють з Богом на самоті.

Голод 1933 р. в Україні задокументовано багатьма
свідченнями. Із ними не можна знайомитися без нестерпної болі в усьому єстві.
Потрібне заспокоєння. Але й після нього неможливо збагнути небувалий в історії
людства злочин. Мелодійною, милозвучною українською мовою не можна передати
біль, жах, муки голодної людини, нещастя селян, народу, якого винищували нелюди
тортурами голоду. Матері, яким дароване диво давати життя, ставали дітожерами
народжених ними, бо божеволіли від мук голоду, робилися причинними. Керівники
КПСС, яким були підпорядковані інститути психології, фізіології, знали про
вплив голоду на людей, а таки влаштували його. Ці досвідчені комуністи,
освічені теоретики і провідні діячі своїх однодумців, безмежно й безупинно
вихвалювані як мудрі, геніяльні західними проґресивними письменниками, були
невиправдуваними злочинцями. В. Черчіль згадує, як на його запит про голод 1933 р.
в Україні, Й. Сталін відповів, що то було жахливіше війни – загинуло до десяти
мільйонів осіб!.

Організатори та здійснювачі голоду 1933 р. в Україні не
розповідають про свою діяльність у ті жахливі для народу часи, вони залишилися
нелюдами і не знають мук сумління, докорів совісті, каяття!

Неоднозначно оцінено витоки трагедії й еміграційною
українською громадськістю. Група демократично-революційно-переконаних українців
на еміграції, граючи на національних почуттях, постійно повторювали неправду,
що організатором голоду 1933 р. в Україні був москаль Постишев. Відомо, що
його призначили першим секретарем ЦК КПУ на пленумі Політбюро ЦК ВКП. Отже,
рішення про призначення було схвалене ще раніше, ще перед нарадою. Його
схвалювали ті, хто мав тоді фактичну владу в партії. Хто вони? Перегляньте
списки членів керівництва тодішньої компартії. П. Постишев прибув в
Україну виконувати свої обов’язки наприкінці січня 1933 року, коли голод досяг
свого вершка.

За розмови про голод 1933 р. в Україні комуністи карали
найжорстокіше, як за антисовєтську пропаганду. А самі поширювали безглузді аргументи,
які повинні були виправдовувати наявність голоду. Мовляв, перетворення країни
на промислову державу – а це забезпечило, по їхньому, перемогу над
гітлерівською Німеччиною і врятувало народи СССР від поневолення і знищення – потребувало
робочої сили на будівництві індустрії. Здійснювачі диктатури пролетаріату не
могли втямити, що селяни добровільно пішли б на те будівництво, якби їхня праця
оплачувалася. Померлі від голоду ніякої праці виконувати не могли. Селянство
завжди було основою суспільства, фундаментом держави. Дружинники, запорозькі
козаки захищали стан, з якого вийшли, землю, на якій родилися і жили. Селянство-то
народ, що жив за законами народовладдя. Тому його існування було ствердженням
народоправства. Тому збереження селянського стану для Батьківщини важливіше,
ніж приваблива пропаганда чужинців, чужих ідей. Тому комуністи й нищили селянство,
як свого нескореного ворога.

Говорять, що В. Балицький, начальник ДПУ УССР, перед
тим, як повісився на вимогу в минулому підлеглих йому чекістів, згодом
заарештованих і ув«язнених із ним в одній камері, розповідав, співв»язневі,
колишньому керуючому справами Ради народних комісарів УССР О.М. Кисельову:

Три сторінки заповнили погрози, лайки, російські матюки в
адресу видавців збірника «Голод 1933 р. в Україні». Цей лист зберігається,
як найвідвертіша оцінка ворога свідчень жертв комуністичної системи. Праця
свідків, видавців, пожертви емігрантів не були марними!

Імена катів, як і організаторів колгоспів та голоду 1933
року, повинні бути оприлюднені. Останні, напевно, вже вимерли. Але їх треба
назвати для історії, як винищувачів власного народу.

Ні українці, ні росіяни не можуть бути суддями в справі своїх
взаємостосунків. Навіть частина обвинувачень кожного такого «позовника»
достатня, на їхнє переконання, для виголошення і виконання смертного вироку
супротивникові. Мабуть, і мені, «споконвічному українцеві», не дано бути
цілковито безстороннім…

Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені
останками безвинних жертв голодомору в Україні. «…Імена їх, Ти, Господи, знаєш…»

«Віктор Бурбела, науковий співробітник Інституту літератури
імені Т.Г. Шевченка, надіслав мені листа: «Повідомляю факт, який
неспростовно засвідчує штучність голоду на Україні».

Далі йде цитата з книги М.П. Чикера «Служба особливого
призначення», виданої 1975 року у Москві: «Ще страшніша аварія спіткала
пароплав «Харків», який ішов з вантажем 8900 тонн зерна та
сільськогосподарських знарядь з Одеси в Лондон. 8 березня 1933 року в тумані на
підході до Босфору через помилку, допущену штурманом, судно сіло на прибережну
мілину турецького берега….Невдовзі з моря подув сильний вітер, судно
розвернуло, піднялась хвиля… Розбухання зерна викликало деформацію сталевих
поперечних переборок і палуби… Вранці 11 березня «Харків» почав переламуватись
на дві частини…» Майже дев’ять тисяч тонн зерна опинилися на морському дні саме
в ті березневі дні, коли голод нещадно винищував українські села…

Наведено один факт, а скільки їх можна було б навести!

Йшло зерно морем і залізницею. Йшло зерно в Західну Європу за
угодами. Йшло зерно – як подарунок безробітним загниваючого капіталістичного
Заходу від заможного радянського селянства, що пізнало радість колективної
праці. Чого не зробиш, аби заткнути горлянку буржуазній пропаганді про якийсь
там голод на квітучій Україні?»

Посвячення пам’ятника Героям, що впали за волю України, за
волю свого народу. Вони обороняли від польських банд, які вбивали людей та
палили українські села.

Пам’ятник воїнам УПА відкрито в неділю 9 жовтня 1994 року.
Вшанування пам’яті почалося Службою Божою в селах Хотинці і Кальникове. Відтак
процесія рушила на цвинтар в Грушовичах. Люди йшли з церков в сторону цвинтаря.
Несли з собою хрести, хоругви і синьо-жовті прапори. Небо, сповите густими
хмарами, зрошувало дощем кам’яні нагробки, зарослі травою старі могили. На
висоті виднів у масний зеленню й прапорами високий масивний монумент – Пам’ятник
борцям за волю України. Хай завжди живе пам’ять про Героїв. Вічна їм слава!

Президент України Віктор Ющенко, Катерина Ющенко,
Прем«єр-міністр України Юлія Тимошенко та члени уряду вшановують пам»ять жертв
Голодомору в Україні під час панахиди у Володимирському соборі в м. Києві 26
березня 2005 р.

Святіший Патріарх Української Православної Церкви Київського
Патріархату Філарет та Президент України Віктор Ющенко під час панахиди пам’яті
жертв Голодомору у Володимирському соборі в м. Києві 26 березня 2005 р.

Останній Президент УНР в екзилі, Голова ОУН Микола Плав’юк,
народний депутат України академік Микола Жулинський під час панахиди пам’яті
жертв Голодомору у Володимирському соборі в м. Києві 26 березня 2005 р.

Бібліографія

1. «Історія
України-Руси». М. Аркас, адмірал Чорноморської та Азовської флоти.
Петербург, 1908 р.

2. «Чорні
діла Кремля в білій книзі». І. Дубинець, Торонто, Канада, 1953 р.

3. «Голод
1933 року в Україні». Ю. Семенко, Дніпропетровськ – Мюнхен, 1993 р.

4. «1933-й
– голод. Народна книга-меморіал». Л. Коваленко і В. Маняков,
«Радянський письменник», Київ, 1993 р.

5. «Мор,
книга буття України». О. Воля, «Дорога Правди», Канада-Україна 1993 р.

6. «Вінниця,
злочин без кари». Документи, свідчення. Є. Сверстюк, О. Скоп. Видавництво
«Воскресіння», Київ 1994 р.

7. «Роман
Шухевич – політик, воїн, громадянин». П. Дужий, «Галицька видавнича
Спілка», Львів, 1998 р.

8. «Енциклопедія
українознавства». Проф. др. В. Кубійович, «Молоде життя», Наукове товариство
ім. Т. Шевченка, Париж-Нью-Йорк, 1984 р.

9. «Українська
заборонена історія». Тім Смід, Роб Перк, Ґрагам Смід. Університет Шефільд,
Девіл Левіс, публікація. Англія. 1998 р.

10.
«Пам’ятки України», науково-популярний ілюстрований журнал. Київ, 1991 р.

11.
«Форум», журнал Українського Братського Союзу. Торонто, Канада. 1995 р.

12.
«Українська мала енциклопедія». Проф. Є. Онацький. Накладом адміністратори УАПЦ
в Аргентині, Буенос-Айрес, 1962 р.

13.
«Книга пам’яти українців». А. Куліш, Полтва, 1999 р.

14. «Сосни
Биківні свідчать: злочин проти людства». М. Роженко, Е. Богацька.
Український центр духовної культури, Київ, 1999 р.

15. «СВУ
– суд над переконанням». А. Болабольченко, УКСП «Кобза», Київ 1994 р.