«НЕ
ГОРЛИЦЯ ТИХА ТА СОЛОДКОГОЛОСА, А ЗІРКИЙ ОРЕЛ…» (ЙОАСАФ ГОРЛЕНКО) 1705–1754
Коли
добігало кінця земне життя одного великого святителя і сподвижника, українська
земля народила і подарувала світові іншого. Коли один із найбільших
письменників слов’янського світу Дмитро Туптало Ростовський видрукував
завершальний, четвертий том епохальних «Житій святих», у світ прийшов Йоасаф
Горленко, життя і «Житіє» котрого стає рівнодостойним продовженням ідей і справ
великого попередника. Вражає подібність, певна тяглість ідей, співмірність
справ і життєвих доль цих українських святителів, проповідників, просвітителів
і вихователів, письменників, велетнів духу, які прислужилися всьому
слов’янському (і далеко не тільки слов’янському!) світові. Про те, настільки
сильною була спрага християн на таку особистість, як Іоасаф Горленко, у повісті
з ХІХ ст. Н. Кохановської-Соханської написано так: «…и такова та церковная
нужда была, что… воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка –
не горлицею тихою и сладкогласною, а зорким орломЪ, который далеко прозиралЪ и
высоко в когти бралЪ». Горленко був суворим до несумлінних християн (на цій
рисі вдачі наголошує Валерій Шевчук в оповіданні «Йоасаф»), та водночас –
милосердним до стражденних. Дотримувався аскетичного способу життя, віддавав
свій час молитвам та читанню, невтомно підвищував освітній та моральний статус
своїх співвітчизників, а за приятеля мав найдостойнішого з-поміж них – філософа
Григорія Сковороду.
Читать далее →