Зміст

Голод 1932-1933 рр.
в Україні

Причини голоду

Планування та
методи проведення Голодомору 1932-1933 рр. на Українських землях

Масштаби та
наслідки трагедії українського народу

Література ХХ століття підчас голодомору

Спогади жителів

Висновок

Використана
література

Голод
1932 – 1933 рр. в Україні

«… А одне під тином опухла
дитина,

 голоднеє мре…»

Тарас Шевченко

В ХХ ст. Русю –
Україною покотився три жахливі голодомори 1921 — 1923 рр., 1931 — 1933 рр., та 1946
— 1947 рр. Під час найбільшого з них, що не був спровокований жодним стихійним лихом
і мов місце після сприятливих для врожаю погодних умов 1931 та 1932 рр.
загинуло близько 9 млн. українців.

Багато трагедій пережив
український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30- х років, історія України
не знає. Його причини досі остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був
спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство,
в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять,
що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли
доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не
внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Понад півстоліття
трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї
раніше забороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою,
потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню.

Страшно навіть через
півстоліття ступати болючими стежками пам’яті про небачений у світ голодомор, який стався на благословенній землі нашого
квітучого краю. Досі не віриться, що в Україні – житниці всієї тодішньої радянської
імперії раптово зник хліб і люди залишилися без зернини. Пухли старі й малі, вмирали
роди і села.

Смерть чигала на
шляхах, на полі, по хатах. Її кістлява рука, здавалось, вдень і вночі не
випускала своєї кривавої коси. А в новий 1933 рік уся Україна перетворилася на суцільну
могилу. У світі не зафіксовано голодомору, подібного до того, який випав на долю
наших дідів і бабусь.

Що таке
голодомор?

У пам’яті
українців та інших націй голодомор 1932-33 рр. назавжди залишиться однією з
найстрашніших сторінок минулого, яка сприймається на рівні емоцій. Але, в той
же час, голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у
конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.

Для більш чіткого
розуміння, чим же був голодомор, слід акцентувати такі факти:

1. Коли
дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня
1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів,
в Україні загинули мільйони людей.

2. Кількість
прямих та непрямих жертв голодомору точно підрахувати досить важко. Між
істориками досі точаться дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10
мільйонів? Але, все одно, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А якщо взяти
до уваги непрямі втрати, тобто тих дітей, які не народилися через наслідки
голодомору, число жертв за приблизними підрахунками сягає 14 мільйонів.

Замислитесь: 14
мільйонів життів за 500 днів – це та страшна жертва, на яку прирік українську
націю сталінський режим. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2
млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн., Угорщини –
10,3 млн. Тобто під час голодомору зникла ціла європейська країна… Наша
країна…

3. За даними
вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області
(теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська).
На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній
рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень
смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив
весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. Тобто саме ті регіони,
де, на жаль, правда про голодомор досі шукає шляхів до свідомості населення…

4. Під час
аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців
трагедії. Безумовно, головною причиною голодомору стала політика тоталітарного
сталінського режиму. Політика безвідповідальних експериментів з метою побудови
щастя для усіх „в єдиній окремо взятій країні”, яка передбачала, зокрема,
злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний „радянський народ” з уніфікованою
свідомістю та здійснення швидкого „індустріального стрибка” за рахунок
„мобілізації” внутрішніх ресурсів.

На практиці це
означало фізичне винищення усіх класових та національних „ворогів” сталінського
режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови „світлого майбутнього”.
Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор. Зокрема,
терор голодом. А Україна була головним полігоном „вирішення національного
питання” та проведення індустріалізації…

Для зміцнення
своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити
монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава.
Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний
культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід
національно-визвольної боротьби, являла собою неабияку загрозу для нього.

Тому, не змігши
вирішити національне питання через політику „коренізації”, Сталін вдався до
відкритої війни проти народу.

Щодо
індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку
країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю
спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені
ціною крові…

Щоб отримати
валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна
машина видобування товарів на експорт, насамперед – хліба. Для цього він
організував економічно необґрунтовану колективізацію сільського господарства,
яка, фактично, знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до
багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці.
Через це мільйони з них пали жертвами і нерівній боротьбі…

Звичайно,
відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його
розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які
спровокували голодомор, або ж не відвернули його, хоча повинні були це зробити.
їх слід назвати поіменно:

Йосип Сталін –
Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії.

В’ячеслав Молотов
– голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо
відповідав за хлібозаготівлі в Україні.

Лазар Каганович –
у 1925-28 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-39 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний
соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на
Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема, на Одещині.

Павло Постишев –
у 1930-1933 рр. керував відділом агітації і пропаганди та оргвідділом ЦК ВКП
(б). У січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з
особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було
„безумовне виконання плану хлібозаготівель”. Після виконання цього „плану”
Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти
української інтелігенції.

Станіслав Косіор
– у 1928-38 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української
РСР.

Влас Чубар – у
1923-34 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа
серед керівників України.

Мендель Хатаєвич
– у 1932-33 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав „особливі повноваження”
стосовно хлібозаготівель.

Станіслав Реденс
– керівник ГПУ УРСР. Саме він „відпрацьовував” перші справи, пов’язані
зголодомором.

Всеволод Балщький
– повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ПГУ УРСР.
Фактично, саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або
осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані
звинувачення. Також зіграв першочергову роль у винищенні української
інтелігенції.

Роль цих осіб в
організації голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним
ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу
активність, то українські керівники Косіор та, особливо, Чубар, намагалися
інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак, їх дії не були
послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за голодомором стояла
СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як,
наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього
терору.

Звичайно,
наведені особи нічого не змогли б зробити самотужки. їм активно або пасивно
допомагали мільйони соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.

5. Дехто й досі
намагається представити голодомор 1932-33 рр. як „співпадіння об’єктивних та
суб’єктивних обставин”: посухи та „перегинів на місцях”. Але факти свідчать
зовсім про інше. Це не було співпадіння, це була свідома політика сталінського
режиму.Насамперед, посухи, дуже рідко призводять до голоду, особливо – у таких
масштабах. Вони є лише додатковим чинником, який ускладнює ситуацію, проте не
робить її катастрофічною. До того ж, посуха в Україні не призвела до повного
знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не зникли худоба та
птиця. Все це зникло завдяки „зусиллям” активістів, які відбирали в людей
останнє. Якщо б влада була людською і переймалася б інтересами людей, вона б
докладала зусиль для того, щоб подолати наслідки цієї посухи. А ми бачимо
зовсім іншу політику, яка й призвела до трагедії.

Тобто мова йде
про організацію штучної катастрофи, коли сталінський режим використав
погіршення ситуації на селі для винищення мільйонів українців.

Про те, що урожай
в Україні був, переконує, хоча б, той факт, що радянський уряд масово продавав
збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення,
що в 1932-33 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків
було багато і вони були дуже дешеві.

Факти
переконують, що „випадково”, через „перегини на місцях” не вивезеш за кордон
сотні тисяч тон продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь,
грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне
ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ…

Крім цього, за
свідченнями очевидців, в окремих регіонах України весь цей час, коли від голоду
щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові
заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим
добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації…

6. Про те, що дії
більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний епізод. Восени 1932 –
взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, що
зробила тоталітарна влада, для порятунку людей? Може припинила примусове
відбирання їжі? Може мобілізувалася на допомогу голодуючим, або хоча б прийняла
допомогу інших країн? Ні. Вона всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі
райони.

Армія, загони
НКВС оточили українські міста, бо селяни намагалися там врятуватися від
голодної смерті, та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати у
інші регіони СРСР, насамперед, до Росії. Цьому сприяло введення паспортної
системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. За спеціальними
розпорядженнями ввели заборону на продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити збігом
обставин чи посухою…

Отже, аналіз
фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким
планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували
на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх
невдоволених – знищували: розкуркулювали, висилали до Росії, просто страчували
за вироком „трійок” буз суду і слідства. На місце знищених голодом або
репресіями селян привозили нових, з Росії, Білорусі…

Все це призводило
до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто
вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їх душі назавжди закрався
страх голоду. За рахунок переселенців змінювалася етнічна структура населення
України. Все це значно підривало життєвий потенціал нації.

Не було жодного
кроку, аби подолати негативні наслідки неврожаю. Навпаки, все робилося для
того, щоб їх посилити. Отже, ми маємо справу з яскравим прикладом ГЕНОЦИДУ,
спрямованого проти українського народу. I зараз ми маємо це довести і сказати
вголос.

Ми повинні знайти
в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного
злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що
сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але
нас могло бути набагато більше…

Щодо причини
виникнення голоду. Він свідомо планувався ще з літа 1932 року. Плани здачі зерна
були більшими, ніж реальний урожай. Ось уривки з датованого 8 серпня 1932 року листа
колгоспника до всеукраїнського старости Григорія Петровського.
Цього листа пише вірний син –
колгоспник, агітатор і організатор перших днів 1929 р., котрий головою чесно уже
від 1929 р. , із Лебединщини… котрий боровся за покращення життя, за соціалізм,
пише цього листа не одна особа, а декілька, та тільки не всі осмілюються
написати правду, сказати, а собі журяться, що таке становище в колгоспах
продовжуватися не може. Потрібні негайні заходи, от кинути ту думку, що на селі
все благополучно, немає голоду, не пухнуть люди.
Справа в тому, що в колгоспі люди
працювати не бажають, люди, діти, старики голодні, худоба гине, люди стали злі.
Земля очутилась в бур’янах… Плани в цьому році дані більші, а врожай через
загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що плани біліші, ніж врожай?
Голодомор
1932-1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Він був спровокований радянським
керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Знесилені селяни не
змогли ефективно провести посівну кампанію навесні 1932 р. План здачі хліба
державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод.
7 серпня 1932
року було видано постанову ВЦВК та РНК СРСР, названу в народі «законом про п’ять
колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією
майна чи позбавлення волі на термін не менше як 10 років.
Найвище
керівництво країни знали про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги
надано не було. Більше того, в Україні для виконання плану хлібозаготівлі було
направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах
конфісковували продовольчі та посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося
постачання товарів; села оточували загони НКВС.
Голодомор став
для України національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померло
від 3,5 до 9 млн. осіб – точні цифри вже навряд чи будуть з’ясовані.
Лише наприкінці
1980 – х у 1990 – х рр. з’явилися наукові статті про голодомор, спогади очевидців,
публікації в пресі; складено мартиролог жертв голодомору, щороку проводяться дні
їх пам’яті.

Навесні 1933 року
в селах сталося найстрашніше – почалося людоїдство. В Україні зареєстровано 10 тисяч
судів над людоїдами.

Про пекельні муки
і страждання наших людей у голодні 1932-1933 роки відомо не так уже й багато.
Писали, свідчили, згадували передовсім за кордоном. В Україні про голодомор невільно було й слова мовити.

Хто знав, хто
смертям і стратам лік?

Де фільм, який
показав би голод?

Отой проклятий
33-рік?..

Наприкінці зими 1933
року голод в Україні набув велетенських масштабів. Люди в селах їли мишей, щурів
і горобців, борошно з кісток, кору дерев , їли товчену кору дерев, солому, перемішану
з глиною перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків,
жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань.

Були чисельні випадки
людожерства, деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і
чужих дітей. Вмирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу радянську Україну,
а також Північний Кавказ, Крим, Казахстан.

Намагаючись урятуватись,
тисячі селян ішли в міста, де навесні скасовували хлібні карточки і можна було
купити хліб. Проте сільським жителям хліба не продавали. Дороги, що вели до міст
, були блоковані, але тисячі селян усе ж пробиралися туди та, не знаходячи
порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Намагаючись врятувати
від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах,
лікарнях, під будинками. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, що
загинули від сапу. Це був якийсь суцільний жах. За рік в Україні вимерло до 10 мільйонів
людей. На 1 січня 1932 року населення Запорозької області становило 2971317 чоловік.
На 17 січня 1933 року було вже 1777 тисяч жителів. Восени-взимку 1932 року студенти
Запорозького медичного технікуму одержували за картками 75г. кукурудзяного хліба,
а дітям видали 25г . Влітку 1933-го студентам Ніжинських учительських курсів
видавали щодня 100 г. хліба, чай без цукру та варену без солі ботвину.

Немає нічого
страшнішого, ніж бачити мертву людину

Померлих від голоду
в 33–му більш ніж у два рази більше, ніж полеглих у війну. Для людей голод був удвічі
страшнішою трагедією, ніж остання війна. Та й війна тривала ж чотири роки, а голод
– рік.

Голод 1932-1933
рр. – одне з найбільш трагічних сторінок історії українського народу.
Намагаючись нічим не затьмарити «успіх соціалістичного будівництва», сталінське
керівництво наклало табу на цю тему, про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити,
бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Страхітлива трагедія
голоду на СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. За кордоном ця
тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало
спогадів і документів.

Те, що
відбувалося в Україні у 1933 р., не знайдено жодного відображення в документах,
офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору як
до неіснуючого явища… У промові на Всесоюзному з’їзді колгоспників – ударників 19
лютого 1933 р. він заспокійливо заявив :« В усякому разі порівняно з тими
труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі ,
товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Голод 1932 – 1933
рр. став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915 р. для
вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю,
залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які
воно носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи досягнення радянської
системи.

Найважливішим у
трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: « Ніхто
не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував 1931
рік».Інакше кажучи ,харчів не бракувало. Проте держава математично
конфліктувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження
українських комуністів , Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %.
Це рішення й та жорстокість, з якою режим виконував його накази, прирекли мільйони
людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним…

Сталін та його
поплічник, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. поплічник Сталіна на
Україні Мендель Хатоєвич, що керував компанією зерно заготівель, із гордістю
заявляв: «Між селянами і нашою владою томиться жорстока боротьба. Це боротьба
на смерть. Цей рік став випробувальним нашої сили і їхньої витривалості. Голод
довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони жителів, але колгоспна
система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Загибель
мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали.
Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з–за кордону, твердячи, що
вигадки про навмисне поширюють вороги СРСР.

12 серпня 1990
року поблизу Лубен полтавці вивершили Курган скорботи й освятили місце вічного
спочинку земляків, які залишили земне життя в пекельних голодних муках.

Причини
голодомору

В історії
бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був другим масовим голодом на
території України.

Перший масовий
голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та
придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку,
Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його
частково мали об’єктивний характер — посуха 21-го року, економічні наслідки
Світової та громадянської воїн, але найголовнішими чинниками стали: крах
сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у
колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні
методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь
промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.

Голод 1932-33
років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили,
насамперед, політичні чинники. Потрібно було винищити численний прошарок
заможних і незалежних від держави селян-підприємців.

Масове фізичне
винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним
актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі
покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її
традиції, духовну культуру та самобутність. Аналіз змісту опублікованих
протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК
КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського
населення, дві третини якого становили етнічні українці, що призвело до їх
відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна
акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з
України забрали. Після приїзду Молотова до України восени 1932 року, коли,
здавалося б, з нашої держави вивезли все, що тільки можливо, Сталін присилає
Кагановича, за участі якого 29 грудня цього ж року відбувається засідання
Політбюро ЦК КПБ(у), на якому ухвалюється рішення забрати з України все, в тому
числі й посівний матеріал з колгоспів.

У документах
Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року
організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення
промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України
вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди,
котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.

За
розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості,
призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10
років ув’язнення і розстріл за будь-яке використання хліба на трудодні в
колгоспах та районах, що не виконали хлібозаготівельних планів,
запроваджувалася система масового вилучення насіннєвих фондів та
«незаконно» розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів,
товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі
хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала
планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-чорноземного регіону,
Казахстану та Московської області разом взятих. Голодомор 33-го року, таким
чином, спричиняли також непосильні плани хлібозаготівель з мізерного врожаю
попереднього року.

Наслідки
голодомору. Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв
голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше,
враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок
повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму,
репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу, жертви
становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.

Вчені продовжують
вивчати архівні джерела, з’ясовуючи абсолютні та відносні дані кількості жертв
голодомору. Очевидно, критерієм масштабності трагедії є не лише цифри, а й
здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність національної
катастрофи 33-го можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного,
хто вважає себе цивілізованою людиною.

За
антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року
виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення
селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.

Політико-правова
оцінка голоду 32-33-го років вимагає нетрадиційних історико-політологічних
методик з’ясування його специфіки. Обмежитись простим переліком причин та
висвітленням наслідків голоду на сьогодні вже недостатньо.

Географія
смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої
половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го
та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони,
які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи
хлібозаготівель.

Голод 33-го року
в Україні — це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного
терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і
політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33
роках засвідчують глобальну соціо гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

Архівні документи
зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало.
Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона
голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків
населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до
ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка
сягала від 450 до 600 чоловік. Поіменні списки полеглих від голоду селян, які відтворені
краєзнавцями та активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, це вже
не статистика, це загальнонаціональна трагедія.

Найбільш
досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності
соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків
голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного
для людини явища — канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні
райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не
стихійне, а цілком рукотворне.

Реакція
міжнародної спільноти на голодомор. Про обставини та масштаби голоду в Україні,
судячи з спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові, було відомо
керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в
зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі професора Олександра
Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до
міжнародних торгівельних організацій. Але політичні та бізнесові кола
зарубіжних країн мовчазно споглядали.

Міжнародна
комісія з розслідування голоду 32-33-го років в Україні користувалася
загальноприйнятними нормами міжнародного права, зокрема Конвенцією ГА ООН про
запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 48-го року. В
ній геноцид означає акт, учинений з наміром знищити повністю або частково
національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема сумісне створення для
членів групи таких умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення
повністю або частково.

Голодомор в
Україні як дійсний історичний факт визнали у 1988 році Конгрес США та
Міжнародна комісія юристів.

До проекту
рекомендацій парламентських слухань 12.02.03р. включено пункт про порушення
перед ООН питання про визнання голодомору 1932-33 років в Україні актом
геноциду проти української нації, при чому мається на увазі українська
політична нація, складовою частиною якої були і представники інших етносів.
Міжнародні інституції повинні дати політико-правову оцінку цьому
безпрецедентному і заздалегідь спланованому знищенню мільйонів людей в Україні.

Ставлення
Української держави до голодомору. Постанови Верховної Ради України, рішення
Президента України та Кабінету Міністрів України щодо підготовки і проведення
заходів у зв’язку з сімдесятими роковинами голодомору в Україні, по суті,
вперше за п’ятнадцять років офіційно визнали факт голоду державними органами
України. Вони заклали юридичну базу для широкомасштабного дослідження,
правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людяності.

Визнання голоду
актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних
відносин в Україні і є фактором відновлення історичної справедливості,
морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими
репресіями та голодоморами.

Перед нинішнім
урядом України, перед Верховною Радою України, як і перед усім українським
суспільством стоять завдання щодо належного вшанування пам’яті жертв голодомору
1932-1933 років, які не обмежуються лише відзначенням скорботної 70-ї річниці
жахливого мору.

Організаційний
комітет з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 70-ми роковинами
голодомору в України на чолі з Прем’єр-міністром України В. Ф. Януковичем почав
реалізацію масштабних загальнодержавних заходів, одним з яких буде спорудження
в місті Києві національного меморіального комплексу жертвам голодомору та
політичних репресій як втілення болі і спокути перед невинно загиблими і
ненародженими співвітчизниками.

Визнаючи
українських селян жертвами геноциду 1932-33 років, Україна не лише увічнює
пам’ять про загиблих, а прагне постати справді державотворчою нацією,
цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і
спокути.

Планування та методи проведення Голодомору 1932- 1933 рр. на Українських
землях

Голодомор
32-33рр., найбільш трагічний в історії українського етносу. Очевидно , що
Голодомор був ретельно спланованою акцією.

Традиційно
вважається, що головним ініціатором і безпосереднім ідейним натхненником
організації Голодомору 1932- 1933рр. був Й.В. Сталін. Безпосередньо, це так.
Проте і досі в тіні залишаються такі його наближені сподвижники: В. Молотов і
особливо Л. Качанав, який з 1926 по 1928 р. був першим секретарем ЦК КП(б)У.
Останньому відводилася роль організатора прелюдії до голодоморного геноциду, українського
народу. А щоб надійно прив’язати Сталіна до жидівської колісниці, після
загибелі Алілуєвої у 1932 р. сіоністи підсовують Сталіну Розу Каганович сестру Лазари.

Молотов перебував
в Україні майже 2 місяця, а не дві декади, як передбачалось, а на допомогу йому
приїздив ще й Каганович. Фактично, вони повністю взяли на себе керівництво та
нагляд за вилученням збіжжя українських селян. Фактично, по жовтню брати вже не
було що.

Діючи у межах вже
встановлених «добрих традицій» більшовицького сіонізму, Каганович під виглядом
підвищених зобов’язань щодо збільшення здачі зерна до «закромів держави» спочатку
вибрав у колгоспів навіть те зерно, що планували на посів, а потім став
звершувати ми штаби «розкуркулення». Епілогом стало створення спеціальних
полків НКВС для боротьби зі селянами, що чинили опір більшовицького –
сіоністицькому свавіллю на теренах України.
14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б)та РНК СРСР.

Про фарисейський
характер висловлення та, відповідно, дії «великого вождя» і його сіоністського
оточення щодо України та організованого геноциду українського народу свідчать
дані експорту зерна з СРСР в інші країни, що склали в 1932 році – 1736298 т., а
у 1933 р. – 1689790т. Врожай в Україні в 1933р. становив 36 пудів лише зернових
культур на душу населення, на той час як по всьому СРСР з Україною разом ця
цифра складала 28 пудів.

Голодомор був
спрямований на винищення саме українців, а відбувався він лише на українських
землях окремі області України втратили чи не третину свого населення, а на Кубані
, Придонні, Ставрополі та в Криму загинув кожен четвертий – п’ятий мешканець
сіл та хуторів.

У серпні 1932 р.
було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного
майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’явився
закон про «боротьбу зі спекуляцією», який передбачав ув’язнення в концтаборах
від 5 до 10 років для тих селян, які, від голоду, намагалися обміняти домашні
речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство
в містах розподілялося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі.
Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931 р. українські селяни здали
державі 39 % валового збору зернових, у 1932 р. – 55 %. У жовтні 1932 р. в
республіку для нагляду за хлібозаготівельною компанією прибула надзвичайна
комісія на чолі з В. М. Молотовим. Комісія діяла брутальними методами. «Для
роботи» на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл входили регулярні війська
і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно. Партійні та
радянські працівники, голови колгоспів, які робили спроби перешкодити
насильству, вказівкою Сталіна були репресовані.

До організації
голоду доклали руку Л. М. Каганович , який прибув в Україну слідом за Молотовим,
генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Я. Чубар.
У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П.Постишева,
який став секретарем ЦК КП(б)У, а фактично – диктатором України. За його вказівкою
в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.

Голодомор
вивчають вже давно, ще на початку 50-х р. ХІХ ст. Гвардійський університет
(США) виконав великий науковий проект, записав спогади декількох тисяч біженців
зі совєтського союзу – свідків Голодомору 1932-1933 рр . в Україні.

Є така точка
зору, що Сталін використав терор голодом, аби примусити селян працювати у
колгоспах, від чого вони відмовлялися. Подібні оцінки відволікають від
політичного винещиння українства як нація, яка чинила опір намаганню комуністичної
влади зросійщити її.

А ось інша
історична послідовність у діях татолітарної влади простежується надто чітко.
Голод 1932-1933 рр. є фактично не чим іншим, як прелюдія репресій 1937-го і наступних
років.

У 1937 р. в
Україні прибув П. Постишев, а ДПУ республіки очолив В. Балицький; спільними
зусиллями вони організували масовий терор. Звичайний у національному ухилі М.
Скрипки

7 липня покінчив
життя самогубством. Сфабриковано справи «Української військової організації»
(УВО), «Польської організації військової» (ПОВ),«Блоку українських національних
партій». Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою
були з ним зв’язані .

Йосиф
Сталін

Після вбивства
Кірова (1 грудня 1934 року) запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії
Верховного Суду СРСР ( «трійки») – органи позасудових репресій. У грудні на процесі
«Українського центру білогвардійців – терористів» засуджено 28 осіб, переважно
письменників і діячів культури.

Постишев 1935 р.
оголосив про «Всеукраїнського боротьбистького центру» — було винищено колишніх
боротьбистів. Того ж року відбулися процеси «Націоналістично – терористичного
центру», « Націоналістично – терористичної групи професора М. Зерова», «Блоку
українських терористичних груп», «Троїцького – націоналістичного блоку».
Арештовано Юрія Коцюбинського (розстріляний 1937 р. ). У 1936 р. були
сфабриковані справи « Українського троцькістського центру», «Соціал –
демократичної партії України» та ін.

Голодомор
задумався, і це майже не викликає сумнівів – найперше для того, щоб винищити
українство, зробити зрештою все, аби Україна не мала державності тобто
безсумнівно, голодомор використовувався лише для того, щоб завдати
найстрашнішого удару українському, а не якомусь іншому, етносу. Спеціальна комісія
Конгресу США у своїх висновках з питань дослідження голодомору 1932-1933 рр.
однозначно і беззастережно констатувала, що «Й.Сталін та його оточення
здійснили геноцид проти українців в 1932-1933 роках». Ця теза підсилюється і
наступним твердженням комісії що «голодомор також відбувався в басейні ріки
Волга та на території північного Кавказу, але такі ж наслідки і масштаби, як в
Україні він має у місцевостях де проживали етнічні українці»

Хроніка подій
голодомору

Через 70 років,
які минули після голодомору, стало відомо багато фактів, що відображають
сутність цього явища. Завдяки зусиллям дослідників – професійних науковців,
краєзнавців, простих ентузіастів – відкриваються нові й нові свідчення, які
ілюструють перебіг подій і допомагають зрозуміти причини, головні складові та
наслідки голодомору, як засобу винищення українських селян. Вони переконують,
що це була спланована політична акція. Отже, нехай говорять факти…

1932 рік

26 квітня 1932 р.
Станіслав Косіор надіслав лист Сталіну, в якому, зокрема, зазначалося: “У нас є
окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого
головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про
“голод” на Україні слід категорично відкинути”.

23 червня 1932 р.
було прийнято постанову ЦК ВКП(б): “Обмежитись вже ухваленими рішеннями ЦК і
додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати”. Хоча потреба в цьому була
неабияка.

6-9 липня 1932 р.
відбулася III Всеукраїнська конференція КП(б)У. У доповіді С.Косіора була
представлена точка зору ЦК КП(б)У на причини труднощів, що виникли. По-перше,
серйозною, хоча й не головною причиною були названі складні клімАтичні умови
1932 року (як відомо, складні кліматичні умови завжди заважали більшовикам
керувати господарством колишнього Радянського Союзу). По-друге, труднощі
весняної засівної кампанії пов’язувалися “з незадовільним керуванням
організацією господарства колгоспів, проведенням торішньої осінньої збиральної
і хлібозаготівельної кампанії”. По-третє, джерелом багатьох проблем була
названа безгосподарність у колгоспах. Деякі районні керівники робили спробу в
своїх доповідях не тільки окреслити складність ситуації на селі, а й показати
що не можна перекладати основну відповідальність за цю ситуацію на низові
ланки, насамперед на нещодавно створені райони. Однак і обережні спроби декого
з керівників УСРР, а особливо представників районів, вказати на складність
ситуації у сільському господарстві України не викликали довіри у двох
сталінських посланців, які брали участь у роботі конференції – В.Молотова і
Л.Кагановича. У виступах Молотова і Кагановича було не просто значно звужено
спектр факторів, що спричиняли труднощі у сільському господарстві України. Ці
виступи, по суті, засвідчили, що центр однозначно зайняв жорстку позицію щодо
українського селянства. Москва не планувала допомагати.

3 серпня 1932 р.
В’ячеслав Молотов на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) сказав: “Ми стоїмо справді
перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах”. Отже, він розумів
ситуацію, але нічого не робив, щоб її виправити . Навпаки…

7 серпня 1932 р.
з’явився власноруч написаний Сталіним закон про охорону соціалістичної
власності (закон „про 5 колосків”). Цей закон передбачав у якості заходу
судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна “розстріл із
конфіскацією всього майна і з заміною за пом’якшуючих обставин позбавленням
свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна”. Амністія у
таких справах заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150
000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.

11 серпня 1932 р.
Сталін написав у листі до Л.Кагановича: „…Самое главное сейчас Украина. Дела
на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух
областях Украины (кажется в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов
высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других
райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не
партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того чтобы руководить
районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями
райкомов и вот долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не
имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим
большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не
руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с
контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

Если не возьмемся
теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в
виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине во много раз сильнее,
чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в Украинской компартии
(500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да не мало) гнилых элементов,
сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов
Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть
фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская
верхушка не видит этих опасностей…

… Поставить
себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в
действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть”.

17 серпня 1932 р.
Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло пропозицію Сталіна “про скорочення плану
хлібозаготівель на Україні на 40 млн. пудів як виняток для районів України, що
особливо постраждали, з тим, щоб колгоспам районів, що особливо постраждали,
зняти П0ловину плану, а індивідуалам – третину”. 28 серпня перелік районів було
затверджено на політбюро ЦК ВКП(б). При цьому було зазначено, що “скорочення
плану припадає переважно на бурякові районі”.

20 серпня 1932 р.
газета “Правда” розпочала регулярну публікацію добірок матеріалів під рубриками
“Общественная собственность священна и неприкосновенна”, “Расхитителей
социалистической собственности – врагов народа – к суровой ответственности! “

1 вересня 1932 р.
на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) створено комісію під керівництвом заступника
голови ОГПУ СРСР Івана Акулова, якій було доручено “розглянути конкретні
інструкції по здійсненню декрету ЦВК і РНК СРСР про охорону суспільної
власності як по лінії ОГПУ, так і по лінії судовій і прокуратури”.

16 вересня 1932
р. було затверджено інструкцію “по застосуванню постанови ЦВК і РНК СРСР від
7/УІІІ – 32 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації
і зміцненні суспільної (соціалістичної) власності”. Інструкція мала цілком
таємну частину (“окрема тека”), що передбачала спрощений порядок затвердження
вироків до розстрілу.

22 жовтня 1932 р.
прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про роботу в Україні “надзвичайної
комісії” на чолі з В’ячеславом Молотовим. Комісія дала новий імпульс здійсненню
репресій проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. ЦК
КП(б)У почав публікувати списки партійців, директорів радгоспів, голів
колгоспів та уповноважених по хлібозаготівлях, яких виключали з партії й
віддавали до суду за невиконання плану хлібозаготівель. Багато з цих людей
просто намагалися полегшити становище своїх односельців.

30 жовтня 1932 р.
В’ячеслав Молотов повідомляв Сталіну: “Довелося жорстко покритикувати
Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях”.
“Надзвичайна комісія” на чолі з В.Молотовим з листопада 1932 р. до січня 1933
року вичавила з селян ще близько 90 млн. пудів. Значною мірою за рахунок того,
що в українських селах у складі спеціальних бригад по видобуттю зерна діяло 112
тисяч активістів, які одержували певний відсоток від награбованого зерна і
харчів (і тим кормилися, а відтак виживали).

5 листопада 1932
р. В’ячеслав Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву
обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону
від 7 серпня 1932 р. року “з обов’язковим і швидким проведенням репресій і
нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.

15 листопада 1932
р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення “Про паспортну систему та розвантаження
міст від зайвих елементів” у якому зазначалося, що з метою “розвантаження
Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не
зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і
інших антигромадських елементів, що переховуються в містах, визнати за
необхідне:

1) Ввести єдину паспортну
систему по СРСР з відміною всіх інших видів посвідчень…

2) Організувати в
першу чергу у Москві та Ленінграді апарат обліку та реєстрації населення,
регулювання виїзду та в’їзду.

3) Для вироблення
конкретних заходів як законодавчого, так і організаційно-практичного характеру,
створити комісію…”.

Селяни паспортів
не отримували, бо вони, на думку Сталіна, мали жити не там, де хотіли, а там де
потребували інтереси держави, тобто нового „господаря”.

18 листопада 1932
р. ЦК КП(б)У за участю В’ячеслава Молотова ухвалив постанову “Про заходи по
посиленню хлібозаготівель”, яким посилювались репресії проти селян України.
Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялось
застосовувати натуральні штрафи по м’ясозаготівлям у розмірі 15-місячної норми
і річної норми картоплі. I при тому треба було здавати хліб. Куркулів просто
репресували по статті за “контрреволюційні злочини”.

20 листопада 1932
р. Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів: “До
колгоспів, що допустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план
хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з
м’ясозаготівель розміром 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як
усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників”.

26 листопада 1932
р. у пресі УСРР надруковано наказ наркома юстиції і генерального прокурора
УСРР, в якому підкреслювалось, що репресія є одним з потужних засобів подолання
класового спротиву хлібозаготівлі. Дозволено застосовувати нещадні заходи до
куркулів і всіх класових ворогів, які зривають або гальмують успішну боротьбу
за хліб.

27 листопада 1932
р. у виступі на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б) Сталін
підкреслив: “Наши сельские и районные коммунисты слишком идеализируют колхозы.
Они думают нередко, что, коль скоро колхоз является социалистической формой
хозяйства, то этим все дано, и в колхозах не может быть ничего антисоветского
или саботажнического, а если имеются факты саботажа и антисоветских явлений, то
надо пройти мимо этих фактов, ибо в отношении колхозов можно действовать лишь
путем убеждения, а методы принуждения к отдельным колхозам и колхозникам
неприменимы… Было бы глупо, если бы коммунисты, исходя из того, что колхозы
являются социалистической формой хозяйства, не ответили на удар этих отдельных
колхозников и колхозов сокрушительным ударом”.

1 грудня 1932 р.
Раднароком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не
виконують зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у
колгоспах. До списку потрапили 12 районів Чернігівщини, по чотири райони
Київської і Харківської областей.

3 грудня 1932 р.
у ряді районів України заборонено торгівлю м’ясом і тваринами.

5 грудня 1932 р.
Всеволод Балицький видав «Оперативний наказ ГПУ УСРР № 1», яким поставив
підлеглим “основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром
контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім
контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і
зривають основні заходи радянської влади та партії на селі”.

6 грудня 1932 р.
ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР “Про занесення на “чорну дошку”
сіл, які злісно Саботують хлібозаготівлі”. Це рішення спричинило збільшення
жертв голодомору.

14 грудня 1932 р.
Сталін разом з В’ячеславом Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому
СРСР у зв’язку із проведенням хлібозаготівельної кампанії. Разом з тим цей
документ вимагав “правильного проведення українізації” в Україні й поза її
межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ також містив
категоричну вимогу боротися з петлюрівськими та іншими “контрреволюційними”
елементами. По суті це означало смерть “українізації”.

15 грудня 1932 р.
ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових
товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель.

19 грудня 1932 р.
ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР розглянули питання про хлібозаготівлі в Україні.
Вони визначили ситуацію незадовільною і доручили “виправити” її Лазарю
Кагановичу та Павлу Постишеву як “окремо уповноваженим”. Про те, який стиль
наведення порядку вони сповідували, яскраво свідчить телеграма, що її Лазар
Каганович надіслав Сталіну вже 21 грудня 1932 р. року: „Вечером 20 и 21 декабря
на заседании Политбюро ЦК КП(б)У наметили ряд практических мер по усилению
хлебозаготовок. В виду того, что значительная часть уполномоченных
отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных
работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10
наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из
десяти снятых 7 были посланы ЦК КП(б)У и 3 обкомами.

38 основных
районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба – свыше 40% оставшегося к
заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать
около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов – 21 в
Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше
внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти
основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в
помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного”.

Однак ніякі
заходи не допомогли: на кінець 1932 р. року план хлібозаготівель був виконаний
лише на 72%.

27 грудня 1932 р.
ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР “Про встановлення єдиної
паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів”.

31 грудня 1932 р.
ВУЦВК УСРР і Раднарком УСРР ухвалили постанову про запровадження єдиної
паспортної системи в УСРР і обов’язковий запис паспортів (прописку).

1933 РІК

19 січня 1933 р.
більшовицьке керівництво СРСР ухвалило рішення про включення хлібозаготівель до
складу обов’язкового податку, що встановлювався державою.

22 січня 1933 р.
Сталін і В. Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій
підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед
селян, організовані “ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою
агітації “через селян” у північних районах СРСР против колгоспів і взагалі
проти Радянської влади”.

У зв’язку з цим
наказувалось органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати
масового виїзду селян у інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним
відділам ОГПУ СРСР.

24 січня 1933 р.
з’явилась постанова ЦК ВКП(б), якою передбачались кадрові зміни в
більшовицькому керівництві України і за якою на посаду другого секретаря ЦК
КП(б)У призначили Павла Постишева, діяча якому сталінське керівництво доручило
шукати вихід із ситуації, що склалася у зв’язку із голодом, а також остаточний
погром українського відродження.

13 лютого 1933 р.
Голова ГПУ УСРР В. Балицький видав наказ № 2 “Про чергові завдання
агентурно-оперативної роботи органів ГПУ УСРР”. Балицький поставив своїх
підлеглих до відома, що „аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному
випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації
збройного повстання на Україні до весни 1933 р. року з метою повалення радянської
влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української
незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР “найближче
основне та головне завдання… – забезпечення весняної сівби”.

13 лютого 1933 р.
постановою наркома юстиції УСРР з метою “забезпечити паспортизацію та
перешкодити антигромадським і соціально небезпечним елементам незаконно
одержувати паспорти” було зупинено справи про зміну прізвищ та імен.

19 лютого 1933 р.
у виступі на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників Сталін висунув
гасло: “Сделать колхозы большевистскими, а колхозников зажиточными!”

23 лютого 1933 р.
Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову “Про поїздки по СРСР іноземних
кореспондентів”, яким встановлювався порядок. “в силу якого вони зможуть
роз’їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного
управління міліції”. Світ не мав знати про те, що коїться в Україні, бо саме в
цей час Радянську державу почали офіційно визнавати інші країни світу.

10 березня 1933
р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: “Надати право розгляду справ по
повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального
захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського”. Разом із
П.Постишевим В.Балицький об’їхав голодуючі райони України та вживав на місцях
рішучі та жорсткі заходи. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що
його разом з Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності
довели до загибелі.

15 березня 1933
р. Станіслав Косіор у листі до Сталіна повідомляє: “Всього за регістрацією ГПУ
на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість
районів правильно відбивають стан справ”.

8 квітня 1933 р.
Раднарком і ЦК КП(б)У затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах,
якими встановлювався жорсткий контроль і запроваджувались каральні санкції
(штраф до 5 трудоднів, виключення з колгоспу) за невихід на роботу,
заборонялась робота поза колгоспом без дозволу його правління. Правління також
могло регулювати тривалість робочого дня, відміняти вихідні.

28 квітня 1933 р.
з’явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громАдянам СРСР на всій
території країни. Наступного дня її надрукували у газеті “Известия”. Документ
передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають “у містах,
населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на
новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у
радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС”. У постанові спеціально було
обумовлено, що “громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях,
паспортів не одержують”.

8 травня 1933 р.
у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й.Сталін і В.Молотов засудили
“масові невпорядковані арешти” на селі. Інструкція вимагала припинити масові
виселення, але разом з тим “дозволяла” виселення ще 12 тис. господарств (в тому
числі 2 тис. з України).

13 травня 1933 р.
покінчив життя самогубством Микола Хвильовий

8-11 червня 1933
р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому П.Постишев здійснив вирішальну атаку
проти М.Скрипника. Виступ останнього не задовольнив П.Постишева, оскільки “та
ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, – я маю на увазі Наркомос і всю
систему органів освіти України, – виявилась найбільш засміченою шкідницькими,
контрреволюційними, націоналістичними елементами…”

7 липня 1933 р.
після чотирьох обговорень його “покаянного” листа на Політбюро ЦК КП(б)У в
робочому кабінеті застрелився М.Скрипник, однак боротьба, із “скрипниківщиною”
тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було “вичищено” 200
“націоналістичних, ворожих елементів”, а в обласних управліннях народної освіти
за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони
були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були увільнені із, шкіл
України, як “класово ворожі елементи”. Значно розширювалася мережа російських
шкіл і класів.

20 жовтня 1933 р.
Голова ГЦУ УСРР Всеволод Балицький затвердив обвинувальний висновок у справі
“Української військової організації” (“УВО”). Ця організація нібито здійснювала
“активну повстанську, шпигунську, диверсійну і терористичну роботу з метою
повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УСРР від Радянського
Союзу і встановлення фашистської диктатури у формі “незалежної” буржуазної
республіки”. За твердженням авторів висновку, “УВО” було створено “активними
контрреволюційними кадрами українсько-галицького войовничого націоналізму, що
пройшли загартування збройної боротьби у громадянській війні і активній
повстансько-шпигунській діяльності, спрямованої проти Радянської влади”.

18-22 листопада
1933 р. відбувся об’єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому П. Постишев
підкреслив, що колгоспи в Україні зроблено більшовицькими. Пленум ухвалив
резолюцію, в якій було записано, що “в даний момент головною небезпекою є
місцевий націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами”. Цей
“даний момент” розтягнувся на кілька років і означав послідовне винищення
інтелектуальних сил в Україні, погром в системі науки і освіти. При чому цього
разу репресивна хвиля зачепила і комуністичну інтелігенцію, тих, хто ще вчора
трощив “націоналістів”, а сьогодні сам був оголошений ворогом системи, якій
віддано слугував.

21 листопада 1933
р. кореспондент англійської газети “Манчестер Гардіан” писав: “Якщо йдеться про
голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може
стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й
заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні…
Можна сміливо сказати, що жодна провінція… не потерпіла стільки, як Україна і
Північній Кавказ”.

Виникає
запитання, що це, як не цілеспрямована політика проти народу? За міжнародними
нормами її не можна трактувати інакше, ніж ГЕНОЦИД проти української нації.

Голод 1932-33 р.,
як неодноразово зазначали очевидці й дослідники цієї трагедії, був штучним
явищем. Причиною голоду був фактор, що досі в історії нечуваний – політика
тоталітарного режиму. А, отже, й причини та наслідки його приховувалися й
фальсифікувалися режимом не тільки в 30-ті роки, а й до початку 90-х.

Українська
політична еміграція ще в кінці 1932 р. забила тривогу в засобах масової
інформації. Особливу роль відігравала преса Галичини, в якій друкувалися
свідчення утікачів із підрадянської України. Львівська газета “Нова зоря” у
статті “Нищать українську націю. Боронімся!” зазначала: “Східна сторона Збруча
виглядає на справдішну воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до
самого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідки
виїмки добігають сюди як живі кістяки.”

В тій же газеті
читаємо й розлогу статтю “Страшні події на Україні. Слово про обов’язок всіх
українців.” Робиться висновок проте, що у боротьбі з масовим винищенням
українців потрібно протестувати як в самій Україні, так і по цілому світові.”
Зокрема, українська еміграція в Європі й Америці має великий національний
обов’язок освідомлювати про мартирольогію України під большевицькою Москвою всі
ті народи, серед котрих наша еміграція живе. Освідомлювати устно, в пресі й
окремими публікаціями.”

24 липня 1933 р.
Український греко-католицький Єпископат галицької церковної провінції в справі
подій на Великій Україні звернувся з відозвою “До всіх людей доброї волі!” в
якій, зокрема, зазначалося: “На вид таких злочинів німіє людська природа, кров
стинається у жилах…

Усі радіостанції
просимо рознести наш голос по цілім світі, може дійде він і до убогих хатин,
конаючих з голоду селян.”

Варто відзначити
значну інформаційну й згуртовуючу роль, яку відігравав український часопис
“Тризуб.” Упродовж 30-х років майже в кожному номері друкувалися статті,
повідомлення про голод в Україні, свідчення очевидців й висвітлювалися
організаційні заходи, які проводила українська еміграція, повідомлялося про
акції громадськості за кордоном, допомогу голодуючим та про політику
замовчування голоду радянською владою. В результаті заходів українського
греко-католицького єпископату та численних українських громадських організацій
з Головною Еміграційною Радою та чернівецьким і львівським Комітетом рятунку
України на чолі, з ініціативи кількох членів Французького Товариства
українознавства було засновано в Парижі 24 серпня 1933 р. Комітет по
організації допомоги голодним на Україні.

Проте допомога
голодуючим ускладнювалась тим, що більшовики не визнавали голоду, а відтак і
організувати допомогу з-за кордону було досить складно. Як зазначала Голова
Жіночої Національної Української Ради професор Софія Русова: “Українські жінки,
об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному
населенню жодну допомогу. Укр. еміграція відгороджена від свого народу
страшними більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну
не перелетить і пір’ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них
жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту
величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як
кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні
кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами,
що провадяться поза тими мурами.”

Інформаційно-організаційні
акції українських емігрантів досягли певного результату. Світ дізнався про те,
що чиниться в Радянському Союзі з українським селянством. Завдяки ініціативі
норвезького прем’єра Мовінкеля, питання було порушено у 1933 р. в Лізі Націй,
Міжнародному Червоному Хресті та інших громадських установах багатьох країн.
Проти голоду висловили протест російські емігранти.

29 жовтня 1933 р.
українськими політичними емігрантами було проголошено “день привселюдної жалоби
й всенародного гніву – на всіх просторах, заселених українським народом за
межами СССР, повсюди, де розкидано світом колонії українські, повсюди, де
тільки б’ється українське серце, де тільки чути українську мову…”

Зусилля
української еміграції врешті решт знайшли відгук у європейської спільноти. У
Відні 16-17 грудня 1933 р. під проводом кардинала Ініцера відбулася
міжнаціональна й міжконфесійна нарада всіх організацій, що брали участь в
допомозі голодним в СРСР. Скликано її заходами Віденського комітету допомоги. У
нараді взяли участь представники міжнародних організацій з Англії та Швейцарії,
національних комітетів допомоги -німецьких, єврейських, російських.

Найбільше серед
них було представлено українських організацій за кордоном. “Міжнародна нарада
… на підставі фактичного матеріялу ще раз привселюдно ствердила незаперечний
факт голоду в СССР, в першу голову на Вкраїні і Північному Кавказі, байдужість
широкого світу до долі нещасних, дальшу, ще грізнішу, загрозу голоду, та вдалася
до всієї людскости з гарячим закликом – ділом допомогти нещасним.”

В Ухвалі було
записано: “1) У відповідь на всякі змагання заперечити страшний голод, що
лютував до останніх жнив в СССР, конгрес рішуче стверджує, що за минулий рік
голодною смертю загинули мільйони невинних людей навіть у найбагатших краях
СССР, як Україна й Північний Кавказ. Так само рішуче стверджується, що у
зв’язку з цим масовим вмиранням виникали найжахливіші прояви до людоїдства
включно.

2) Ці жертви
можна було б оминути. У той час, коли в СССР відігравалась трагедія, заморські
хліборобські держави терпіли від надпродукції збіжжа, світові конференції
обмірковували питання зменшення збіжжевої продукції. Величезні запаси споживчих
продуктів знищено…” Важливо зазначити, що під тиском міжнародної
громадськості Радянський Союз змушений був визнати наявність голоду в 1932-33
роках, проте, істинні причини й масштаб його ретельно приховувалися.

У повоєнний час
українські емігранти розгорнули широку роботу по збиранню документальних даних
про голод 1932-33 рр., особливо свідчення очевидців. У 1948 р. Товариство
Українських Політичних В’язнів видало брошуру Г.Сови “Голод в Україні 1933
року”, а також побачили світ праці Д.Солов’я “Стежками на голготу”, “Голгота
України”, збірку М.Вербицького “Найбільший злочин Кремля”, публікувалося багато
оглядових статей у пресі та ін.

Однією з причин
голоду Г.Сова називає державну політику радянської влади загалом. Перший
п’ятирічний план загального розвитку СРСР був авантюрним і в дискусіях
перемогли прихильники “гігантоманії.” А отже кошти на його реалізацію (на
індустріалізацію країни) викачувалися з села, шляхом експорту
сільськогосподарської продукції за кордон. Ще одна причина – колективізація
проводилась “дуже наспіх, а головне не спиралась на реальні технічні
можливості.”

Особливо
активізовувалися публікації про голод в Україні у відповідні річниці. У 1955 р.
у “Шляхові перемоги” вийшла друком стаття П. Половецького “Співучасники Сталіна
в голодовому народовбивстві 1933 р.”

Автор, аналізуючи
хід подій, повідомлення в пресі про голод в СРСР зазначає, що винні в
приховуванні цієї трагедії не тільки Сталін і “банда кремлівських злочинців,
політбюро, москалі”. А винні ті, хто “не тільки мовчав, а й навіть створював
атмосферу сумніву та неґації. I це робили люди не з безбожницького Кремля, а
представники західньої демократії, що в Москві, Києві та інших містах СССР
обсервували життя і людські відносини в новонародженій “справжній
соціялістичній державі” – за їх виразом”.

Одним із таких
журналістів автор називає кореспондента “Нью-Йорк Таймз” В. Дюренті. Саме цей
журналіст спростовував на сторінках газети повідомлення англійця Геріта Джонса,
який в березні 1933 року пройшов сорок миль пішки від села до села поблизу
Харкова й інформував світ про страхітливу трагедію українців. Публікації про
морально-етичний вибір журналіста В. Дюренті публікувалися й у 80-х роках.

Зокрема, один із
авторів спеціального випуску “The Ukrainian Weekly”, де на 12 сторінках
розглядався великий голод в Україні 1932-33 років, зазначав, що у питанні “чи
був голод в Україні в 1932-34 рр.?” склалося різнобачення. З одного боку є ті,
що констатують факт “голод був”, а є й інші, котрі відзначають, що мав місце
голод великого розмаху.” Так от Дюренті наголошував, що в СРСР існує лише
серйозна нестача харчів, є поширена смертність від хвороб через недоживлення.
Ситуація погана, але голоду немає. Цим самим він вводив в оману суспільну думку
інших країн, підігравав радянському режимові. Більше того, у своїй книзі
“Stalind and С°” журналіст писав про те, що російський продовольчий стандарт
значно відрізняється від дореволюційного, майже середньовічного, до такого
рівня, що цей стандарт сьогодні наблизився до стандарту США, наперекір тому,
про що думають американці. I це писала людина в той час, коли в СРСР люди
помирали з голоду.

У 1963 р. на
сторінках газети “Свобода” друкувалося багато інформаційних статей про голод
1932-33 рр., зокрема, й розділи з книги Валентини Калиник “Руйнування родини в
СРСР.” Вона зазначає, що за період голоду на Україні загинуло коло 7 млн.
населення.” У 1973 р. у Мюнхені вийшла фундаментальна праця Василя Плюща
“Genocide of the Ukrainian Реор1е”, де детально розглянуто причини голоду.

Під впливом
величезної агітаційно-інформаційної роботи, яку проводила українська політична еміграція,
російські емігранти також у своїх виданнях почали друкувати аналітичні статті
про голодомор. Так А.Авторханов зазначив, що саме Сталін і Мікоян штучно
організували голод в країні у 1931-1932 рр. На Україні 6 мільйонів людей
померло від голоду. Зазначає й про те, що голод локалізований районами України,
Туркестана і частини Північного Кавказу. Він є наслідком обов’язкових поставок
за безцінь хліба, масла і м’яса в період колективізації.

Авторханов пише й
про те, що добре пам’ятає заходи, що їх використовували, починаючи з листопада
1930 року. 1) Запровадження карткової системи на продовольчі й промислові
товари; 2) було введено диференційоване постачання різних соціальних груп (1.
Чекістський актив, 2. Партійний актив, 3. Офіцерський корпус “Военторг”, 4.
ІТР, 5. Педагогічний персонал); 3) також введено диференційоване постачання
міст – а) міста особливого списку (Москва, Ленінград), б) міста першого списку
(Київ, Харків, Київ, Мінськ, Баку та ін.), в) міста другого списку, г) міста
третього списку.

У журналі
російських емігрантів “Русская мысль” 1983 року було надруковано виступ Алена
Безансона, виголошений 4 червня 1983 р. в Парижі біля пам’ятника Шевченку на
церемонії, влаштованій Об’єднаним комітетом українських організацій у Франції.
У ньому зазначалось: “Безумное обложение привело к … голоду. Но если в этом
несчастье кое-что еще можно отнести на счет обезличенного социалистического
процесса, ослепление утопией, автоматизма безрассудного планирования и
бюрократического террора, тут налицо, однако, и сознательное политическое
решение, принятое Сталиным и его приспешниками: политически разгромить
крестьянство, разбить национальную целостность Украины (виділено ред.).

Истребление
крестьянства сопровождалось полным обновлением руководящего состава и
“дезукраинизацией” Украины. Это непрерывный геноцид, кульминация которого
пришлась на 1932-1933 гг.; он возобновился после войны и продолжается и
поныне.”

Автор зазначає,
що весною 1933 року від голоду померло близько 10% українського населення –
чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей. Загальний же демографічний дефіцит –
7 млн. I хоча правда про голод просочилась на Захід ще тоді ж у 1933 році –
з’явилися-брошури, статті в газетах і журналах, проте, саме в той же час
французький прем’єр Едуард Ерріо засвідчив, що під час його поїздки Україною
він бачив багаті колгоспи, ситих людей. I як зазначає Безансон, – “можливо
немає іншого такого скандального прикладу того, що я назвав би буржуазною
прорадянськістю.”

У 1938 р. Борис
Суварин опублікував класичний твір “Сталін”, але й там не було згадки про голод
на Україні. Сам же Безансон запізнав сутність голоду як геноциду у 1970 р.,
коли прочитав твір Василя Гросмана “Все течет”. Французька ж компартія
потурбувалася про те, щоб книга не потрапила до читача. Книга Василя Барки
“Жовтий князь” вийшла тільки в 1981 році.

Лише через
п’ятдесят років новоусвідомлений світ дещо по іншому побачив трагедію українців
у 30-х роках. Починаючи з 1980 р., на сторінках журналів “Soviet Studies”,
“Slavic Review”, різноманітних європейських газетах розгорнулося обговорення
про ціну соціалізму і людського життя, про колективізацію в СРСР та її
наслідки, про непомірні людські втрати (вражаючі уяву цифри), друкувалися
документальні дані.

У польських
“Зошитах історичних” Богдан Осадчук надрукував ряд документів до 50-ї річниці
великого голоду в Україні. У вступі він, зокрема, зазначав, що голод 1933 року
“це була зорганізована й спланована акція, що мала на меті знищення
українського селянства – головної сили і резервуару для поповнення робітництва
й інтелігенції в містах. Настав той час коли селянський рух відновився по
вікових спустошеннях, що їх здійснювала Росія, починаючи від битви під
Полтавою.”

Розглядаючи
причини голоду, Б.Осадчук зазначає, що колективний спосіб господарювання зовсім
не притаманний українцям. Колгоспи не були готові до таких змін ні
організаційно ні технічно, що потягло за собою великі втрати при збиранні
врожаю, які сягали 30-40%. Окрім того, в 1931 р. із зібраних 11 мільйонів тон
збіжжя конфісковано шляхом примусу 7 мільйонів тон. Сталін вибрав для цього
вигідний час. У Німеччині Гітлер прийшов до влади і починав будувати новий лад
нацистку диктатуру. В порівнянні з цим трагедія українського селянства була для
західної опінії публічно нічим.

Варто зазначити,
що на початку 80-х років українським політичним емігрантам вдалося пробити не
тільки міцний мур мовчання західних ЗМІ, а й вплинути на уряди країн, зокрема,
США по створенню комісій з розслідування голодомору. Зібрані у 1983 р. Клубом
друзів України матеріали “50 років потому французька та зарубіжна преса”,
засвідчують той світовий резонанс, що мали заходи українських політичних
емігрантів по відзначенню 50-ти річчя голодомору в Україні, й показують, що
світова громадськість дещо по-іншому почала сприймати те, що відбувалося в
Радянському Союзі. Зі шпальт газет не сходило слово “голодомор.” Про голод
писали французькі газети та журнали : Le Guotidien De Paris, Le Monde, Lire,
L’Alternative; швейцарські, зокрема, Gazette de Laussane; англійські: The Daily
Telegraph та інші.

У відповідь на
масові публікації в зарубіжній пресі в Радянському Союзі як в союзній пресі,
так і республіканській (українській) публікувалася низка статей відповідей
“буржуазним наклепам.” Особливо піддавалися критиці книжки Р. Конквеста, що побачили
світ у 80-х рр. Було організовано й серію передач на українському радіо. Радіо
“Київ” почало повторення циклу бесід доктора історичних наук I.Хмеля “Агогнія
відчаю” 2 грудня 1986 р., проведено бесіди з істориком Іваном Курасом “Ватажки
буржуазно-націоналістичних угруповань викривляють історію України” – аналіз
фільму “Жнива розпачу.” 21 листопада 1986 р. та ін. однією з форм боротьби з
безпам’ятством та відповіддю на фальсифіковану інформацію українських вчених у
передачах українського радіо та газетних публікаціях стали радіопередачі на
радіо “Свобода”.

Аналізуючи
чималий внесок української політичної еміграції в усвідомлення українцями й
світовим співтовариством історії України варто наголосити, що різні періоди в
історії національно-визвольної боротьби українців викликали спротив і
фальсифікацію радянськими істориками, проте, найбільш гострою виявилася
дискусія з приводу голоду 1932-1933 р. Саме в українських еміграційних виданнях
і під їхнім впливом у свідомості незалежних дослідників різних країн було
зроблено висновки з приводу голодомору 1932-1933 р.

По-перше, голод в
Україні був штучний, спровокований політикою радянського режиму в Україні;
по-друге, голод носив локальний характер (охопив Україну, Північний Кавказ, де
проживали українці), а отже, висновок – голод є етноцидом – цілеспрямованою
акцією на винищення українського селянина (українців як нації), який чинив
спротив встановленій владі. Голод набув загрозливого масового характеру (і хоча
цифри виморених голодом у різних публікаціях розходилися, проте, загалом,
називалися від 5 до 10 млн. осіб). Звернемо увагу на вплив катастрофи
1933-1933 рр. на сільському господарстві, то мусимо зазначити, що його
неефективність і досі загальновідома.

У січні 1933 року
Сталін заявив, що п’ятирічку виконано за чотири роки і три місяці, причому з
реалізації максимальних завдань це було цілковитою неправдою, скільки невиконаними
залишилися навіть основні завдання промисловості. Вони виступили лише трохи більше
третини запланованого виробництва чавуну, трохи більше половини сталі, три
п’ятих електроенергії. У виробництві товарів для сільського господарства справа
була ще гіршою: одна восьма запланованої кількості мінерал, добрив менша
третина тракторів, тощо.

Головним
наслідком масових репресій було винещиння фізичне винещиння найбільш активної
та інтелектуальної частини нації і моральне розстріляння тих, кого терор не
торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не
знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою
Великого Терору.

Масштаби та
наслідки трагедії українського народу

Мільйони людей,
які загинули у 33 р. голодною смертю у часі і просторі. Про них пам’ятають ті,
хто вижив, їх діти та онуки. Пам’ятають про загиблих і вікова піраміда народонаселення,
яка складається із сукупностей людей, народжених у кожному році.

Населення України
за станом на 17 грудня 1926 року у матеріалах центрального статистичного
відомства кінця 30- х р. оцінюється в 18926 тис. чол. Ця величина на 117 тис.
менша від даних, які публікувалися відразу після перепису.

Аналізуючи
демографічні втрати, звернемося до обліку народження і смерті, який вели
відділи ЗАГС. В архівному фонді ЦОНГО.

Дані по
Україні

Колективізація
привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р.
валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т. , у 1931 р. – 18, у 1932 р. –
13. Цього ще вистачило, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний
уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У
1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити
цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але ще це не могло
врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався
голод.

Кількість
померлих від голоду точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5
до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську
колективізацію і голодомор «Жнива скорботи», від голоду померло 5 млн. селян в
Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчинський
(Україна) і С. Максудов (США) спробували ці цифри на підставі щойно
розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчинського,
прямі втрати від голоду 1933 р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5
млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5
млн.

На думку
Максудова, від голоду померло 4- 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5-6.
дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми
масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлось в Українській РСР на
початку 30 – х років. Голод 1933 р. – найстрахітливіший серед численних
злочинів сталінщини.

Аналіз даних
демографічної статистики 30-х років свідчить про те, що прямі витрати населення
України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду
1933 р. – від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні витрати, включили
зниження народжувальності під впливом голоду.

“В селі 1933 році
померло 600 чоловік, в більшості хат були мертві. Ховали у домовинах і без них.
Урожай був, але ходили по хатах спеціальні бригади по викачці хліба, ходили із
щупами і шукали хліб. Я лежала на печі і піді мною було зерно. Мене зігнали з
печі і забрали зерно. Щоб врятуватись, люди товкли кукурудзяні качани, варили
суп з акації, їли гнилу торішню картоплю.” (Із спогадів очевидців.)

Голодомор в
Україні був добре продуманий, про це свідчить політичне рішення не визнавати
голоду і не допустити на Україну хлібну допомогу з Заходу. Українські
еміграційні організації на Заході робили відчайдушні зусилля звернути увагу
своїх урядів на голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашінгтоні архів
Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитись у цю
справу, захистити укра­їнський народ. В липні 1933 року у Львові (тодішня
Польща) був створений Український центральний допомоговий комітет, який надав
нелегальну допомогу потерпілим на великій Україні продуктовими посилками.

Була спроба
створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги
на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Унніцером. На звер­нення Комітету
Червоний Хрест відповів, що він не може діяти без згоди уряду тієї країни, якої
це стосується. Представники американських та канадських українських організацій
зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу
голодуючим на Україні – у відповідь – нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд,
що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розгар голоду (1933 рік) США
встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

Були й такі, які
привселюдно замовчували голод. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Волтер Дуранті
був повністю обізнаний з тим, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він
ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи потрапити у немилість
радянської влади. Він був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в
Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті дезінформував увесь
світ: “Неправда! Нема й не було голоду!”

Як не дивно, в
цей час він став лауреатом Пуліцерської премії “за безсторонні, змістовні
репортажі з Росії”. Але були мужні кореспонденти – Чамберлін, Лойонз,
Маггерідж, Геріт Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про голодомор 1932-1933 років
правдиво інформували весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий
секретар Ллойд – Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши
інтерв’ю представникам преси: “Тисячі людей померли і мільйони загрожені
голодовою смертю”. Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89
роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних
фондах, а найбіль­ше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У
найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення
справедливості. Писали про колек­ти­ві­зацію, розкуркулення, хлібо- та
м’ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. “Внас­лі­док острої потреби в
продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кож­ного дня виходить із строю (тобто
помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати
яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане
становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи
можна розраховувати на допомогу з району” (уривок з листа голови колгоспу
“Со­ціа­лістичні лани” с.Олександрівки Харківської області).

Упродовж майже
всього періоду голодомору голодуючі були змушені боротися з лихом сам на сам,
без будь-якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933 року в області по­чала
надходити мізерна допомога. Її розподіляли між районами, які було розбито на
дві групи в залежності поширення голоду: особливо важкі, важкі й такі, що
потребують до­по­моги. Зрозуміло, що мізерна допомога не могла жодним чином
покра­щи­ти становище голодуючих, тому люди гинули масово і далі. Лише восени
1933 року, коли було зібрано новий урожай, значно полегшено прес
хлібозаготівель, масовий мор припинився, і села поступово почали оживати.

Радянський режим
заперечував факт існування голоду. У 1937 році у Радянському Союзі був
проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати
в Україні, які сталися з попереднього перепису (1926 рік). Сталін дав
розпорядження засекретити матеріали перепису, а тих, хто їх проводив –
розстріляти. Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що
чисельністю насе­лен­ня в Українській РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на
3 мільйони чоловік. Не можна відкидати можливості й свідомої фальсифікації
даних щодо смертності з боку місцевих органів влади, що було досить поширеною
практикою під час голодомору. Через довгі десятиліття мовчання про голод
1932-1933 років до нас дійшла інформація про більш-менш точну кількість жертв
геноциду в окремих селах, районах. Майже кож­не село, де лютував голод,
втратило половину, або ще більше свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік
мешканців села залишилось в живих лиш троє. За під­ра­хун­ками Роберта
Конквеста, у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло 5 мільйонів чоловік.
Група російських статистиків на підставі середньомісячного рівня смертності ствер­джує,
що в Українській РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року померло 2
мільйони чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою. За
підрахунками нових досліджень число жертв голодомору в Україні досягає 7
мільйонів чоловік.

Голод 1932-1933
рр. став національною трагедією українців. Не можна не згодитися зі словами
Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття (30-і
роки) було те, що вони пережили його”. Окрім очевидних людських втрат та
величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському
національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими
народними традиціями. Замість нього з’явилося колгоспне село. Яке вже ніколи не
повстало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор
1933-1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну
апатію і пасивність. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української
національної еліти. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України:
після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок
міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча
сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В
українського селянина появилася неповага до громадської власності, що призвело
до низької продуктивності праці. Держава, з якими б законами і практикою вона
не була, – не п’яний, що ненавмисне, з відключеною психікою, замахнувся і вбив
людину. У випадку розправи з Україною в 1933-1933 роках – по-макіавеллівському
був продуманий кожен крок убивства.

ЛІТЕРАТУРА ХХ
СТОЛІТТЯ ПІДЧАС ГОЛОДОМОРУ

30-ті роки були
найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це
десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної
культури. Їх незмінно зараховували до складу сфабрикованих органами
ДПУ«контрреволюційних націоналістичних організацій».

Весною 1933р., у
розпал голоду, розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був
заарештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М.
Яловий. М. Хвильовий, його особистий друг, покінчив життя самогубством,
залишивши передсмертного листа, в якому писав: «Арешт Ялового переконав мене,
що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити,
що Яловий ні в чому не винен…»

За абсурдними
звинуваченнями 1933 року були репресовані Остап Вишня, О. Слісаренко, О.
Досвітній. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О.
Влизька, К. Буревого.

1935 року
потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М. Зеров – один з найяскравіших
письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка.
З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36.
Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників , які жили
і працювали в Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР
у 20–50-ті роки. «Розстріляним українським відродженням» назвали дослідники
1922-1933 рр.

У 1933 р. у
розпад голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого
втілювалась в словах :«О прекрасний час! Неповторний
час!». У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність»(1940) П.Тичина писав
«Корабель пливе річкою, що йому вир, любимо тебе, Сталін, дужий богатир».

В умовах репресій
українським письменникам нав’язувалось принизливе почуття «меншовартості », а
літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від
літературного процесу в Росії. За цих надзвичайно складних соціально –
політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а
отже, і можливості для відродження української літератури в майбутньому.

Ім’я письменника
української діаспори Василя Барки мало відоме в Україні, незважаючи на те, що
саме він першим написав вражаючий прозовий твір про голодомор 1932 – 1933 рр.
«Жовтий князь». Згадуючи, як працювалося над твором, автор зауважував: «Там у
мене було більше плачів, ніж писанини.

Я дотримувався
правил нічого не вигадувати». І справді, вигадувати Барці не дозволила б власна
совість і пам’ять про страшне минуле, адже письменник сам пережив лихоліття голоду.

Багато листів
було адресовано Сталіну з різними проханнями, ось одне з них:

Письменник
Бернард Шоу і колишній прем’єр Франції Едуард Ерріо, які на той час
подорожували по Радянському Союзу, заявили на цілий світ, що ніякого голоду в
країні немає. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії
і пресі не було.

Спогади
жителів

Полтавська
область

Кофтун Леонід
Сергійович , 1926 р. н.

«Я Леонід
Сергійович Кофтун , народився у 1926 р. у с. Градизьк (суч. Глобинського р-ну Полтавської
обл. ) .У нашому селі було дві церкви. Одну потім зруйнували німці, а друга
стоїть і дотепер, хоч і не така, як колись…Коли почалась колективізація, то люди
добровільно не йшли в колгосп. Балачки були страшні про колгоспи. Я не пам”ятаю такого, щоб хто добровільно
хотів вступити, хоча хто його знає. Але змушували. Землю забирали. А людині
треба було прохарчуватися, тому йшли до колгоспів, там хоч хліб давали. Ховали
худобу, щоб не забрали в колгосп. У 5 км від Градизька біля Дніпра було таке місце, де, коли спадала вода, пасли худобу. Також біля Пивихої гори, Казенна
Дубина. Туди заганяли бичка, і він там пасся ціле літо, а вже батько чи син час
від часу ходили туди навідуватись. Восени різали бичка на м”ясо .Зараз на цьому місці море.

Причина голоду –
неврожай. Але винна влада. Це тільки в Україні такий неврожай, бо в інших
районах СРСР хліб був. Приходили у двір люди з палицями десь завбільшки 2 метри
з гострим залізним ковпаком на кінці. Потім ходили двором і встромляли у землю,
бо врожай ховали у землю. Якщо знаходили зерно, то, звичайно, розкопували й
забирали. пам”ятаю . як до нас приходили вранці.
Моя бабуся сплеснула долонями, вигукнула: «Ой, прийшли!» й почали плакати. А в
нас нічого не було. В хаті все поперекидали, влаштували справжній гармидер,
потім пішли на город, 20 соток , все перетикали, нічого не знайшли та й пішли
собі. Приходили разів зо два, може, до когось іншого й більше. Жінки, пам”ятаю, дуже сильно кричали, але в
бійку не лізли. До нас приходило чоловік чотири, а може, й більше,
уповноважені, самі чоловіки, а звідки вони – не знаю. Вони заходили до хати й
нишпорили у скринях, звідти все викидали, дивилися все у печі, забирали худобу.

У нашій сім”ї батько робив, а з ним ще 2-3
чоловіки, столярували, ремонтували та виготовляли меблі, але важко було їх
продавати, везли в місто, так і перебивалися. Ми не сито жили: хліб і до хліба
щось. Так і вижили. Люди ділилися продуктами тільки з родичами, а взагалі ніхто
ні з ким нічим не ділився.

Люди ходили по
полю після збору врожаю, збирали залишки, а їх за це схоплювали й карали.
Категорично не дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини, але люди все
одно збирали. Вночі навпомацки збирали, щоб ніхто не бачив. Поля охороня- лись
чоловіком з членів колгоспу, які жили нормально.

Про те, як
виживали, можна цілу книжку писати. Їли собак, голубів, всіх, мабуть,
повиїдали. Птахів ловили, горобців, ворон. Їли кукурудзу, збирали качани кукурудзи , перемелювали та
їли. Шукали всілякі відходи. Як тільки сходили жито й пшениця, випускали перші колоски,
то ходили й зривали їх, брали зерно, хоч воно було м’яке , та все одно його перетирали й
так хліб пекли. Їли різне коріння квітів. Змішували молоде колосся з листям,
потім перетирали й вживали в їжу. З кори вишень зривали застиглий сік, ми
називали його «клеєм», і їли.

Це була страшна
картина, коли люди їли все, що тільки можна було знайти.»

Олійник
Антоніна Йосипівна, 1919 р. н.

« Я Олійник
Антоніна Йосипівна, народилася у 1919 р. в с. Міські Млини (суч. Опішнянського
р-ну Полтавської обл. ), там же й жила під час голодомору.

В роки голодомору
мені було 12-13 років. У сім’ї було
четверо дітей. Батько – Олійник Йосип Іванович – був дрібним службовцем. Мама,
Варвара Микитівна, працювала в колгоспі. Біля нас не було городу, взагалі не
було землі біля хати, а на тій, що була, де не копнеш, були биті черепки, бо
там здавна жили гончарі. Мій батько теж гончар.

Наша сім’я вижила завдяки тому, що в нас була
корова, хоч і мало молочна. Годували її сіном, скошеним на луках. Коли люди просили
у нас молока, мама не брала в людей грошей за нього. Коли весною зовсім не було
що їсти, рвали бур’ян, терли на жорнах голі качани з кукурудзи, робили млинці,
але не всі діти могли таке їсти.

Молодшому брату
Івану на той час було 7 років. Одного разу, коли мама поділила хліб між усіма
за столом, Ваня несподівано свій шматок переклав до тата зі словами: «Тато,
їжте, будь ласка, бо як помрете, то ми всі помремо». Цей сердечний порив брата пам’ятаю
досі. Голод він пережив тоді, але все ж помер від хвороби в дитячому віці.»

Гулий Михайло
Никифорович, 1923 р. н.

«Я народився
21.11.1923 р. в с. Рашівка Гадяцького р-ну Полтавської обл. Мій батько – Гулий
Никифор Якович, мати – Гула Ганна Юхимівна. Нас було у них четверо: я, Павло ,
Галя, Марія.

Під час голоду в
нашій сім’ї ніхто не помер , але смерті
випадки на селі були. Наш батько жив біля сільради, його постійно брали до складу
різних комісій. Від нього я знаю про випадки канібалізму. Одного разу батько
пішов з комісією до Квашихи виясняти, де поділися в неї п’ятеро дітей. Вона
сказала, що померли.«А де поховала?» — «Та я їх укинула в туалет». Вичистили
туалет. А там їх нема. Тоді вона сказала:«Вони померли, а я жарила і годувала
живих»… У нашої сусідки, Ганни Квашихи, було 7 дітей, а вижили тільки двоє.

Ми рятувались від
голоду тим, що батьки працювали у колгоспі й отримували пайок. Навесні 1933 р.
була створена комісія, яка видавала на кожного живого чоловіка чи дитину 5 кг.
борошна.»

Багнич Степан
Федорович.

«…Я звертаюсь до
усіх Вас зі своєю рукописсю про усе те, що нашим людям довелося переживати і
мені також у 1932-1933 рр. Переживати і бачити, як наших людей обкладали
налогами, забирали у них усе, навіть землю, якою вони користувались, і як ця
земля заростала бур’янами скрізь, а люди з голоду
вимотали по селах.

***

Пусті були наші
поля

З бур’янами стоя.

Всі плакали в
селах люди –

Загинула воля.

Загинула наша
воля –

Ніхто не знав за
що.

До тебе йдуть,
усе беруть

Ще й
кажуть:«Ледащо!

Іди, в колгосп
запишися:

Там ти знайдеш
волю,

Там получиш собі
їжу,

Буряки та сою.

Про це ж ніде не
розказуй –

Тебе арештують,

Засудять і
вишлють туди,

Де раки зимують».

Все це мені у цім
році

З боллю вспом’янулось.

Я інколи молюсь
Богу.

Щоб це не
вернулось.

Тоді ж згадували
людей

Тих, що
повмирали.

Усіх їх звали
куркулями

За те, що жили і
працювали.

Тяжкі роки
страшні муки

Люди в нас
переживали,

Багато їх скрізь
невинних

З голоду вмирали…

Написав це
пенсіонер, ветеран війни і труда…»

(надрукований
лист – вірш згазети «Зоря » від 2.07. 1993 р)

Ковнір Тетяна
Пантелеївна, 1922 р. н.

«Я проживала в с.
Кривуші Кременчуцького р – ну Полтавщини. Батьки працювали в колгоспі. Платили
за це не дуже мало, але грошей не платили, а давали зерно на трудодні. Погано
стало у 1932 р., коли план хлібозаготівлі зерна на колгосп збільшили, а через
погану погоду врожай значно зменшився. На трудодні не давали нічого, а те, що
росло на городах, треба було здавати в сільраду як податок, щоб колгосп міг
здати хлібозаготівлю.

Тоді люди їли
лушпиння від картоплі, буряка, висівки. Сестри й брати пухли з голоду: руки й
ноги були тонкі, а животи великі, діти дуже плакали, просили їсти… Єдине, що
нас врятувало, це корова, яку не встигли забрати. Мати доїла корову і ходила
пішки 15 км продавати молоко до Кременчука, а на гроші купляла нам усім якість харчі.
Так деякий час вдавалося виживати, але потім корову забрали, та все ж
найстрашніше було позаду.

Влада ходила по
хатах і забирала все, що можна було з’їсти, виривала з рота останній шматок
хліба. Особливо прискіпливо ставилися до т. зв. куркулів: батьків таких
засилали у Сибір, а діти були приречені на голодну смерть. Мерці тоді лежали по
вулицях, під деревами, попід тинами, і всім байдуже, навіть страху перед нами
не було. Колгосп виділяв щонеділі підводу, що їздила по селі і збирала трупи, які
скидали потім в одну яму. Забирали не лише харчі, а й одяг, навіть мило й
інвентар. Якщо щось сховаєш, а влада знайде, то на тебе чекало дуже суворе
покарання.

Ніхто з села
нічим не міг зарадити страшній біді. Але був серед селян найстрашніший
прошарок, стукачі – перевертні, що співпрацювали з владою. Ті загалом голоду
майже не відчували, бо виконували «важливе завдання», прислужуючи владі. Вони
доповідали владі про те, що хтось ще щось приховували або взяв кілька колосків
на полі. Був і такий випадок. Жили по сусідству два прати. Один був чесним
селянином, а інший продався владі й робив доноси на селян. Ходив по хатах і
збирав пожитки. Врешті – решт уже пухлий перший брат зарубав поганця сокирою.
Та заарештувати його вже не змогли, бо він наступного дня помер від голоду.

Влада казала, що
турбується про народ, а насправді знищувала його. За короткий час від голоду
померли сотні тисяч людей, а в цей час хліб гнив у колгоспах. Я й досі не
розумію, для чого це робилося і кому від цього стало краще. Мабуть, при владі
були деспоти, яким було байдужі долі інших людей. І вони ще й заперечували
існування голодомору взагалі… Це жахливо…»

Базай Павло Григорович
,1920 р. н.

«Я жив під час
голодомору в с. Велика Багачка на Полтавщині… До весни 1930 р. все було досить
задовільно. Потім стався справжній жах. Страшні , незрозумілі здирства й
побори. Забирали всю скотину: коней, волів, корів, кіз, овець, навіть кролів і
курей. Все спустошували, проводячи цю дику колективізацію. Одного разу прийшло
шестеро людей – «колективізаторів» у гарних шкіряних плащах зі зброєю, вони
випитували, де харчі і реманент, не хотіли чути благання матері, не залишали
нічого на прожиття. Забрали все, мати вчепилася в одного з них, але вони ніяк
не реагували , їм було все одно. Вони робили свою чорну справу…

Голод був
викликаний прагненням влади винищити український народ… Тоді влада заявляла, що
хліб є, але він в руках у куркулів, які приховували його. Забрати «державне
майно у куркулів» — це й було «марш — завдання» цих комуністів – убивць. Вони
ходили по селах із залізними піками із загостреним кінцем, тикаючи у стрічні хати,
шукали сховане селянами зерно. Вони у кожному селянинові бачили куркуля, тому й
забирали все у всіх.

Батько закопав на
городі великий горщик з пшеницею, з нього брали потроху вночі і робили кашу.
Їли кропиву, ходили на поле збирали зернятка, що залишилися. Люди почали
пухнути. Дуже хотілося їсти, а потім пити. Але мати казала, що пити не можна.
Навколо села з дерев пообдирали кору ,у селі не залишилося жодної собаки чи
кота. Одного разу, коли ми з братом випасалали коня, до нас підходили якість
дві жінки й казали, що вони нас нагодують, якщо підемо з ними. Мама нас
застерегла від таких діл, тому ми не пішли. Вже потім дізналися, що вони так
заманювали людей, а потім вбивали їх і їли.

Тоді померло дуже
багато людей, понад дві третини села вимерло. Деякі не витримували голоду й
топилися. Багато селян в надії на порятунок тягнулися в міста, але там помирало
просто на вулиці. Мерців майже ніхто не захоронював. Якщо й ховали, то дуже часто
у великих «братських могилах», скидаючи туди десятками. Не було сил навіть ями
копати, тому людей скидали в колодязі, яри та інші ями.

Було
страшно…Вижили лише дивом завдяки великому бажанню батьків і Богу. Після цього
страшно ненависть до комуністичного ладу і (його) лідерів: вони винищували
власний народ…»

Лещенко Іван
Федорович, 1923 р. н.

Іван Федорович
Лещенко народився 1923 р. у селі Кирило – Ганнівка Опішнянського р – ну Полтавської
обл.

1932-1933 рр.:«…рік
був врожайний, але забрали не тільки хлібопостачу – ходили по хатах, штрикали у
землю , шукали чи немає де захованих хліба або картошки. … Наші ж , українці,
дурні (займалися викачуванням хліба)… мій двоюрідний брат. Мати і я залишалися
у Косі-Олександровці, потім теж повернулися через Москву. Там було хліба, якого
тільки хочеш : білого, чорного… мати купила хліба в гостинці; приїхали в
Полтаву. В Москві усякий хліб був, а в Полтаві був розпал голоду. Ми жили на
околиці Полтави, я частенько ходив центральною вулицею Шевченківською. Як іду –
десятки дітей – більших, менших – уже не могли й слова сказати, з такими
животами, пухлі, простягли руки… Та я й сам пух з голоду… батько, хоч і
безграмотний, але добре тримав сокиру в руках; він влаштувався теслею. Не знаю,
скільки він одержував грошей, але йому пощастило купити на базарі макухи. І та
макуха мене протянула, коли я пух з голоду…

Були у Полтаві
(випадки канібалізму). Мати, було, приходить і каже, що пиріжки з м’ясом…
ніготь знайшли…Рідний батько, рідна мати вбивали дітей – то було страшне…

У нашій сім’ї голод пережили всі, слава Богу».

ВИСНОВОК

Це був справжній
голодомор, організований комуністичною партією на чолі зі Сталіном. Його метою
було примусити українських селян іти до колгоспів, у селян вилучалися всі
їстівні запаси, і вони масово гинули від голоду. Сталінське керівництво свідомо
організувало «голодний терор» для того, щоб назавжди ліквідувати в Україні будь
– який опір хлібозаготівлям.

Голодомори в
Україні, організовані юдо – комуністичних лідерами Московії. Найсуворіше вето
не могло викоренити з пам’яті народу спогади про голодомор. Розповіді про цю
драму передавалися від старих до молодих знайшли відображення в усних переказах
художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР
викликала щире співчуття свідомої громадськості. Час від часу інтереси до цієї
болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою.

Втрати від
голодомору 1932-1933 рр. становили для України, до 7 млн. чоловік. Інформація
про голод була прихована, і ніякої допомоги від зарубіжних країн, на відміну
від 1921 р., не було.

Використана
література

1.
Диво слово// 6.06.2000.- №520 с. 65. К., С. Граченко.

2.
Голод – 33.Народна книга – меморіал. – К., 1991- 583с.

3.
Страта голодом. С.Старів. – К., 2002.

4.
Народовбивбивство голодом //Шлях
перемоги. Р. Новоженець. – 4- 10.12.2003 – Ч.49.- с. 2

5.
Український голок ост 1932-1933 р. свідчення тих, хто вижив. – К., 2003- 296с.

6.
Україна історії , — К., : Либідь 1991. С.359